Він пам’ятав світ, якого більше немає: уривок із роману «На захід із жирафами»
Історії про подорожі не завжди починаються з дороги. Інколи — з пам’яті, яка зберігає найважливіше навіть через десятки років. У романі «На захід із жирафами», заснованому на реальних подіях, одна така історія розгортається у часи Великої депресії. Це подорож Америкою, що починається як робота, а стає досвідом, який змінює життя. Двоє жирафів, дванадцять днів у дорозі й цілий світ людей, випадкових зустрічей і рішень, які залишаються з тобою назавжди. Ділимося уривком із книжки — історії, у якій дорога веде значно далі, ніж здається на перший погляд.
.jpg)
У матеріалі ви знайдете уривок, що переносить у часи Великої депресії та розгортає історію незвичайної подорожі Америкою. У книзі вдасться знайти не лише щемкі цитати про подорожі, а й оповідь про втрати, дорогу й зустрічі, які змінюють людину. Через історію героя та двох жирафів відкривається епоха з її випробуваннями й надіями, а також живий досвід людей, які шукали сенс і шанс почати заново.
________________________________________________________________________________________________________________
Вудро Вільсон Нікель помер 2025 року, у звичайний день, звичайною смертю, у досить незвичайному віці — сто п’ять років.
Ціле століття, ще й нікель згори.
Юна працівниця Ветеранського шпиталю, якій доручали збирати речі померлих пацієнтів і передавати їх рідним — у випадку Вудро Вільсона Нікеля, у якого не залишилося живих родичів, ішлося про давню армійську скриню, — стояла в його порожній палаті. Дівчина подивилась на годинник — не хотілось вибиватися з графіка. З такою роботою вона почувалась, ніби така собі Хранителька покинутих речей, особливо коли доводилося мати справу з тими, хто прожив сто років або й більше — тими, хто залишив цей світ задовго до того, як зупинилось його серце. Такі скрині були тільки в довгожителів, і найгірше було, коли не було кому їх віддати. Усе, що в них лежало, утрачало значення з відходом власників, і дівчині здавалося, ніби вона на власні очі бачить, як минуле розчиняється в повітрі. Вона глибоко зітхнула та підняла кришку, очікуючи побачити під нею стару вицвілу військову форму й вигорілі світлини.
А побачила там жирафа.
Скриня була повна лінійованого паперу для записів — десятки перев’язаних мотузкою стосів. Згори лежала пожовкла газетна вирізка й жирафик — маленька порцелянова фігурка, сувенір із зоопарку Сан-Дієго. Дівчина мимоволі усміхнулась і взяла її в руки. *
У дитинстві, коли ці милі гіганти ще не були такою рідкістю, як зараз, вона бачила в зоопарку цілу жираф’ячу родину.
Вона обережно поклала жирафика на місце й уже хотіла відкласти вбік горішню стопку паперу, але увагу її привернув великий старечий почерк на першій сторінці. Вона сіла на край ліжка й вчиталась.
Я знав небагатьох справжніх друзів, і двоє з них були жирафи: один із них мало не затоптав мене до смерті, а другий урятував моє нікчемне сирітське життя й ваше дорогоцінне теж.
Їх обох давно вже немає серед живих. А скоро в засвіти відійду і я, і навряд чи це буде велика втрата. Але по телевізору щойно сказали, що незабаром у світі зовсім не залишиться жирафів: вони зникнуть, як тигри, слони й голуби, які раніше мало не все небо закривали, коли злітали зграями. І хоч я і буцнув кулаком по екрану, щоб заткнути його, боюсь, що так і буде.
Проте я знаю, що на світі ще є ви. І ця історія не лише про мене, а й про вас. І якщо вона кане в небуття разом із моїм прахом, це буде страшна несправедливість, і вина в ній буде тільки моя. Адже якщо я і бачив образ самого Господа, то лише у хвилини, коли вдивлявся у величні морди жирафів. І якщо я і повинен залишити після себе спадок — то ось він, у цій історії, написаній заради них і вас.
