Як це — бажати й отримувати? Уривок із книжки «Свідоцтво про існування»
Дар’я Коцюба – мама двох синів-Янголів й авторка глибоко особистої й водночас суспільно важливої книжки про проживання перинатальної втрати «Свідоцтво про існування». Це історія одинадцятирічного шляху до материнства: безпліддя, протоколи ЕКЗ, надії й виснаження, вагітності, війна, еміграція, очікування народження і момент, коли життя раптово обривається. І, водночас, це простір розуміння і підтримки, де дозволено називати втрату втратою, дитину – дитиною, а горе – реальним і гідним поваги. Дар’я відкрито говорить про те, що у суспільстві часто замовчують: про дітей, імена яких лишаються невидимими для світу, але назавжди живуть у серцях батьків; про право на скорботу й потребу системної медичної й психологічної підтримки родин після втрати. «Свідоцтво про існування» може стати прихистком для тих, хто пережив подібний біль, і ключем до розуміння для тих, хто хоче навчитися бути поруч.
_______________________________________________________________________________________________________________________
У дитинстві я бажала купу різних дрібничок, і мої батьки й родичі втілювали це в життя. Я швидко збагнула, що достатньо лише озвучити, і бажане з’явиться, наче в казці, де я — маленька принцеса. Звісно, були речі, у яких мені відмовляли, наводячи аргументи, які не завжди були для мене переконливими, але іноді я погоджувалась і навіть могла перестати скиглити. Бувало по-всякому.
З часом я стала отримувати кишенькові гроші й уже могла сама втілювати бажане. Це стосувалося дрібниць. Щодня дорогою зі школи я проходила повз кіоск. У ньому завжди працював один і той самий продавець — чоловік років сорока, приємної зовнішності й майже завжди зажурений.
Гадаю, він був власником крамнички. На вітрині виблискували барвисті етикетки шоколадних батончиків, жуйок, желейок, чипсів і печива. Здавалося, той чолов’яга працював у раю, де було все, що так люблять діти й за надлишок чого їх потім так сварять батьки. Зі школи я поверталася сама, тож могла втілити свої маленькі бажанки. Ними були батончик Snickers, печиво Ülker, маленька пачечка желібонів Haribo зі смаком коли. Завжди брала одне й те саме, але вітрину розглядати могла хвилин зо десять.
Старшаки й «популярні» заглядали в той кіоск по цигарки й пиво. Мене ж такі речі ніколи не цікавили, і навіть у старших класах я була чемною дівчинкою, яка ні цигарок, ні пива не куштувала. Дорогою додому Snickers, Ülker і Haribo я не їла. Мене з дитинства привчали, що солодощі перед їдою перебивають апетит, і це закарбувалося в моїй тоді ще дитячій голівці. І то так глибоко, що навіть дорослою солодощі до основної їжі не їм. Підозрюю, через це чоловік іноді вважає мене занудою.
Я розраховувалася за ласощі, ховала все в ранець і йшла додому обідати. І тільки після обіду з чаєм дозволяла собі цукрово-вуглеводну слабкість. Мама на роботі, моїх солодощів ніхто не бачить. Обгортки я ховала в портфельчик або старанно маскувала в смітнику вдома.
Разом зі мною дорослішали й мої бажання. Уже на роботі я могла відкладати зарплатню і втілювати свої дорожчі бажанки. Загалом це був захопливий процес. Усе, що стосувалося матеріального світу, я могла отримати, а те, що було надто дорогим і недоступним, сприймала спокійно. У мені були уявні ваги, що завжди тримали баланс між «хочу» й «отримую», як захисна реакція, щоб потім занадто не засмучуватися.
У світі нематеріальних бажань я теж досягаю успіху. Я в шлюбі з коханою людиною, успішна на будь-якій роботі, хоч би куди влаштовувалася, мої батьки живі, хоч і розлучені. Та я однаково не задоволена своїм життям. І ця незадоволеність наростає пропорційно до років, протягом яких я не можу завагітніти.
Фокус усього мого життя зміщено на сферу, де я прагну й не можу отримати. У мені прокидаються різні почуття: паніка, страх, тривога, зневіра, печаль, невдоволення, роздратування, злість, ненависть. З дитинства у мене не було труднощів із «бажаю та отримую». А тут усе пішло шкереберть.
Я докладаю стільки зусиль, а у відповідь лише невдачі.
Вважаю себе невдахою, недостойною, неспроможною.
Ладна відмовитися від будь-яких бажань матеріального світу, мені нічого не потрібно — хочу тільки стати мамою. Та в житті так не працює. Треба змиритися, а я не можу. Час до психотерапевта, а я вважаю це безглуздою ідеєю.
Час іде, навколо всі вагітніють, народжують, насолоджуються чи не насолоджуються материнством, але мають своїх дітей, годують їх, одягають, читають їм на ніч казки, дарують на дні народження подарунки, виховують, обіймають і цілують, водять на спортивні секції та курси англійської мови, літають з ними у відпустку, водять їх у дитсадки та школи.
З кожним роком емоційно дедалі важче проходити повз дитячий майданчик чи магазин, бачити автокрісла в автівках і мам із візочками в парках, слухати розмови колег про дітей та онуків. О, я можу продовжувати цей список до кінця книжки, але не буду. Суть ви зрозуміли. Багато з вас і самі чудово можуть продовжити цей перелік тригерів.
І от тепер, два місяці тому, під час важливої розмови з друзями прийнявши себе такою, як є — неплідною, неспроможною зачати дитину, — я стою на кухні й дивлюся на свій тест на вагітність із двома смужками. Ще мить тому я була жінкою, яка винайме іншу жінку, щоб та виносила їй біологічне дитя. Ще мить тому... А тепер усе змінилося.
Я прийняла й відпустила — і диво сталося. Зізнаюся, я так і не зрозуміла унікальної формули «відпустити». Це дуже хитрий стан, який обдурити неможливо, щось на кшталт ігор розуму, і ти не можеш виграти, якщо думаєш, що «відпустила». Його досягаєш тоді, коли справді перестаєш думати про нього (я витратила на це одинадцять (!) років). Я засвідчила диво. Ні лікарі, які мене спостерігали та знали, що з моїми діагнозами природна вагітність малоймовірна, а з роками стає ще менш імовірною, ні я, яка за останні три роки відмовилася від будь-якого лікування й навіть не здогадувалася, коли в мене відбувалася чи не відбувалася та овуляція, — ніхто не зміг пояснити цієї вагітності. Та вона настала.
Я бажала й нарешті отримала. Та чи отримала?
_______________________________________________________________________________________________________________________
