Історія про турботу, яка рятує, навіть коли світ розсипається
Життя під час війни часто складається з дрібних ритуалів — чашки кави, роботи на городі, спільної вечері. Саме за ці ритуали ми тримаємось, коли, здавалося б, триматися вже немає за що. Ділимося у матеріалі уривком, в якому можна віднайти такі ритуали і для себе: про жінку, яка давно втратила віру в майбутнє, і про дитину, змушену надто рано подорослішати. З-під пера української письменниці у просторі між страхом і турботою, між садом і війною, між мовчанням і довірою з’являється історія про відповідальність, близькість і надію, що проростає навіть у найтемніші часи. Це книга про зв'язки, які формуються в умовах війни, і про те, як тиша, побут і спільні ритуали можуть стати простором безпеки.
Дитинство на тлі війни змінює оптику на світ і для дітей, і для дорослих, тож сучукрліт все частіше зосереджується на наших реаліях, оповідаючи про дітей і війну в Україні не через великі події, а через щоденну турботу, родинну близькість і дрібні, але вирішальні вчинки. Саме так книги про дитинство відкривають складні теми страху, відповідальності й надії. Саме ці історії стають важливими точками опори й дотику між усіма нами.
________________________________________________________________________________________________
Між сойками і страхами: таємниці черешневого дерева
Софія не їздила сюди більш ніж рік. Невелика горбата ділянка, що була батьківщиною її тата, давала вдосталь урожаю, щоби прожити літо, але для консервацій, які так любила Софія, цього бракувало. Минулі роки вона ще сяк-так навідувалася сюди, збирала малину, вишні і, як вона казала, трускавки. Картоплі не садила, а от помідорів зазвичай висаджувала чимало. Із часом жінка навідувалася сюди дедалі рідше, а потім узагалі на рік забула про існування городу й купувала овочі на ринку. Вона втішала себе думкою, що нарешті ті настирливі сойки, які надокучали їй щороку, наїлися черешень із батькового саду.
Але тепер робота на землі здавалася Софії виходом із тієї постійної ментальної баталії, яка розгорталася у її голові. За роботою, часом важкою фізично, не було можливості втікати у світ безплідних переживань і пережованих усоте думок.
Стара глиняна хата в селі простояла понад століття. Може, вона простояла б і два, якби в ній жили: узимку палили дрова, не даючи відсиріти, латали стіни й дах. А так, на самоті, вона почала завалюватися, а одної ночі сильний вітер зірвав покрівлю з даху. Тепер на місці глиняної стояв новий невеличкий будиночок. Крихітна кухонька з п’єцом на першому поверсі, а весь другий поверх слугував великою спальнею з розкладною тахтою і диваном, із шафою і телевізором. З вікон було видно крони дерев на дорозі й гніздо бузька. П’єц запалювали рідко: улітку було тепло, а взимку тут ніхто довго не жив. Та з початком війни Софія часто задумувалася про переїзд у село, бо можливість обігріти взимку хату дровами в тому п’єці, та ще й заразом приготувати на його бляті печену картоплю, здавалася прекрасним варіантом за скрутних часів.
Софія обійшла город, який поріс хоптою, і знайшла трохи трускавок, ягідки яких червоніли попри те, що ніхто не доглядав їх. Черешні й вишні теж уродили, чекали свого часу, висячи зеленими й поки не дуже їстівними гульками. І малина, здається, буде.
Справжній гастрономічний рай почався з першими врожаями редиски. Софія кришила її у миску, туди ж додавала зелену цибульку й трохи оцту або сметани, до цього варила яйця, у селі ж бо неважко купити свіжі, щойно знесені, а ще мастила хліб свіжим домашнім, трохи солонуватим маслом, яке їй приносила сусідка, пані Марія. Увечері на десерт м’яла полуницю, посипала цукром і чекала, коли ягоди пустять сік, а тоді додавала сметани. Їм обом із Любцею такий десерт смакував навіть краще за морозиво. А в неділю, коли роботи не було, варила молодий борщик і терла тертюхи***, заправляла молоду капусту кропом і сметанкою.
Любу зовсім не тягнуло в місто. У добру днину вона була чимось зайнята в садку, а в негоду вони із Софією сиділи в будиночку, умикали електричний камін, сміялися з Анфіси, яка бігала за м’ячиком, наче маленьке кошеня, і дивилися кіно, лежачи на дивані. Софія дедалі частіше згадувала смішні історії зі свого дитинства й дитинства Марини. Такими вечорами вона розповідала їх Любці, часто забуваючись і повторюючи ті самі, а часом і Люба просила розповісти ту саму історію знову й знову. У селі не було метушні повітряних тривог, протівного Володьки та його нервової бабусі. Це могло б бути, думала Любця, найкращим літом у її житті. Але без батьків воно було не таким щасливим, як могло б.