Тож пишу все якомога швидше, поки ще не пізно і є шанс, що добра душа прочитає ці рядки й донесе їх до вас.
Тут дівчина розв’язала мотузку на першому стосі паперу і, зовсім забувши про свій графік, почала читати…
Я старий, як світ.
А коли ти старий, як світ, то іноді можна заплутатись у часі, у пам’яті, навіть у просторі.
Я сиджу у своїй маленькій кімнатці в оточенні стін і не можу позбутися відчуття, що мене... немає. Навіть не знаю, скільки я так просидів. Мабуть, увесь вечір, а потім отямився ненадовго від туманного забуття й побачив, що сиджу серед інших старих пнів, що порозсідалися перед новомодним телевізором. Пам’ятаю, як чоловік на екрані розповідав про останніх жирафів на планеті і як я кинувся на своєму кріслі колісному, щоб дати йому добрячого стусана. Пам’ятаю, як мене одразу відкотили назад, як медсестра бинтувала закривавлені кісточки пальців.
Далі пам’ятаю, як санітар велів мені проковтнути заспокійливу пігулку, а я відмовлявся. Але більше такого не повториться. Тому що просто зараз, стиснувши олівець у тремтячій руці, я запишу один спогад.
Якомога швидше.
Я міг би витратити останні години ясного розуму на те, щоб розповісти вам про Пиловий казан. Або про війну. Про французькі півонії. Або про дружин, яких у мене було чимало. Або ж про могили — їх теж було багато. Чи про прощання — їх була тьма-тьмуща. Наприкінці шляху ці спомини приходять до мене на мить — якщо взагалі приходять. Але серед них є один особливий. Він завжди зі мною, завжди живий, завжди поруч, завжди — від похмурого старту до солодко-гіркого фіналу — забарвлений яскравими кольорами, навіть по стількох роках. І ще: Золотоволоска, Старигань, милі мої Дикун і Дикунка — як же я за вами сумую!
Варто мені заплющити стомлені очі на коротесеньку мить — і історія почнеться.
.jpg)
Човни злетіли в повітря, по вулицях неслися потоки, дроти весь час іскрили, ніби феєрверки, а цілі будинки під людські крики несло в море. На календарі було двадцять перше вересня — саме в цей день стався Великий ураган 1938 року. Все узбережжя від Нью-Йоркської бухти до Мену так постраждало від морського шквалу, що про це ще довго розповідали легенди. Сімсот душ пішли під воду, наче риби, і знайшли на дні морському останній притулок.
У ті часи про стихійне лихо заздалегідь не попереджали. Ти просто помічав, як бушує море, непокоївся, що принесе із собою он та темна хмара, а потім на місто налітав шквальний вітер і злива, доводилося щосили чіплятися за життя. Дошку причалу, за яку я вхопився, відірвало й підкинуло в небо. Я отямився в якійсь канаві від того, що незнайомий волоцюга намагався стягнути з мене ковбойські чоботи. Побачивши, що я повстав із мертвих, він крикнув і накивав п’ятами. Дивовижно, але я був цілий, хіба що в синцях і крові, і ще підтяжки кудись поділися. Так що поки весь живий світ кричав — хтось благав про допомогу, хтось про катафалк, — я витер з обличчя засохлу кров, підтягнув штани й насилу піднявся на ноги. Елінг, біля якого я ще нещодавно стояв, віднесло разом із Казом, моїм начальником і за сумісництвом чотириюрідним братом. Я знайшов його серед купи уламків човнів — його наскрізь проштрикнуло щоглою. Я — сільський хлопчина-переросток зі свіжими шрамами на обличчі й велетенською — завбільшки з батат, що здобув перше місце на сільському ярмарку, — луни́ ною на шиї. Там і до урагану дивитись не було на що, проте я точно мав кращий вигляд, ніж Каз. Сказав би, що мені поталанило, хоча тоді я навіть до пуття не знав, що таке талан. Сказав би, що то був найстрашніший день у моєму житті, але в ньому бували й страшніші дні. Та одне я можу сказати напевно. Мені тоді здалося, що за своє життя я вже не побачу нічого дивовижнішого, ніж той ураган.
