«Потяг згорів, куля влучила. Люди залізниці, які віддали життя»: уривок із книжки «Потяг прибуває за розкладом. Історії людей і залізниці» Марічки Паплаускайте
Ця історія починається з розкладу на центральному залізничому вокзалі столиці, де на електронному табло світяться жовтим назви міст, до яких поки що не їдуть поїзди: Керч, Мелітополь, Донецьк, Маріуполь, Луганськ, Севастополь, Євпаторія. Але про них памʼятають і їх відвойовують. Залізниця першою після армії заходить на деокуповані території, на ходу ремонтуючи колії. Відповідає за безпеку перевезення перших осіб країн-партнерів і світових зірок до нашої столиці. Рятує, дає прихисток, забезпечує армію і оборонну промисловість. Дарує надію і єднає. Українська журналістка Марічка Паплаускайте проїхала понад 8 000 кілометрів і провела 40 інтерв’ю аби зрозуміти, як залізниці вдалося стати символом спротиву. Чому навіть у розпал повномасштабної війни сполученням Київ-Варшава курсує лише один потяг? Як залізниця стала головним інструментом волонтерського руху і як на ходу спорудила перші у світі медичні поїзди-реанімації для евакуації поранених? Хто організував приїзд до Києва Джо Байдена? І чи правда, що українська залізниця досі має зв'язки з Росією? «Потяг прибуває за розкладом» — це реальні історії людей, які щодня роблять надможливе заради того, щоб головна артерія країни невпинно працювала. Публікуємо уривок із книжки.
Від початку великої війни в Україні загинуло 606 залізничників. 462 воїна залізниця втратила на фронті.
121 загинув від обстрілів та бомбардувань Росією цивільних об’єктів.
23 були вбиті, коли виконували професійні обов’язки.Актуальні дані Укрзалізниці станом на березень 2024 року.
________________________________________________________________________________________________________
***
Потяг згорів, куля влучила
Люди залізниці, які віддали життя
Роман Семененко пішов на залізницю, як батько та брат, у них династійна родина. Керував теплотягом в Пологівському локомотивному депо. Коли росіяни окупували Пологи, Роман відправив дружину й доньку в безпечне місце, сам переховувався в місті. Долучився до спротиву: разом з іншими містянами влаштовував окупантам диверсії. Росіяни вистежили Романа, арештували й катували його, вимагаючи здати своїх. За мовчання чоловік отримав смертельну кулю.
Наталя Бабічева прийшла на залізницю у 21. Працювала провідницею в одному поїзді з чоловіком. Разом вивозили пасажирів з Харкова, Краматорська, Костянтинівки. Потяг їхав до Лиману, мав забрати звідти пасажирів, коли з літака на нього впала бомба. Вагони засипало склом. Наталю зачепило уламком. Швидка до неї не встигла.
Валерій Бугаєвський керував автомобільним краном на Авдіївському заводі Донецької залізниці. Коли завод зупинився, Валерій лишився у місті. Допомагав гасити пожежі в будинках після обстрілів, годував домашніх тварин, яких залишили господарі, привозив сусідам хліб, виїжджаючи в місто велосипедом. З однієї такої поїздки його не дочекалася 98-річна мати.
Олександр Булат вправно стріляв — працював в охороні особливо важливих об’єктів у Херсонському загоні воєнізованої охорони залізниці. Як почалася повномасштабна війна, його мобілізували. У травні мав святкувати першу річницю з дружиною. У ці дні дружина його поховала. Він помер від осколкового поранення.
Василь Попадич познайомився з дружиною у вагоні — у першому спільному рейсі до Сімферополя. Народили дочку й сина. З початком війни обоє працювали в евакуації. Ракета поцілила у їхній поїзд на станції Чаплине. Потяг згорів. Дружина вижила, хоч мала перелом тазової кістки та хребта. Василь — загинув.
Ольга Очкас та Віталій Юшко разом жили, разом працювали на залізниці, разом волонтерили у «Пункті незламності» в місті Оріхів. Росіяни скидали на місто КАБи. Одна з бомб впала на школу, де діяв пункт обігріву для цивільних. Ольга й Віталій загинули під завалами разом.
_1.jpg)
Олена Міхієнко була провідницею електрички. Електричка вивозила людей до Києва з Чернігова. Коли місто оточили росіяни, залізничне сполучення між містами призупинили, Олена залишилася в Чернігові. За два тижні спробувала виїхати автівкою. Дорогою машину розстріляли росіяни.
Сергій Мехеда закінчував льотний коледж, та працювати прийшов на залізницю — оглядачем-ремонтником вантажних вагонів. У цій війні він став льотчиком-штурманом вертолітної ескадрильї. Після років служби Сергій загинув у небі.
Коли снаряд влучив у вокзал у Волновасі, зайнялася пожежа. Начальниця станції Олена Брусенко пробувала загасити її сама. Кілька тижнів її тіло лежало на вокзалі, поки окупанти не поховали жінку у братській могилі.
Електромеханік тягової підстанції В’ячеслав Франчук щойно заступив на чергування, коли в будівлю, де працював, влучила ракета. В’ячеслав загинув під завалами. Мав 36 років, у нього двоє дітей.
Віталій Король працював слюсарем з огляду та ремонту локомотивів. Жив у селі Шевченкове на Київщині. Коли окупанти залишили селище, Віталія знайшли серед убитих.
Телефоністка Ірина Упнер віддала залізниці 43 роки. Російський снаряд впав біля під’їзду її будинку в Лимані. Жінка загинула на місці.
Петро Горкуша, електромеханік Південно-Західної залізниці, з початком війни пішов до війська. Загинув під час авіанальоту на Коростень. Йому було 25 років.
________________________________________________________________________________________________________
