Різниця у вазі, різниця в розумі: уривок із французького роману про братів Гонкурів
Париж ХІХ століття — це не лише салони, літературні суперечки й гучні імена. Це ще й тіні, у яких живуть ті, чиї історії зазвичай залишаються непоміченими. Роман «Подвійне життя» занурює нас у світ, де брати Гонкури ділять між собою творчість, дім і повсякдення, зустрічаються з Флобером і Золя, а поруч із ними існує інше, приховане життя. Це книга про Париж, який бачать не лише інтелектуали, а й жінка, чия доля розгортається в їхній тіні. Перед нами — тонкий і глибокий французький роман, що водночас є однією з тих книг про жіночу долю, які залишають тривалий посмак. Ділимося уривком у матеріалі.
У цьому уривку перед нами постає нервовий, галасливий і водночас інтелектуально загострений Париж ХІХ століття. Це не просто книга про Париж як культурну столицю Європи — це занурення у внутрішній простір митця, де тіло й розум змагаються між собою, а творчість межує з виснаженням.
Брати Гонкури тут вразливі, амбітні, одержимі працею. Їхня спільність, майже зрощене існування, ставить питання про ціну геніальності та крихкість людської психіки. Але поруч із ними існує й інша лінія — історія жінки, чиє життя розгортається в тіні. Саме тому цей текст можна читати і як одну з глибоких історій про жіночу долю, і як роздум про те, як пам’ять зберігає одних і стирає інших.
Цей фрагмент дозволяє відчути ритм і інтонацію видання: уважність до деталей, тілесність описів, психологічну напругу й атмосферу Парижа, в якому співіснують інтелект, амбіція й вразливість.
________________________________________________________________________________________________________
***
Собачий гавкіт був просто жахливий. Нестерпнішими були тільки діти — п’ятірко сусідських дітлахів, що бавилися, галасували і снували туди-сюди; однак зараз тишу порушували тільки пси. Вони витратили вісімдесят три тисячі франків — гроші, виторгувані з продажу угідь у Бревані й Френуа, що у Верхній Марні, неподалік Віттеля, — щоб придбати цей будинок і заразом заслужений спокій. Та де там! Виводок Курáсів, сусідів ліворуч, робив усе, щоб брати його ніколи не мали, а коли не вони — то кінь, що належав сімейству Луво, сусідам праворуч. Вони заперли його в загоні розміром із шафу, і нещасна тварина телесувалася там день у день. Виводили коня рідко, бо господарі не мали кучера. Отак він гибів цілими днями, ув’язнений у тісній стайні, з нетерпінням чекав нагоди розім’яти ноги і поривався на волю.
Жуль стояв із голим торсом, втупившись перед собою, біля прочиненого мансардного вікна в будинку на бульварі Монморансі. Вікно виходило в сад. Вісімдесят три тисячі франків — і жодного спокою. Цього жарту він не оцінив.
Він дихав свіжим ранковим повітрям і робив гімнастичну вправу — махав витягнутими руками вгору-вниз, уперед-назад. Було чути звичний собачий ґвалт. Кінь спокійно стояв у загоні. На підлозі біля ліжка лежали гантелі. Уночі Жуль спав неспокійно. Дитячі кошмари й непристойні фантазії переслідували його завжди, та цього разу було ще щось зловісне.
Це був їхній дім, оселя братів Гонкурів. Вони були впевнені: їхнє прізвище житиме набагато довше за них самих. Кімната Жуля була проста. Спав він нагорі. Таким було його бажання. Підлогу вкривали звичайні соснові дошки. Село Отейль стало частиною Парижа якихось десять років тому, а тепер тут усюди кипіло будівництво, зусібіч лунав гамір робітників і грюкіт конвеєрів. До цих звуків домішувався щебет пташок, гавкіт собак, крики дітей, іржання коней і котячий нявкіт. Жуль розвернувся, нахилився, узяв гантелі й легко, неквапом їх підняв. Він уже призвичаївся до цих вправ, проте гантель у лівій руці цього разу здалася важчою, ніж у правій. Вони були одного розміру, однакові з виду, але він міг побитись об заклад, що вага їхня — різна.
