«Мені не треба було грати роль. Тієї миті я справді була щасливою дівчиною»: уривок із книжки «Не закохуйся, Єво!»

«Не закохуйся, Єво!» це роман, що змусить щиро сміятися, глибоко співпереживати і прийняти одну просту істину: кохання завжди на часі. І в час, коли здається, що війна забрала все — рідне місто, роботу, впевненість у завтрашньому дні —  чи варто відбирати ще й кохання? У матеріалі ділимося уривком із книжки!

_____________________________________________________________________________________________________

Читайте також добірку цитат із книжки «Не закохуйся, Єво!»

_____________________________________________________________________________________________________

***

Окупація восьмирічної давнини була інша. Чи я була інша? Не хочу згадувати, бо одразу щемить у серці, немов воно качає не кров, а спогади.

Боляче.

У лютому ми думали, що їдемо на тиждень. Максимум — два. Коли зупинилися в Хмельницькому, навіть квартиру хотіли орендувати не на місяць, а на кілька тижнів.

— Навіщо аж на місяць? — дивувалася мама, зберігаючи притаманні їй оптимізм і спокій. — Будемо тільки переплачувати. А ну, Єво, глянь, які там оголошення про оренду є...

Це зараз можна посміятися з нашої наївності, а тоді я із серйозним обличчям телефонувала рієлторам, від яких не було жодної користі. Або квартири були вже здані, або представників Луганщини не хотіли бачити в помешканні, або за совєтську хрущовку просили під тисячу доларів. Обов’язково у валюті.

В один момент ми здалися, опинившись у Кунчі. Дорога до кінцевої точки була нелегкою. Затори, переповнені заправки, сигнал повітряної тривоги й постійна тривога всередині. А що як прилетить просто зараз? У нашу машину?

Ми ночували в тісному хостелі й занедбаній хаті без опалення. Їли булки й намагалися мало пити, щоб не робити частих зупинок. Читали вголос новини майже без пауз.

Затори на дорогах — від Дніпра до Хмельницького — перетворили ряди машин на єдиний організм. Досі перед очима стоять різні автівки: червона «мазда», темний «джип», сіра «хонда». Дівчата-блондинки з великим алабаєм, компанія молоді з хотдогами біля заправки, поважний пан з онучкою, яка просить увімкнути мультики.

Могло здатися, що то звичайні собі люди, які подорожують автостопом чи просто їдуть кудись відпочивати. І нехай зима. І нехай попри сміх я чула плач

Ми не були знайомі з цими людьми, але я впевнена: їх мені ніколи не забути.

Майже півтори години ми мовчали. Віталік ніби дрімав, Юля дивилась у телефон, а ми з Марком слухали музику, намагаючись якомога скоріше дістатися Хмельницького. Той, до речі, архітектурою дуже нагадував моє рідне місто. Ті ж школи, лікарні, навіть Центральний універмаг схожий на сєвєродонецький панорамними вікнами. Цілком достатньо, щоб я відчула ілюзію дому. Принаймні на якусь мить.

—Де вас висадити? — запитав Марк, коли ми заїхали в місто. 

— У центрі! 

— На Проскурівській, — вирішив уточнити Віталік, дивлячись на усміхнену наречену. 

— Може, поснідаємо разом? — наречена й далі демонструвала радість та ентузіазм. 

— Ні! 

Ми з Марком переглянулися, бо вигукнули одночасно. Це було приємно. Не знаю, правда, чому. 

— Тоді зідзвонимося десь о... шостій вечора? — запропонувала я, коли ми паркувалися, щоб висадити наш причіп. 

— Ага, тільки ж номер свій дайте. Марку, давай я твій запишу? 

— Так, треба обмінятися номерами, — втрутився в розмову Віталік. 

Я відчула, як шлунок стискається. 

— Але мій номер...

 — Я не знаю твого нового номера, — з натиском сказав Віталік, а я згадала, що й направду його змінила. 

— Я тобі його продиктую, — відповів Марк, чим змусив Віталіка відвести від мене уважний погляд. 

Здавалося, усі в автівці помітили напруження. Усі, крім Юлі. Їй або було байдуже на стосунки нареченого та його колишньої, або вона не помічала нічого дивного. Тобто вона або дурепа, або жінка з такою високою самооцінкою, якої мені ніколи не досягти.

Нарешті ми розпрощалися. Марк пішов купити води, я залишилася сама в машині, зиркаючи на заднє сидіння. Хвилину тому там сидів хлопець, який розбив мені серце. Хлопець, який розбив мені серце, обіймав дівчину, якій віддав власне.