Проте я помилявся.
Адже останнє, що очікуєш побачити серед розбитих на друзки човнів, будинків, охоплених полум’ям, і мертвих тіл, слухаючи виття сирен, — це пара жирафів.
Із часу мого прибуття сюди не минуло ще й півтора місяця, мої розбишацькі легені ще не встигли очиститися від пилюки з Казана. Так, хоч яка побожна була моя матуся, я став справжнім сільським розбишакою: думки мої були не чистіші від коров’ячого коржа. Я був хитрий, як вепр, і вже встиг близько познайомитися з окружним шерифом. Пил і бруд заповнили все моє єство, і місця для Святого Духа майже не залишилося.
Елінг Каза — такий тісний, що там навіть смердючому портовому пацюку не сподобалось би, — став моїм притулком, коли брудні тридцяті так несамовито накинулись на мій куточок Техаського виступу, що на багато миль навколо стерли з карти всіх, хто жив і працював на цих землях. Деякі — як мої матуся, тато й сестричка — знайшли прихисток від стихії лише в могилі завглибшки в шість футів. Хтось разом з окі вирушив у Каліфорнію. Решта ж, як я, намагались прибитися до рідних — аби хто прийняв. З родичів у мене залишилась тільки людина, на ім’я Каз зі Східного узбережжя. Я в житті його не бачив, і для мене — сімнадцятирічного хлопчака з Техасу — він був майже як інопланетянин. Але що було робити: я залишився сам серед руїн, поховавши всіх, кого любив, і мені не було в кого просити про допомогу, за винятком шерифа, до якого я не наважився звернутися з причин, про які поки що не готовий розповісти.
Я просидів біля могил мами, тата й сестрички всю ніч, до самого ранку. Так і не змивши із себе смертоносного пилу, що згубив нас усіх, я розкопав у захирілому маминому садку її банку з монетами і, похитуючись, почвалав до шосе без жодної сльозинки в очах. І лише коли неподалік зупинився величезний тягач і водій поцікавився, куди прямую, я раптом зрозумів, що онімів.
— Ти ж окі?
Я спробував відповісти. Однак не видав ні звуку.
— Що, язика проковтнув? — запитав водій.
І знову я не зміг вимовити ні слова.
Уважно мене оглянувши, водій показав великим пальцем на порожній вантажний відсік і висадив мене на станції М’юлшу просто навпроти дільниці, де сидів шериф. Я сів чекати найближчий потяг на схід і все поглядав на двері дільниці, розуміючи, що не зможу відповісти на запитання, що неминуче виникнуть у шерифа, якщо він мене побачить. Щойно я сів і поїзд рушив, шериф справді вийшов на вулицю і побачив, як я дивлюся прямо на нього.
Після цього я на кожній зупинці смикався. Маминих грошей вистачило, щоб доїхати до Чаттануги; там я застрибнув у вантажний поїзд і їхав так, поки не побачив, як якісь хулігани зняли з волоцюги взуття й скинули його з потяга. Тоді я вкрав мотоцикл і продовжив подорож, поки не скінчився бензин, дорогою крадучи їжу, як бездомний пес, поки в мене самого її не вкрав якийсь волоцюга з небезпечною бритвою. Відтак мені довелося поїхати до Каза, де на мене чекало стільки води, скільки висушеним спрагою очам і не снилося. Коли Каз запитав, що я за один, мені довелося нашкрябати відповідь вуглинкою на причалі. Він прочитав, хмикнув і промовив: «Не дивно, що дурник, із такою сімейкою», а потім змусив працювати, щоб заробити собі вечерю. Сорок безмовних днів і ночей моєю домівкою була запліснявіла розкладачка в далекому кутку елінгу. А тепер у мене й цього не залишилось. Знову нікому було про мене подбати, а мені — нікого оплакувати з нещодавно померлих: Каз виявився таким бездушним негідником, що я вже роздумував, як би вкрасти в нього грошей і втекти.