Час від часу Любця з бабусею їздили в місто купувати різне насіння, попрати речі в машинці й перевірити квартиру. Того дня на ринку вони купили сітку, якою мали обмотати черешню від сойок.
— Шороку, — розповіла Софія онучці, — замість соковитих ягідок я застаю лише кісточки, які висять на дереві.
Цього ж року Софія твердо вирішила їсти свою черешню, тож одразу, щойно приїхали з ринку, вони з Любцею обмотали дерева прозорою тонкою сіточкою.
Щодня Люба спостерігала за черешнею і бачила, що сойки поки що не дуже цікавилися нею. Коли ягоди почервонішали, було помітно, як птахи намагаються сісти на дерево, та їм заважала натягнута сітка, і вони летіли геть. Софія мало не стрибала від радості. Нарешті вона виграла цю багаторічну боротьбу за черешню! Однак Любці це не давало спокою. Щовечора перед сном вона уявляла, як ці строкаті красиві створіння прилітають голодні до їхнього городу й не можуть поїсти через ту дурну сітку. Любі здавалося, що вона не має права вечеряти, коли пташи́на на гіллі голодує. У дитини пропав апетит, і, замість наминати смачну вечерю, вона просто колупалася виделкою у тарілці. Довго ця несправедливість тривати не могла.
Одного вечора, коли Софія варила молоду картоплю і кришила капусту з огірками на салат, Люба взяла ножиці й прослизнула непоміченою у садок. Вона не діставала до крони дерева, але наперед придумала, як стати трохи вищою. У садку завжди було кілька цинкових відер, у які набирали воду чи збирали врожай. Любця узяла одне, перекинула його біля черешні й стала на дно, як на табуретку. Акуратно ножицями вирізала здоровий кусок сітки, звільняючи ту частину дерева, яка ближча до паркану і яку майже не видно з городу. Потім поставила відро на місце, а ножиці сховала під футболку, щоб випадково не потрапити на очі Софії зі знаряддям злочину. Але та досі готувала на літній веранді вечерю і нічого не помітила. Дівча повернуло ножиці й уже з хорошим настроєм пішло до бабусі. Любця була щаслива й тепер відчувала своє право їсти, адже надала таке право іншим. Того вечора нарешті вм’яла здорову миску картоплі з вершковим маслом і кропом, іще попросила добавки. Про те, що буде, коли дірку знайде Софія, Любця намагалася не думати.
Дні знову протікали монотонно, але нікого з них це не бентежило. До їхнього подвір’я прибилися два коти, яким завжди перепадав кавальчик сиру чи курки і які платили за обіди тупанням лапками по колінах Любці або сопінням на лавці в теплу днину. Люба вже забула про дірку в сітці й внутрішньо розслабилася, коли одного вечора, миючи руки й ноги після роботи на городі в нагрітій на сонці мидниці з водою, Софія сказала: — Завтра черешню рватимемо!
Люба злякано подивилася на бабусю, але нічого не сказала. Увесь вечір перед сном, лежачи на дивані, Любця придумувала різні історії, якими хотіла вразити бабусю, коли та знайде дірку в сітці. Може, це птахи прорвали? А може, злий сусід відрізав частину, щоб зірвати собі смачної черешні. Обидва варіанти не годилися. У сітці вона вирізала акуратний квадрат, і навряд чи сойки знають геометрію. А в сусіда здоровенний сад, де черешні набагато більше, тож навряд чи цьому повірять. Любця була втомлена, тому заснула раніше, ніж змогла вигадати якесь пояснення для бабусі.
Зранку весела й бадьора Софія узяла відро, драбину й ножиці, щоб нарешті зняти сітку. Люба пленталася позаду, намагаючись зібратися з думками, але на думку досі не спала жодна ідея, якій повірив би дорослий.
Софія розставила невисоку драбину біля черешні й почала розрізати та знімати сітку, поволі просуваючись до паркану.
— Я не поняла, а це шо таке? — Софія роздивлялася частину крони, на якій не було сітки.
А ще там не було черешень — лише кісточки висіли на зелених тонких стебельцях.
— Я не розумію, — Софія здивованим поглядом дивилася на об’їдену сойками частину дерева. — Як таке може бути? Я ж повністю усе дерево замотала.
— Погвалася сітка, коли був вітег, — подала ідею Любця, відчуваючи, що прочухан близенько.
Софія не могла собі уявити сили вітру, який акуратно прорвав би сітку в одному місці, не скинувши водночас її з дерева. Вона далі збентежено оглядала дерево й перебирала в руках сітку, намагаючись зрозуміти, що тут відбулося.
— Може, то сітка неякісна, чи шо... — бормотіла Софія.
Любця ухопилася за цей шанс і підтримала ідею:
— Так, сітка була до сгаки!