Я намагалася не думати про це. Але колишній — як набридливе сповіщення в телефоні, яке ти не можеш видалити, нагадував про себе. Він приїхав туди, де жила я. Він запрошував мене на танець. Купляв каву. Їхав зі мною в одній машині... Навіть людина зі здоровою психікою почала б божеволіти, що вже казати про мене.

Неочікувано — насамперед для себе — я заплющила очі й, прикривши обличчя руками, розплакалася. Бачити колишнього — доволі неприємне кіно, а якщо в ньому залучена струнка блондинка з діамантом на підмізинному пальці — взагалі нереально.

Десь читала, що людський мозок видаляє спогади про негативні моменти, залишаючи тільки щасливі. З одного боку, це зрозуміло, краще ж концентруватися на позитиві. Але з іншого... Проблеми, які були в нас із Віталіком, я почала забувати. Натомість перед очима поставала картина щасливих нас.

Наш перший поцілунок аж на третьому побаченні.

Наш перший похід у кіно. Здається, у ньому грав Бред Пітт. Я ховалася в обіймах Віталіка, а він казав мені заплющувати очі, коли на екрані показували щось страшне.

Наша перша — і остання — квартира, перший досвід життя з коханою людиною. Трохи незграбно, але зі щирим захопленням в очах.

Наша перша сварка й перше гаряче примирення. 

Наші сплетені пальці. 

Наші спільні сльози.

Ці спогади викривляли об’єктивну картину стосунків. Робили зображення розмитим, занадто яскравим і теплим. Чомусь я забувала важливе.

Його нездатність захистити мене перед своєю мамою. Його бажання змінити мене. Він казав «удосконалити», я чула «зліпити іншу людину», брак підтримки та зверхність...

Але коли дивишся в його сині очі, забувається все. Навіть принизливі валізи на порозі нашої квартири.

— Ти що, рюмсаєш?

Марк сів у машину, я дістала серветки й майже встигла витерти набряклі від сліз очі.

— Ні. Це в мене алергія.

— На Хмельницький? Чи на колишнього? — гмикнув Марк, кинувши на мене розгублений погляд. — Не знаю, чого ти плачеш, але зав’язуй із цим. Поїхали, годувати тебе буду.

Плакати і їсти одночасно майже неможливо. Щось із цього мало перемогти, і я рада, що цим став авокадо-тост із лососем. Я намагалася вибрати страву, якої в Кунчі не знайдеш: замість лосося там карасі, замість авокадо — огірки.

— То-який-у-нас-план? — скоромовкою вимовила я, навіть не прожувавши.

Марк їв «англійський сніданок по-хмельницькому» — яєчню з овочами, картоплею та салом.

— Спочатку поїдемо в моїх справах, у гуртовий магазин. Якщо встигнемо, на СТО заїдемо. 

— А там що? 

— Машина сьогодні погано заводилася. Неприродно.

— Щось серйозне? 

— Та нє. Мабуть, бензин неякісний залив, бо заправлявся в Ланівцях. До речі, ти ж погуглила магазини з тату-приладдям? 

— Угу, — кивнула я, а Марк раптом потягнувся до мене, провів пальцем по нижній губі й усміхнувся. 

— Ти б серветками користувалася, а то скажуть — із села приїхала... 

Я розсміялася, відчуваючи на губі залишки крем-сиру й доторк Марка. Сьогодні він мав якийсь інакший вигляд — синя сорочка гармоніювала з його темним волоссям, нові джинсові шорти, незмінний протез у білих кросівках, годинник на руці. Симпатичний фейковий хлопець мені дістався.

Після сніданку ми заїхали в декілька магазинів, там Марк із кимось розмовляв, підписував папірці та змушував мене нудьгувати. Потім почався мій шопінг — ми об’їздили пів міста, але знайшли потрібне.

— Машинка, фарби, армрест, картриджі...  — бурмотіла я через дві години вивчення асортименту, звіряючись зі списком.

Я вибрала магазин, у якому була доставка, — при мені склали все в коробку (вийшло об’ємніше й дорожче, аніж я планувала) та пообіцяли відправити сьогодні ввечері. Залишилося ще замовити одноразові матеріали, забрати обіцяний Марком принтер і знайти десь пристойну кушетку.

— Це все? Можливо, бажаєте акційні антисептики? Ага, добре, у нас іще є сайт, тож можете там замовляти...