Підтягнувши штани, повні камінців, що їх набила туди стихія, я глянув на те, що залишилося від людини, заради якої я подолав пів країни. Потім потягнувся вперед, стараючись не зачепити закривавлену щоглу, й обмацав кишені небіжчика. Не знайшовши в них нічого, окрім амулета — кролячої лапки на щастя, — я, охоплений ще одним ураганом — вибухом власної люті, — почав кóпати тіло, і так несамовито, що знову здобувся на слово. Я бив Каза ногами й кляв його, сіре небо, чорний океан, гниле повітря, маминого дорогого Ісуса і його жорстокого Всемогутнього Отця, аж поки не підковзнувся та не впав навзнак, підставивши обличчя дрібній мжичці з неба. І тут дамбу всередині мене прорвало: я розридався та ридав довго й невтішно, наче маленький хлопчик, якому нікуди йти. А втім, я ним і був.
Врешті-решт я піднявся, підв’язав штани обривком мотузки від човна й повернувся до причалу.
Я сидів і у відчаї дивився вдалечінь, спостерігаючи, як до бухти один за одним наближаються покалічені кораблі.
І раптом побачив жирафів.
До причалу підійшло вантажне судно, побите штормом, і почалось розвантаження. Сам не пам’ятаю, як скочив на ноги й кинувся туди. Пам’ятаю тільки, як стояв серед екіпажу, одягненого у формені сині комбінезони, і чудувався тому, що бачив. Просто переді мною — під стрілою підйомного крана, який щойно зняв їх із палуби, наче купу шин, — висіло двоє жирафів! Один був живий, він похитувався в потрісканій, але досі цілій клітці — величне створіння, велетенське, наче дерево. Другий колодою лежав, займаючи мало не весь причал, а клітка розповзлась навколо, наче міхи акордеона. Тоді про жирафів мало хто знав, але я, устигнувши провчитися в школі до початку бур, бачив їх на картинці, тому й знав, як називається це диво. Глянувши на лежачого, я був упевнений, що дивлюсь на справжнього мертвого жирафа... аж раптом він розплющив око кольору печеного яблука й втупився в мене. Від цього сповненого муки погляду по моїй юній спині пробігла знайома дрож.
Я знав про тварин усе. Одні допомагали в роботі, інші давали молоко. Одних прийнято було їсти, в інших стріляти, і крапка. Я рано усвідомив, що не варто прив’язуватися до поросяти, адже зовсім скоро батько змусить тебе подякувати Господу за можливість з’їсти малюка всього — за винятком писка. Навіть за те, що підгодовуєш бродячих собак, можна було отримати на горіхи: не можна красти їжу в сім’ї.
«Та що з тобою таке? Це ж просто тварина!» — часто повторював тато. Любити їх — недозволена слабкість, якщо ти вже не маля, та й за мірилами пекла навіть найгірший двоногий лиходій значно кращий за будь-яке бездушне чотириноге створіння — так мене вчили. Та варто було мені лишень зазирнути тварині в очі, як я щоразу бачив там стільки душі, скільки не знаходив у жодній людині, і коли ми зустрілися поглядами із цим жирафом, що лежав на дошках, я раптом відчув нестерпний біль. Око припинило обертатися й посвітлішало — я вже не раз бачив таке в інших звірів за мить до того, як батько вирішував, що з ними робити: з’їсти, поховати чи спалити. Я підійшов ближче, хоча розумів: моряки, які й самі ледь дихали, ось-ось виштовхнуть мене назад, де мені й місце.
________________________________________________________________________________________________________________
