Олімпіада болю: уривок із книжки «Як вдихнути вільно? Посібник з деколонізації» Маріам Найем

Що означає бути українкою\українцем? Чи маємо ми право на злість, коли треба відмовитися від власних спогадів? Чи можемо ми дозволити собі не знати, що робити далі? І як нарешті знову вдихнути вільно? Культурологиня Маріам Найем у книзі «Як вдихнути вільно? Посібник з деколонізації» пропонує зазирнути за лаштунки власного минулого, перестати боятися і повернути здатність відчувати, говорити, належати і любити. Ділимося уривком із книжки у матеріалі.

_____________________________________________________________________________________________________________

Олімпіада болю. Як горювати разом: практики комеморації

Улітку 2022 року я їхала в авто з другом, який підвозив знайомих. У процесі знайомства з новими людьми я стала розпитувати дівчину про її ситуацію: вона вже давно жила за кордоном і з початком повномасштабного вторгнення весь час хотіла забрати свою маму до себе, але це було складно, оскільки мама перебувала у Маріуполі. На цих словах у жінки на очах виступили сльози, вона додала, що мама вже виїхала, і вона рада, що після всього пережитого вони разом і можуть видихнути. А далі поспіхом додала, що, звісно, пережили вони не таку складну ситуацію, як «у вас». Мене неабияк вразила ця фраза. Я не ділилась тим, що мого брата було поранено, вона це знала. Тобто не йшлося про мене. Я щиро слухала її розповідь та хвилювалася за неї, в мене ні на секунду не було думки щось порівнювати. Але вона порівняла, і я замислилась, як багато всього ми мусимо пережити, щоб навіть ділитись своїм горем нам було важко. Що ми маємо відчувати, ніби є певна олімпіада болю, і що нам не можна говорити про свої хвилювання в присутності, на нашу думку, лідера цієї олімпіади.

Я задумалась, що саме цього й домагається імперія. Що так і працює війна: дає кожному з нас власне «неповторне» горе, яке залежить від неймовірної кількості нюансів наших життів, і ми всі почуваємося в цьому самотніми. Це інший бік того, як на нас впливає війна, — ми відчуваємо самотність.

Ультимативне деколонізаційне рішення тут — горювати разом. Бути поруч одне з одним. Розуміти, що ми всі різні, маємо різні проблеми, що ми всі зболені та зранені. А головне — усвідомлювати, що відчуття самотності та ізоляції — це саме те, чого хоче імперія. Переживання горя наодинці робить його ще більшим, відчуття своєї мізерності — це те, що такі великі імперії хочуть, аби ми відчували.

Процес горювання — це важливий етап у становленні власної суб’єктності, у тому, щоб привласнити пам’ять, втрати, життя собі. Привласнити та жити далі. У таких ситуаціях, як наша, потрібно горювати разом, не перекладати цього на когось одного. Це щось, що спільне для нас усіх, хоча, звісно, й різне, але ми як нація маємо розуміти, що в процесі горювання ми всі об’єднані. Війна робить горювання для кожного своє, але ми всі щось втратили.

Прикладом підтримки для тих, хто, приміром, не може попрощатись, можуть бути меморіали. Вони відіграють важливу роль у спільному горюванні та комеморації, коли люди відчувають потребу закарбувати щось у пам’яті суспільства: «Це процес географічного вписування події в ландшафт».

Наприклад, у таких неоднозначних ситуаціях горювання, коли багато людей не має змоги поховати тіла своїх близьких військових, важливу роль відіграють пам’ятники та меморіали невідомим загиблим. Це особливо складні, неоднозначні процеси скорботи, коли немає завершеності, немає місця поховання, а отже, неможливо пройти традиційні ритуали прощання. Ці меморіали можуть стати символічними просторами для колективної пам’яті.

Меморіали нагадують людям, за що і чому стались ці смерті та чому ми в скорботі, і формують нашу колективну ідентичність: «Після Великої війни панівними потребами суспільства були виправдання війни та підтвердження причин масової смерті, надання можливості для особистої жалоби та втрати, а також згадка про померлих (Howard 2002; Inglis 2005; Lloyd 1998; Mosse 1990; Winter 2006). Вінтер (1995:94) стверджує, що єдина мета меморіалів була надзвичайно особистою й спрямованою на те, щоб допомогти індивідам прийняти смерть своїх близьких. Молоді нації, як-от Австралія, Канада, Південна Африка та Нова Зеландія, зрештою розглядали свій досвід війни в контексті національної ідентичності, і соціальні спогади допомагали формувати їхні унікальні ідентичності та відрізняти їх від Британської імперії».