Продавець — татуйований хлопчина з довгим волоссям — щасливо всміхався парі, яка залишила немаленьку суму в магазині (дякую онлайн-банку за кредит!). Марк, здавалося, теж був веселий, спостерігаючи, як я бігаю від однієї машинки до іншої, вибираючи між двома популярними фірмами.

На місто почала опускатися довгоочікувана прохолода. До від’їзду залишалася година. Ми ще раз поїли, а потім пішли в парк із набережною. Південний Буг виблискував синіми тендітними хвилями, дивитися на які було неймовірно приємно.

— Тут продають найсмачніше м’яке морозиво з усього, що я їв. Не пробачу собі, якщо ти не скуштуєш, — серйозним тоном сказав Марк і щез, не давши мені заперечити. Хоча я не знаю людей, які можуть відмовитися від морозива.

Марк повернувся за кілька хвилин, тримаючи два ріжки пломбіру, политі шоколадом.

— Ти не збрехав, — сказала я, коли язик торкнувся морозива, — це справді круто.

— У мене взагалі немає звички брехати. Коли я тут навчався, після пар ходив у цей парк. Бачиш спортмайданчик?

Я  обернулася, дивлячись на напівоголених м’язистих хлопців, які підтягувалися на брусах.

— Ми качалися, а потім їли морозиво. Знаю, нерозумно, але дуже смачно, — усміхнувся Марк, а я мимоволі замилувалася його рівними зубами та спокусливим вигином губ.

— Тобі тут подобалося жити? У Хмельницькому.

Марк задумався, відкушуючи немаленький шмат морозива.

— Подобалося. У мене тут було багато друзів. У мене тут у принципі вони були.

— А в Кунчі? — я насупилася. — Ти ж там виріс. Повинен мати багато...

— Майже всі, хто там виріс, виїхали, — сумно всміхнувся хлопець. — Я ж і не думав повертатися, якби...

Погляд Марка інстинктивно впав на протез.

— Однаково не розумію, чому ти не вернувся сюди. Якби в мене був вибір, місто чи село...

Я похитала головою, не закінчивши речення. Воно й так було зрозумілим.

— Ти можеш сюди переїхати. Ніхто цього не забороняє. 

— Ти забув, що в мене грошей на оренду нема? — настала моя черга сумно всміхатися. — Та й родину кидати не хочеться. А тепер ще й...

 Марк сіпнувся, впиваючись у мене напруженим поглядом, ніби чекав, що я скажу далі. 

— ...а тепер іще й бізнес. 

Хлопець кивнув і відвів погляд. Якийсь час ми мовчали, слухаючи розмови перехожих, дитячий сміх, тиху музику з кафе неподалік, перешіптування дерев. Вода — така глибока й синя — заворожувала. Я підходила до огорожі, нахилялася, щоб роздивитися каченят, які плуталися в лататті. 

Усе-таки жити біля води — розкіш. У моєму місті було два озера — Паркове й Чисте. З роками вони міліли, а зараз, мабуть, під пильним оком байдужих окупантів і зовсім висохнуть.

Я уявляла, як увечері світло ліхтарів відбивається від південнобузької води, як закохані милуються пейзажем і закохуються одне в одного ще дужче. Скільки ж перших поцілунків було тут? Скільки рук бачив цей білий паркан, на який спираються містяни? Скільки горя та сліз бачила ця річка?

До мене підійшов Марк і повільно поклав руки на талію. Обережно притягнув до себе, гіпнотизуючи мене поглядом тепло-карих очей.

— Віталік із Юлею неподалік?

Я знала відповідь, але чомусь запитала.

— Ага. Йдуть до нас. Зіграєш роль щасливої дівчини?

Марк усміхнувся, притуляючи мене до себе. Я відчула тепло його шкіри та м’ятний запах. Неочікувано сама потягнулася й ледве торкнулася губами його губ, на яких іще залишився солодкий смак морозива. Марк відповів на поцілунок.

Мені не треба було грати роль. Тієї миті я справді була щасливою дівчиною.

_____________________________________________________________________________________________________

Купити книжку «Не закохуйся, Єво!», Альона Рязанцева

В нашому інтернет-магазині laboratory.ua представлені книги українською у різних форматах. Паперове видання, електронна книжка чи аудіоформат — обирати лише вам. Ми видаємо нонфікшн і художні книги, книги про психологію, бізнес, суспільство та інші теми, які сьогодні є актуальними