А потім йому здалося, що все навпаки. Тож яка з гантелей важча: у лівій руці чи в правій? Він завагався й підняв їх спершу над плечима, а потім над головою. Гавкав сусідський пес, якого він в очі не бачив. Цими гантелями можна запросто прикінчити здоровенного собацюру.
Під блідою шкірою худих плечей, помережаних сіттю тонких вен, напружилися м’язи. Будівельники замовкли, і почулося цвірінькання. Це були горобці. Жуль не вмів розрізняти птахів за співом: ці звуки видавалися йому то жвавою бесідою, то сваркою — у кожнім разі він не збирався присвячувати їм багато уваги. Та все-таки зранку й надто ввечері він упізнавав радісні пісні дроздів, які повсякчас сідали на одне й те саме місце — верхівку дерева чи який-небудь інший облюбований виступ. Часом він запитував себе, чи, бува, не залежить лад їхніх пісень від пори дня. Але на музиці він знався не краще за брата. Бадьоре цвірінькання горобців стихло, натомість почувся пронизливий свист стрижів, що розсікали повітря.
Здорове тіло дозволяє розуму вийти за рамки обмежених можливостей. Звідси й гантелі. Проте не варто забувати: ніщо не може гарантувати здоров’я душі, тому завжди потрібно бути готовим до найгіршого — хвороби або смерті.
Виснажуючи себе творчою працею, митець ризикує згоріти від перенапруження, роз’їсти себе зсередини й поступово розкластися, так що від його розуму врешті не зостанеться нічого, крім марень, що забирають усю силу. Інтелект вимагає вміння розрізняти й оцінювати, виокремлювати й абстрагувати; це — здатність відрізнити синицю від ластівки, фальцет кастрата від глибокого тенора, чоловіка від жінки, море від пустелі, піщинку від насінини, квітку від шипа, сніг од граду й град од снігу, добро від зла.
Подібно до розпусти, наслідки якої часто бувають жахливими, каторжна розумова праця вимагає данини. Ніхто не знав цього краще за Едмона й Жуля. Від неї люди згоряють, немов від гарячки. Надзвичайна витонченість може свідчити про красу й зрілість, а може — про затяжну хворобу або ранню смерть, про потьмарений розум, блукання в найглибшій темряві, де на кожному кроці чатують нічні кошмари.
Через деякий час Жуль відчув у руках утому і, засапавшись, почав жадібно хапати ротом повітря.
Кожен творчий талант — під загрозою. Генії в усі часи на вістрі ножа. Доки зовні палає вогнище — усередині тане лід. Небайдужий лікар порадив пацієнтові займатися гімнастикою на свіжому повітрі. І хоча медики тоді ще не дійшли згоди щодо користі регулярних фізичних вправ, скидалося на те, що принаймні невиправної шкоди вони завдати не можуть. Багато хто був переконаний: розвиток тіла потребує набагато більше уваги. Хіба не були греки найкращим прикладом здорового духу в здоровім тілі? Тоді скільки годин на день потрібно займатися? Звісно, духу завжди присвячували більше часу, ніж тілу, на все інше взагалі не зважали.
Та немало було й тих, хто вважав такі заняття шкідливими дурощами. Спину гнуть, щоби взутися; руками підносять до рота виделку або склянку, а ще труть очі, надягають капелюх і обіймають жінок. Людина рухається, щоб зробити щось конкретне, часом навіть не помічаючи цього. Ці дії часто механічні, випадкові. Жуль, одначе, вважав — і не забув на цьому наголосити братові, — що єдино правильна доза — надмірна. Надлишок і надужиток. Смертельна гарячка. Бальзака вона забрала на десять років зарано, а до таких, як Віктор Гюго, — спізнюється на десять років.