— До сраки є папір. А сітка була неякісна, — механічно поправила дитину Софія, а потім ніби спохопилася і вдавано серйозним тоном запитала: — Хто тебе навчив так казати?!
— Ти...
— Такого не може бути! Не мели дурниць, де би я тебе такого вчила?! Бери відро й збирай із того боку, де є хоч шось, бо завтра вже й того не буде, — Софія намагалася перевести все в конструктивне річище й змінити тему розмови, оскільки Любця мала рацію: тепличні помідори з магазину, погана зарядка для телефона, що то працює, то ні, тупий ніж, яким неможливо нарізати хліб, кавовий напій з ячменю від тиску, баняк, у якого відпала ручка, і ще багато чого в домі Софії було до сраки, про що вона завжди голосно сповіщала.
Люба без зайвих слів хутенько й мовчки почала збирати черешню з тих гілок, куди змогла дотягнутися. Удвох вони назбирали добрих пів відра черешень, залишивши сойкам іще трохи на десерт на самому чубку дерева, куди бабуся з онукою не змогли дістатися.
Уже по обіді Любця засунула руку в балію з водою, що зазвичай стояла на сонці цілий день. Вода була теплесенька, а балія — досить великою, щоб туди влізла дитина. Любця сама не зрозуміла, як це сталося, але вже за хвилину сиділа в теплій воді й дивилася на котів, міркуючи, як би покупати і їх. Коти на Любчин поклик прибігли, але близько не підходили, полохливо спостерігаючи за тим, як бавилася водою їхня двонога подружка. Любця спробувала взяти одного з них до себе, але той тільки фиркнув і дременув кудись за хату. Не встаючи з води, вона дотяглася до ромашок, які росли самі собою біля льоху з мурованим входом і дахом, що скидався на покриті мохом будинки десь на Фарерських островах, і заходилася плести вінок.
Софія проходила повз Любу кілька разів і тільки перевіряла, чи не холодна, бува, вода, але, упевнившись у тому, що дитина там не мерзне, ішла собі у своїх справах.
— Боже, ти ше досі там сидиш? — здивувалася Софія, коли знову вийшла в садок. Їй здалося, що Люба сидить уже години зо дві. — Вилазь, бо верба з дупи виросте.
Любця різко скочила на ноги й вилізла з балії, оглядаючись назад. Верби не було, і дівчинка збагнула, що бабуся жартує. Та вертатися до своєї ситуативної ванни передумала. Сонце ховалося за хмарами, подув свіжий вітерець. Софія мерщій витерла й переодягла внучку, і вони заходилися разом чистити полуницю, бо свіжа сметанка вже чекала.
Увечері Любця із Софією сиділи в саду та їли черешню. Вони зробили собі кульчики з парних ягідок і змагалися, хто далі виплюне кісточку. Софія знайшла кульбабу, відрізала шмат стебелини й почала очищати її, наче банан, тягнучи маленькі смужки стебла вниз. Зверху на ямку, яка утворилася з відігнутих смужок, поклала черешневу кісточку й почала дути в стеблину знизу. Від сили повітря кісточка почала підскакувати. Тепер у них було нове змагання: у кого кісточка довше не впаде на землю і підскочить більше разів.
Коли здоровенна миска черешень закінчилася, а змагання набридли, Любця сказала:
— То була я.
Софія навіть і не уточнювала, про що мова. Просто відповіла:
— Знаю.
— Як?! — Любця була здивована. Вона знала, що бабця любить дивитися детективи, але не вірила, що її ідеальний злочин можна було так запросто розкусити.
— Та бо шо тут знати? Хто, крім тебе, міг то зробити? — Софія обійняла внучку, і вони просиділи ще кілька хвилин, поки не почули, як цвіркочуть коники, а біля клумби засвітив ліхтарика світлячок.
Їм обом дуже хотілося спати, але ці звуки літа були занадто спокусливі, щоб піти до хати. На терасі літньої кухні — невеликого будиночка в іншому кутку подвір’я — стояв розкладний диванчик. На зиму його заносили всередину, а в теплу пору він слугував зоною відпочинку. Софія швиденько розклала його, а Любця принесла з хати подушки й кілька коців. Вони вляглися на терасі й добре вкрилися, бо ночі були прохолодні. Слухали концерт цвіркунів і шукали в небі ліхтарики світляків. Біля них калачами в ногах розмістилися коти.
Уже майже засинаючи, Люба прошепотіла:
— А ти можеш, як Пуаго, знайти, де зараз мама з татом?
— Ні, він же детектив, а я — ні.
— Але ти ж вгадала, що сітку погізала я!
Софія нічого не знайшла сказати у відповідь, та й потреби вже не було: Люба спала.
________________________________________________________________________________________________
