«Коли тут востаннє сміялися? Століття тому? Два? Десять?»: уривок із книжки «Тінь Малої Ведмедиці»

Колись давно серед степів, де каміння та трави знають більше, ніж люди, народився хлопчик із дивним спадком — живою родинною тінню. Так починається історична сага «Тінь Малої Ведмедиці». Ділимося уривком, де головний герой опиняється далеко від дому — серед пустельних краєвидів, давніх легенд і несподіваних розмов, які відкривають нові сторінки чужих і власних історій.

__________________________________________________________________________________________________________________

Ми довго їхали мовчки. За залізничним переїздом почалися поля, зрошувані ариками, які тяглися від Амудар’ї. На них уже починала колоситися пшениця. Було приємно милуватися обробленою землею. Я сумував за запахом і теплом землі. Ніколи не забуду здивування, яке відчув, коли дізнався, що тут збіжжя починали збирати вже в червні. В Мальованці, на багатих богарних землях вона достигала лише в кінці липня. За пшеничними полями тяглися поля бахчі та майбутні сади колосистого сорго, який ріс лише в Каракалпакії. Колись Айше, співаючи свої заклинання моїм зіркам, навчить мене робити маек-бурєк. Це місцеві вареники з рідким яйцем, тісто на які робиться з суміші сорго й пшеничного борошна. Маек-бурєк стануть останньою вечерею, яку я з’їм із маминих рук.

— Айше ваша подруга?

— Айше моя сестра.

— Сестра? Але ви ж із нею зовсім не схожі.

— Ми названі сестри. — А після паузи додала: — Айше кримська татарка. А я провела дитинство в Лубнах.

— А як ви...?

— От і башта Чілпик, — ухиляючись від відповіді, вона простягла вказівний палець до високого пагорба праворуч від дороги. Він підіймався понад пустелею, увінчаний баштою, ніби короною. Ми під’їжджали.

— А де вежі, зубці, ворота?

— Це не зовсім та башта, до яких ви звикли.

— Тут не було міста? Лише оборонний гарнізон?

— Було. Свого роду місто... так би мовити...

— ?

— Чілпик — це башта для померлих. Місто мерців, якщо хочете. 

І Гюрза стала розповідати про зороастрійців, які тисячоліттями були головним законом у цих пісках. До того як остаточно здалися владі півмісяця, вони вірили в те, що світом керують добро і зло, які перебувають у постійній боротьбі. Все хороше йшло від бога світла Ахура-Мазди, а все погане — від бога пітьми Арімана. Людина ж мусила своїм життям та вчинками допомагати Ахура-Мазді.

А ще зороастрійці вважали, що вода, вогонь і земля є свя­щенними стихіями. Їх необхідно було захищати від мертвої плоті, оскільки люди вірили, що вона є місцем пітьми. Тому прихильники цієї релігії будували величезні круглі башти з глини й каміння. На їхніх верхівках вони залишали тіла мертвих на поталу птахам чи собакам. А коли кістки висихали під палючим сонцем, їх збирали в осуарії та хоронили.

Я зупинився під пагорбом, метрів за вісімсот від башти. Далі дороги не було. Гюрза вийшла з машини й пішла по кошик. Вражений і одночасно зачарований цією історією, я продовжував нерухомо сидіти за кермом. Вона обійшла авто й наблизилася до мене, промовляючи:

— Не бійтеся. В Радянській Соціалістичній Республіці зороастрійців не існує, — і несподівано розсміялася по-дівочому, ступаючи на майже непомітну стежку, що вела до башти. — Зачекайте на мене тут, — кинула не обертаючись. 

«А це вже ні. Щоб потім у разі чого Таракан мені голову відірвав?»

Від вітру шовки, як мокрі, прилипали до її тіла. Вона віддалялася, похитуючи стегнами під важкою ношею кошика. Я й досі чув її сміх, що був мелодійнішим за пісні Айше. Пістрява екзотична квітка посеред пісків. Зрештою, я мусив визнати, що ця жінка була неймовірно привабливою. Від спеки запах пустелі посилювався. Пахло старим полином, давно забутими спогадами та сіллю.

За кілька секунд я струсив міраж і нагадав собі, навіщо я поїхав з нею.

— То як ви стали сестрами з Айше? — запитав, наздоганяючи її на пагорбі.

— Ти щось забагато про неї розпитуєш. У неї є чоловік та двоє маленьких дітей.

— Та я не з тією метою! — мене так обурило її припущення, що я навіть не помітив, як вона перейшла на ти.

— Всі ви не «з тією» метою, — її голос посерйознішав.

— Що ви маєте на увазі?