Жуль відчув: вправи з гантелями проганяють з голови настирливі думки. Що сильніше болять м’язи, то яснішим стає розум. Урешті він вирвався з доведеного до краю тіла. Уперед — назад, угору — вниз. Під натиском гантелей розум стих. Робота напружених м’язів проганяла думки краще, ніж поїздка в екіпажі: хай у дорозі погляд не затримується ніде довше, як на одну мить, та це не заважає подумам снувати туди-сюди, бо ж тіло собі спочиває, не перебиваючи їхнього руху. Раз по раз доводилося розбивати окови. Фізичні вправи в кімнаті перед відчиненим вікном послаблювали пута, розпускали мотузки. За його спиною — полиці, заставлені книжками: культура Заходу, Сходу, Далекого Сходу, Японії, Китаю, їхні пристрасті; з кожним підйомом гантелі і коротким перепочинком усе це стискалося, порівнюючись із лінією горизонту, немов фігурки в книжці-панорамі. О Хокусаю!
.jpg)
Що більший тягар гантелей, то менший тягар думок. Перед ним виросла міцна стіна. Розум став невагомий, як монгольф’єр; він безцільно сновигав джмелем у повітрі.
А ще йому хотілося спітніти як роботяга. Це зарадило б найкраще. Та щоб упріти, Жулеві довелося б неабияк постаратися. Він носив спідню сорочку, під нею його шкіра завжди залишалася суха, як пергамент. Пітнів він хіба тільки в селі, де жарке літо, нічні тумани і де він замолоду пішки мандрував далеко на південь.
Від присідань кров у його жилах побігла швидше, прорвала шлюзи натхнення і дух піднісся у височінь. Вправи на розтяжку розворушили закостенілі суглоби, відкрили зачинені скрині і розбавили застиглі чорнила. Але досі не знайшлося видатної людини, здатної змалювати сприятливий вплив фізичних вправ, і то словами, які, за звичаєм давніх греків, не соромно було б виголосити під час гімнопедії. Настав час атлетичної рими і спортивної драми.
Жуль десь вичитав, що тепер гімнастики вчать у французьких школах. На шведський чи прусський манір — залежно від того, який народ або яка методика вчителю ближче до серця.
Едмон не розумів братового захоплення і не поділяв його переконань. Дурістю було поширювати такі погляди й утілювати їх у життя. Жуль, проте, не визнавав поміркованості не лише в тому, що стосувалося засобів виразності, форми й стилю. Він — письменник, а не ремісник. Поміркованість — риса боягузів. Будь-які обмеження призводять виключно до посередніх результатів. Він мусив перегнути палицю, навіть удосконалюючи своє тіло.
Едмон, навпаки, не взяв би гантелі в руки навіть під загрозою найсуворішого покарання. За можливості, він намагався не помічати, як Жуль займається ранковою гімнастикою. На щастя, це було легко: братова спальня розташовувалася поверхом нижче, як і спільний кабінет.
Проте Едмон чув Жуля: звиклий пильнувати кожен братів крок, він чув, коли той ступає по мостинах. Едмон хотів захистити брата. Він мусив його оберігати.
Усупереч поширеній думці — навіть близькі друзі Гонкурів були в цьому переконані — брати, за винятком ночей у готелі, спали не в одній кімнаті, не в одному ліжку й не під однією ковдрою, хоча, правду кажучи, в усьому іншому вони дійсно жили як старе подружжя. Хіба що не сварилися ніколи. Ніхто, крім них, не знав, чи правда, що вони ділять жінку, що знає їхні потреби краще за них самих. Так, це була правда. Повитуха Марі, незалежна й надійна, якийсь час належала обом, хоч по-справжньому її кохав тільки Жуль, тоді як Едмон просто віддавав їй перевагу над іншими.
Усю фізичну роботу — до неї Едмон відносив також Жулеві тренування з гантелями — виконувала челядь. Тому під час вправ Жуль часто мимоволі згадував Розу, їхню дурноверху служницю, царство їй небесне. Роза, що її на початку 1868‑го заступила Пелажі Дені, постійно маячила в думках Жуля, то віддаляючись, то наближаючись. Тривожити живих — останнє право мертвих. І Роза користувалася ним сповна.
________________________________________________________________________________________________________
