Хто без гріха — йдіть згрішіть: уривок із нового українського ромкому
Історія Рії і Лесика, головних героїв нового українського ромкому «Найкраще «найгірше», що могло статися», доведе, що інколи найкращі історії кохання починаються зі, здавалося б, найгіршого… Вони надто різні, щоб бути парою: Рія — амбітна архітекторка, яка уникає серйозних стосунків, і найбільше в житті боїться втратити власну свободу, в той час як Лесик — мовчазний власник бару, втілює спокій і надійність. А от їхня дружба видається цілком логічною, міцною і безпечною. Майже ідеальною! Майже… Допоки випадкова пристрасть не змінює все. І там, де Рія виплекала в собі впевненість, що кохання — це пастка, Лесик готовий терпляче доводити їй зворотне: що іноді людина поряд може стати єдиною справжньою опорою. Ділимося уривком із роману.
______________________________________________________________________________________________________
Історії про кохання не завжди починаються з ідеального збігу обставин — інколи все навпаки. Саме тому сучасна романтична комедія залишається одним із найулюбленіших жанрів читачів: у ній є місце і для сумнівів, і для гумору, і для тих самих несподіваних почуттів. Якщо ви шукаєте український ромком, який легко читається і водночас зачіпає, зверніть увагу на цю історію — вона цілком може потрапити у ваш особистий ромком топ серед українських романтичних комедій.
______________________________________________________________________________________________________
***
Підземка на Контрактовій виїдала очі різким запахом квітів, парфумів на розлив, кави та прілого сміття. На виході я мало не збила з ніг бабцю з візочком. І як кара за це — вона одразу ж попросила допомогти. Старенька з таким розмахом тицьнула мені в руки свою кравчучку, що я мимоволі задумалася, чи справді їй потрібна поміч дівчини на зріст метр шістдесят. Та сперечатися не стала.
— Ой, а ти не наша? — запитала жінка, коли нарешті звела на мене погляд.
— Та наша, наша, — хекала я сходами під вагою сумки.
— Циганка? — бабуня хоч і трохи накульгувала, та не відставала.
Я закусила щоки, аби стриматися і не прочитати лекції на тему «Коректні назви етнічних груп».
— Українка, — трохи роздратовано кинула я, коли нарешті дісталася нижньої сходинки. — Якась ти дуже смугла.
— На панщині пшеницю жала, ото й засмагла.
Жінка гумору не оцінила. Пробурмотіла щось, забрала сумку й пошкутильгала далі.
Я знову піднялася сходами. Повз хлопця в шкіряній куртці й високих черевиках, які геть не пасували до тридцятиградусної спеки. Оминула гучну компанію дівчат. Стримано відповіла на широку усмішку лисого підстаркуватого чоловіка з барсеткою. Жадібно зиркнула на чувака в сандалях та білих шкарпетках (просто в нього в руках була шаурма). Ох, Києве, люблю тебе.
Ліна стояла під стіною, переминаючись з ноги на ногу на високих шпильках чорних лакованих човників і весь час поправляла поділ короткої чорної сукенки. Довге світле волосся дрібними локонами спадало на тендітні плечі. Червона помада вже трохи стерлася, але подруга мала розкішний вигляд. І хтось її продинамив?
— Богиня! — вигукнула я, притуливши долоню до грудей.
— Сандалі, — зітхнула Ліна, жестом підкликаючи мене до себе.
Я засміялася, підійшла й, спершись на підмурок, помінялася з Ліною взуттям.
— Може, все-таки додому?
— Ой, не гундось, — буркнула я.
— Я не гунжу... Не гундю... Не... Ой, та коротше! — Ліна цикнула й закотила очі.
Ми повільно крокували добре знайомим маршрутом. Надворі починало сутеніти й Поділ золотився світлом ліхтарів. Деякі вулиці спорожніли, як офісний чат після п’ятої. Та що вища концентрація барів, то більше людей. Вони сповзалися, як мурахи до кубика рафінаду.
— То що він утнув? — урешті запитала я, бо Ліна підозріло довго мовчала. — Чекав на овації за оплату миски салату?
— Та який там салат! — пирхнула Ліна. — Під «підемо десь посидимо» він мав на увазі лавочку у сквері. Годину розповідав про свій бізнес-план. Щось там про те, щоб перефарбовувати іржаві корита й продавати під виглядом тачок у гарному стані. Ну й фаталіті — попросив позичити йому кілька сотень до понеділка.
На мій істеричний сміх озирнулося кілька перехожих.
Знадобилася щонайменше хвилина, щоб заспокоїтись.
— Курносику, мені шкода, — я стиснула зап’ястя подруги.
— Та нехай, — відмахнулася вона. — Цього можна було очікувати від знайомства в інтернеті. Сама вина, що накрутила себе. Сукня, підбори. Пофіг! — Ліна набурмосилася і склала руки на грудях.
Їй точно було не пофіг.
— А в тебе що? — запитала вона.
Я розмалювала своє побачення найгидкішими кольорами. Може, навіть трохи переборщила, та чого тільки не зробиш, щоб найліпша подруга не почувалася лузеркою? Або хоча б не єдиною лузеркою.