— Ти ж бачив мене тієї ночі з Орловим, чи не так?

— Так.

— Він розповідав тобі щось?

— Ні.

— Він намагався зґвалтувати Айше.

— Що??? — я схопив її за руку і розвернув обличчям до себе. Вона стояла трішки вище на схилі. Її обличчя порівнялося з моїм.

— Одна з медсестер перешкодила йому, коли зайшла у хірургічну кімнату.

— Так от чому... і Айше більше не приходила... От паскуда! — я став руки в боки й відвернув погляд. Усередині все кипіло.

— Все-все. Найгіршого не сталося, і це найважливіше.

— Але так не можна. Він мусить бути покараний!

— І хто ж його покарає? Ти? — глянула на мене так, як дивляться степові жінки, коли хочуть сказати: «Не сміши мене». Я помітив, як її погляд швидко ковзнув по моїх губах. — Не збираєшся чекати на мене в машині? Я й сама справлюся.

— Маю наказ супроводжувати Вас.

Вона мовчала й не рушила з місця, не відводячи погляду. Легкий вітерець крутив баранець світлого пасма біля її вилиці.

Відповідь на її запитання була очевидною — покарати Орлова ми ніяк особливо не могли.

— Ми перейшли на «ти»? — лише зараз помітив я.

— Ну, виходить, що перейшли, — відповіла примирливо.

— Веремій, — я простягнув їй руку після невеликої паузи.

— Оляна, — відповіла потиском.

У неї були ніжні руки, теплі та шовковисті. Вона розвернулася й попростувала вгору крутим схилом. Якийсь час ми йшли в мовчанні. До цього я бачив башти лише на малюнках у книжках, і башта Чілпик здалася мені просто велетенською. Метрів із п’ятнадцять заввишки. Зблизька виявилося, що «корона» добряче пошкоджена часом: за сотні років занедбаності вітри й дощі вимили рівчаки в глиняних стінах, то тут, то там понадщерблювали їх, перетворюючи стіни на решето. Башта лежала нутрощами назовні, як колись у ній лежали мертві.

Частина стіни обвалилася й утворила насип, яким можна було дістатися вгору. Коли ми підійшли до нього, з вершини пагорба відкрився краєвид на долину Амудар’ї. Простір пустелі сягав навсібіч. Яскраве сонце змушувало мружитися, і від того пустеля скидалася на золоте пшеничне поле, що тягнулося аж до горизонту.

Моя супутниця пішла вперед і стала підійматися по насипу зруйнованої стіни. Підйом став настільки крутим, що мені довелося обігнати Оляну (було все ще дивно так її називати) та забрати в неї кошик. Ми просувалися вперед, притримуючись за стіни з сіруватої глини. Дрібні камінці, вимиті дощами, що століттями падали на покинуту башту, шурхотіли під ногами й ускладнювали підйом.

— Ця башта нагадує мені, — віддихуючись промовила Оляна, — купки з мокрого піску, які ми дітьми насипали на берегах Сули.

— Точно! Або старий, давно покинутий мурашник, який пішов рівчаками від дощів, — дитячі спогади принесли відчуття тепла.

Коли ми вилізли нагору, я залишив кошик на виступі й подав руку Оляні, підтягуючи її. Після такого крутого підйому потрібно було перепочити. Очам відкривалася неймовірна панорама. Високо в небі кружляв велетенський хижий птах.

Вітер на горі став ще настирливішим, але відчуття свободи переповнювало мене. Так я почувався тільки вдома, наодинці з сонцем та вітром посеред моїх степів.

Вдивляючись кудись удалечінь, Оляна промовила:

— Ти знаєш, що Айше кличе тебе пішік?

— Ні, не чув.

— Так тут називають дикого пустельного кота. Він ходить нечутно, як і ти.

— А тебе в гарнізоні всі називають Гюрзою, — я збрехав, але лише тому, що захотілося подражнити її.

— Серйозно? — вираз здивування на її обличчі змінився розгубленістю. — Але чому?.. — останні слова промовила більше до себе.

Я пошкодував, що сказав їй. Здається, я її зачепив.

— Слухай, не важливо, гюрза чи пішік. Головне, щоб отой птах, — я показав пальцем угору, — не вирішив, що ми його здобич.

Вона слухняно простежила за моїм пальцем, потім поглянула на мене. І розреготалася. Я не зрозумів, що її так розсмішило в моєму далеко не найкращому жарті, але я вирішив приєднатися, і вже скоро ми вдвох стояли посеред башти Чілпик і реготали. Коли тут востаннє сміялися? Століття тому? Два? Десять?

__________________________________________________________________________________________________________________

Більше нових книжок від українських авторів шукайте за посиланням