У контексті сьогоднішньої війни України за існування власної ідентичності важливо осмислити роль меморіалів у формуванні колективної свідомості. Росія використовує такі сакральні та знакові місця як важливу базу для свого міфотворення, наділяє їх потрібними характеристиками та використовує для пропаганди. І це працює як основа для спільного міфу, якого вони дотримуються: «Соціологи вказують, що пам’ятки та священні місця зміцнюють почуття спільної ідентичності; наявність певної кількості таких речей є звичайною справою для кожної культури. Для того щоб народ мав відчуття власної ідентичності, деякі місця мусять бути в уяві етнічної групи особливо значущими. Росіяни, хоча й не є унікальними, цінуючи свої святі місця та споруджуючи пам’ятники власним героям, вирізняються надзвичайною відданістю їм», — Ева Томпсон «Трубадури імперії».

Важливі практики вшанування пам’яті мають впроваджуватись насамперед на державному рівні. Однак, коли держава не виконує цієї функції, її беруть на себе звичайні громадяни. Яскравим прикладом цього є стихійний меморіал на майдані Незалежності.

Українське суспільство відчуває потребу вшановувати загиблих героїв, але цих громадських ініціатив не досить. Необхідна чітка позиція та відповідальні дії з боку держави.

Я особисто вважаю абсолютно неприйнятним те, що навіть після стількох років у нас досі немає гідного меморіалу Небесній Сотні в столиці. Щоразу виникає запитання: чи поділяє київська адміністрація ті цінності, які зараз панують у суспільстві? Неприпустимо, щоб столиця України не мала достойного місця для вшанування пам’яті Героїв Небесної Сотні.

Потрібно розробити належне рішення щодо меморіалу, який зараз існує у стихійній формі на майдані Незалежності, про який я згадувала вище. Наразі це імпровізоване місце, де громадяни встановлюють пластикові прапорці на вшанування загиблих. Ділянка зеленого газону біля Національної музичної академії (колишньої консерваторії імені Чайковського, що звучить особливо іронічно в нинішньому контексті) поступово наповнювалася сотнями й тисячами прапорців: кожен прапорець — це життя людини. Сьогодні ця територія вражає своїми масштабами та щільністю розміщення прапорців.

Нам необхідно мати офіційний меморіальний комплекс, який збереже найважливіше — можливість для кожного громадянина особисто долучитися до вшанування пам’яті загиблих, особливо в час, коли триває війна і список жертв, на жаль, постійно зростає.

Політика скорботи, яка зважає на питання справедливості та відповідальності, має ґрунтуватися на політиці пам’яті, спадку та поколінь. Це має бути політика, орієнтована на майбутнє, яка водночас бере на себе відповідальність за історії минулого насильства та привидів, що залишилися після нього.

* * *

1994 року ірландська співачка Шинейд О’Коннор випустила свій четвертий студійний альбом Universal Mother, до якого увійшла пісня Famine, що розповідає про події Великого голоду в Ірландії 1845–1849 років. У тексті пісні є такі слова:

Гаразд, я хочу поговорити про Ірландію.

Зокрема, я хочу поговорити про голод.

Про те, що його насправді ніколи не було.

Не було жодного голоду.

Бачите, ірландцям дозволяли їсти лише картоплю.

Уся інша їжа — м’ясо, риба, овочі —

вивозилася з країни під збройною охороною

до Англії, поки ірландці голодували.

А потім, серед усього цього,

нам давали гроші, щоб ми не вчили наших дітей ірландської.

І так ми втратили свою історію.

І я думаю, що це досі завдає мені болю.

Розумієте, ми — наче дитина, яку били,

яка мусить витісняти це зі своєї голови, бо їй страшно,

все ще відчуває весь цей біль,

але втрачає зв’язок зі спогадами.

І це веде до масового самознищення —

алкоголізму, наркоманії,

відчайдушних спроб утечі.

А в найгіршій формі

це перетворюється на вбивство.

І якщо коли-небудь має настати зцілення,

має бути пам’ять.

А потім — скорбота.

Аби потім могло настати прощення.

Має бути знання і розуміння.

О’Коннор говорить про необхідність пам’яті, скорботи і, зрештою, прощення для зцілення, про важливість знання та розуміння історичних травм — елементів, які критичні для подолання колоніального горя.

У житті колоніального суспільства завжди залишаються непроговорені трагедії, які стають німою історією свідків, чиї голоси було приглушено, чиї спогади зникли в часі. Колоніальне горе не має чіткого завершення — воно переходить від покоління до покоління як незрима спадщина травми, як щось невловне, але завжди присутнє. І це те, з чим ми маємо знайти примирення та навчитись жити. Дати собі вдосталь місця та часу для горя, щоб далі у нас були сили рухатись вперед, до створення.

_____________________________________________________________________________________________________________

Купити книжку «Як вдихнути вільно? Посібник з деколонізації», Маріам Найем