— Та я була милосердною і розіграла криваву виставу. Прем’єра сезону, — я зупинилася посеред тротуару й театрально вклонилася. — Чекаю на номінацію.
Ліна розсміялася.
— І наступного хлопця, — хмикнула вона.
Ну, так. Зазвичай я ні за ким не страждаю. До побачення! Наступний.
Останні (і єдині) серйозні стосунки в мене були ще в школі й закінчилися на першому курсі. Тоді я не стільки розчарувалася в чоловіках, скільки була шокована наслідками. Я була надто юною, а він — надто мудаком, після якого я довго не могла зібрати себе докупи. Мало не провалила першої сесії, ризикувала вилетіти з університету та зруйнувати своє майбутнє. Чи хотіла б я щось таке повторити? Ні, дякую. Більше жодних сліз через якихось там Толіків.
І взагалі, Толіку, якщо ти це читаєш, то пішов ти в сраку разом зі своєю білявою хламідією!
Так, це було давно. І я не те щоб проти стосунків, однак в списку пріоритетів вони десь після «Піднятися на Еверест». Устигну ще.
Зараз мені досить періодичних побачень. Краще беземоційний секс кілька разів на рік, ніж розбите серце на кілька років. От тільки не треба мене засуджувати. Хто без гріха — йдіть згрішіть і не морочте голови.
Розпечена бруківка повільно видихала накопичене за день тепло, огортаючи старі квартали задушливим вологим маревом. У липкому повітрі змішалися запахи річкової води, асфальту та солодкий дим кальянів із численних літніх терас.
— Якесь неврожайне літо, — сумно всміхнулася Ліна.
Вона зупинилася під ліхтарем, дістала із сумочки вологу серветку й повільним рухом стерла з губ залишки помади. Цей жест був красномовнішим за будь-які слова. Білий прапор, капітуляція. Якщо вона на ходу стирає макіяж — вечір офіційно визнано провальним.
Ліна вірила, що знайде своє істинне кохання саме влітку, бо літо — найкращий час для побачень. Я з цим згодна. Довші дні, тепліші ночі. Коли ти майже живеш на роботі, щоб прогодувати себе й оплатити квартиру, в якій тупо ночуєш, тобі точно потрібно кілька додаткових годин у добі на всі ці любовні штуки.
— Літо тільки почалося, — я взяла подругу під руку й підбадьорливо всміхнулася. — Знайдемо ми твоє істинне кохання. Але не сьогодні. Сьогодні Тур де бар. І жодних хлопців!
Тур де бар — наша давня традиція. Такі собі екстрені канікули для дорослих дівчат, коли світ навколо втрачає сенс, а ми — терпець. Не скажу, що цього разу ситуація була критичною, але, як іноді любить казати Ліна, «або п’ємо, або когось вб’ємо». Тож ми обрали мирний варіант.
З кожного закладу лилася музика й гомін голосів. Молодь виходила з келихами на вулицю, щоб трохи подихати свіжим повітрям та димом від сигарет. Ми заходили майже в кожен бар. Схема приблизно така: перший бар — їжа й пиво, другий — шоти, третій — коктейлі. І далі за настроєм. До третього бару ми вже так злагоджено рухалися, наче партнерки в танці. Коли я нахилялась до барної стійки — Ліна вже тримала картку. Коли Ліна закочувала очі — я знала, що поруч з’явився хтось із тих, хто не розуміє слова «ні». Інколи ми грали в гру «іноземки». Вона щебетала non capisco і крутила соломинкою в коктейлі, а я безпорадно усміхалася і повторювала sorry, my english... very small. Спрацьовувало відмінно — чоловіки зникали швидше, ніж танув лід у келихах. Але цього разу в четвертому барі натрапили на двох надто нав’язливих. З тих, що впевнені — все для них. І вбрані ми для них, і сміємося для них, і навіть п’ємо суто заради того, щоб їм було легше нас звабити.
Ми чемно вдавали, що не чуємо. Потім — що не розуміємо. Потім — що ми німі. Не допомогло. Ліна стиснула моє зап’ястя. Отже, готуємось до відступу. Ми вислизнули з бару й думали, що відчепилися. Навіть зітхнули, аж тут почули за спинами:
— Агов, красуні, а ви куди?!
Я тихо вилаялася, і ми пришвидшили кроки.
Ліна різко звернула в провулок. Підбори ковзали по бруківці, я проклинала все: бари, чоловіків і останній коктейль, який увійшов у змову з моїми шпильками й геть не допомагав рухатися швидше.
— Дівчата, ми ж просто поспілкуватися, ви чого?! — почулося десь з-за рогу.
Я вже уявляла, як заїду одному коліном між ніг, а іншого вирублю ударом у кадик, коли ми з Ліною помітили тьмяне світло у вікні на рівні фундаменту. Далі — невеличкий навіс, кілька сходинок вниз і двері. Ліна чкурнула туди, я за нею. Ми ковзнули всередину й зачинили за собою двері.
— Може, підперти чимось? — я швидко роззирнулася довкола.
Столи та стільці з темного дерева, кам’яні стіни, старі балки під стелею. Приміщення освітлювало лише тремтливе полум’я кількох свічок на столах. Схоже на бар. Але не з тих, де після десятої діджей, а з тих, де після десятої відбій, бо зранку похід проти печенігів. На стінах висіли щити, мечі, булави. Якби не шинквас із рядами пляшок із сучасними етикетками, я б подумала, що ми потрапили в музей або в сюжет книжки про «потраплянок» (о, Ліна цьому лише б зраділа).
— Ти бери щит, а я булаву, — скомандувала я.
Мій мозок уже креслив план бою.
— Рі, ти вже геть...
Ліна не встигла закінчити речення, бо звідкись почувся чоловічий голос.
— Вибачте, зачинено.
Ми підскочили.
З темряви вийшов високий чоловік. Ні, високий — це якийсь надто простий прикметник для опису того, хто займав майже весь простір арки біля шинкваса. Кремезний — оце вже краще. Рудий, бородатий, набурмосений — просто уточнення.
Рівень адреналіну в крові міг би мене воскресити, якби довелося. Може, й доведеться, бо я вже сумнівалася, що зайти сюди — це взагалі гарна ідея.
Трохи затинаючись, Ліна пояснила, що нам потрібен тимчасовий сховок. Здоровань зітхнув і вказав у бік темряви під аркою біля шинкваса. Ми пірнули в тінь, та я про всяк випадок фіксувала все, що могло зійти за зброю, і ще гадала, чи є тут запасний вихід. Ніколи не знаєш, чого чекати від чоловіків. Фільми про серійних убивць теж часто починаються невинними розвагами.
На моє величезне полегшення, він швидко спровадив тих двох. Ну, тепер двоє проти одного. Хоча за габаритами він зійде за трьох. Чи то від холоду, чи Ліна прочитала мої думки, та коли ми вийшли з тіні, я помітила, що вона тремтить.
— Зачекайте тут ще трохи, щоб вони точно пішли, — якось підозріло м’яко промовив рудий.
Я вирівняла спину, схрестила руки на грудях, вдаючи, що розглядаю приміщення. Однак периферійний зір тримався за чоловіка. Чого б він там не задумав, я буду захищатися. Очі видряпаю. Вискубаю йому його руду бороду, волосинка за волосинкою, якщо він хоч зачепить нас.
Загалом місцина затишна, якщо не звертати уваги на цілковитий дисбаланс світла. Дзеркало нахилене під дивним кутом, блискучий щит висить якось по-дебільному — ну хто так робить? Якби хоч на рівні очей. Хоча, може, то на рівні його очей. А от у віддаленому кутку ця штука (я про щит, а не про рудого) мала б набагато кращий вигляд. Якщо ще додати світла на столах і пересунути шолом із полиці до ніші в стіні, простір дихав би вільніше. Мозок і долоні почали свербіти — аж тут я помітила, як здоровань мене розглядає. Знизу вгору. Повільно.
Бачу, хлопче, маєш зайві очі.
Я смикнулася, ніби хотіла скинути із себе його погляд, як прилиплого хруща.
— Завжди так рано зачиняєтесь? — спитала, аби не мовчати.
Я дивилася на годинник не так давно — було ледь за північ. Золотий час для столичних барів.
— Мало клієнтів, — відповів рівно.
Він здавався спокійним.
— Двоє, — я вказала на себе й Ліну.
Так, щось інстинкт самозбереження дав тріщину. Я ж не питиму тут? Чи питиму? Ну, я б щось випила, бо аж протверезіла від тієї гонитви з переслідуванням. Та біля думки про те, що треба уважно стежити за своєю склянкою я поставила великий жирний червоний знак оклику.
За кілька хвилин я змушено визнала (не вголос, звісно), що пійло тут відмінне, а в бармена є почуття гумору. Десь чула, що в психопатів не може бути почуття гумору, тож ця маленька деталь трохи мене заспокоювала. Тіло розслабилось, але мозок пробив собі дірку в потилиці й досі розглядав приміщення, посилаючи кінцівкам сигнали, що тут усе не так і треба переробити. У мене вже смикалась нога. Й око.
Щойно рудий вийшов на кухню по закуски, я зірвалася з місця і взялася рятувати свою психіку. Тіло працювало на автоматі: зняти щит, переставити свічку, пересунути стіл, шолом — сюди, булаву — туди. Тепер простір дихав, і моє дихання стало рівнішим. Плечі опустилися. Буря стихла. Це, мабуть, і є те саме коротке блаженство, про яке всі говорять після йоги чи медитації. Мені йога не допомагає. А ось правильне розміщення меблів і світла — дуже навіть.
Ліна спокійнісінько спостерігала. За роки дружби вона вже звикла до мого компульсивного божевілля. Рудий видавався... злегка шокованим, але ж і не пручався. І взагалі він не надто говіркий, що робить це місце ще привабливішим. Здається, я знайшла нову штаб-квартиру для банди.
______________________________________________________________________________________________________
