«Таке маленьке життя, і так багато в ньому треба відчувати»: уривок із книжки «Мене звати Дуся» Єлизавети Бурштин

У селі, назву якого знають лише місцеві, горить сливове дерево і будинок, де колись жила велика родина. А в іншому з'являється Дуся — доросла дівчина з плюшевим драконом у руках, чорними руками та розгубленим поглядом. Вона не пам’ятає нічого про себе і не знає, де її дім. Але життя кожного, хто її зустріне, зміниться назавжди. Роман «Мене звати Дуся» Єлизавети Бурштин — це історія про пошук себе, дому, власної пам’яті та любові. Про страхи, які ми несемо з дитинства, втрати й відчайдушне прагнення бути видимими. І про те, як іноді чужі люди стають найріднішими.

Таке маленьке життя, і так багато в ньому почуттів і незрозумілостей. Страшно подумати, скільки всього відчуває людина. Таке маленьке життя, і так багато в ньому треба відчувати. І так страшно в ньому відчувати. Напевно, кожен помирає від напруження. 

Кажан міг багато чого сказати, але не говорив. Всі різко стали тихими й невеселими. Не грала музика, ніхто не танцював. Було чути, як гавкає Муська і як надворі хтось говорить. Дуся нарешті знайшла тата. 

— Тату. 

— Та, доць, — Кажан дав Дусі свою книжку про сірого ведмедика, де було кілька картинок, багато букв і жменька купюр. 

— Це що таке? 

— То тобі, весільний подарунок. Там трохи грошей. Купиш собі шо треба. 

— Мені треба нові труси. 

— Ну от, то купиш труси. 

Трапляється в житті таке, що можна раптово розплакатися. Нестримно, просто відчувши нагальну потребу. Кожен плач приходить у свій час. У правильний і потрібний для нього час. Тато розплився в очах Дусі. Але саме зараз, крізь сльози, образ його здавався чіткішим, ніж коли-небудь. Бо тепер він був татом. Розпливчастим, розмитим, силуетним, але татом. Кожна самотня людина буде, певно, рада почути маленьке, промовисте й тихе «Та, доць». 

Що відчував цієї миті Кажан — ніхто не знав і ніколи не дізнається. Бо не все можна знати. 

Невичерпною є тільки думка. Почуття завжди закінчуються. 

Кожен тихо ковтав увесь смуток, щойно він підкрадався, щоб викликати сльози, крики, плач. 

Дуся вийшла надвір і побачила, що в автобусі сидить чоловік з великими очима. Він дивився на Марію, а Марія на нього. 

— Це Андрій? — запитала Дуся в неї. 

Марія не відповіла й тільки дивилася. Вона думала про несправедливість, яка спричинила те, що їхнє прощання відбувалося саме так. Вони не мали змоги поговорити й почути голоси одне одного. І тепер його очі, у які Марія дивилася крізь вікно буса, нагадували їй про те, що вона ніколи не готувала для нього свого найсмачнішого пирога, не виростила ще для нього дерева й найстрашніше — вона ніколи не казала йому справжніми словами того, що відчувала до нього. Марія сумувала сильним і тихим сумом. 

Андрій дивився, як дивляться дуже сильні й дуже ніжні, усміхався дуже по-дитячому. Беззахисно й так, наче от-от станеться щось хороше і він це точно знає. І цим усміхом він ніби промовляв до Марії: «Ану дивись, я тобі кажу, шо все буде добре». Вони дивились одне на одного. Це була маленька зустріч завдовжки принаймні у сто років, а то й у вічність. Коли дивишся на когось, кого любиш, то треба його запамʼятати. Де в нього що на обличчі, де в нього що в серці. Марія дивилася й дивилася. Вона думала: «Як він, такий прекрасний, зараз піде? Як він, такий прекрасний, зараз щезне? Це так неймовірно жорстоко. Це так по-злому». 

Дуся тим часом споглядала тата. Він завʼязував шнурки, ніби нормальна звичайна людина. От у тому й річ, що всі люди повторюють одні й ті самі дії, але є люди надзвичай ні. Надзвичайні у своїх звичайних діях. Бо вони любимі. Бо вони рідні. І від того такі прекрасні. Найпрекрасніші. Найкращі в очах того, хто їх любить. Навіть якщо вони просто завʼязують шнурки, або пʼють воду, або мовчать, або кричать, або миють руки, або знімають куртку. Вони роблять все так, що хочеться їх обіймати. Зараз і все життя. 

— Тату. Ми більше ніколи не побачимось, та? — Дуся розуміла, що він зараз теж сяде до автобуса. 

— Я не знаю. 

— Але таке можливо, та? 

— Та. 

— Можна розказати вам, який мій найбільший страх? 

Це він? Це той час, коли вона має шанс бути почутою? Це час, коли нарешті всі її страхи, а точніше той великий, головний, перший з усіх страхів, який так давно крутився на кінчику її язика й десь дуже глибоко в її душі, міг вирватися назовні. Він завжди був як пʼятикласник, який не може всістися, крутиться щось, вертиться туди-сюди, не дає нікому спокою. І от нарешті ти підходиш до цього пʼятикласника, дивишся йому в очі, а він затихає й дивиться на тебе. Дуже по-доброму, дуже по-справжньому, дуже навіть вишукано і якось ніжно. А ти готувався до цієї зустрічі. Продумав усі аргументи, аж враз усе вмить втратило сенс. Так і цей страх. Він наче всівся на свій абсолютно не страшний стілець, перестав соватися й ховатися. Йому дозволено бути поміченим. Але хіба треба помічати те, що й так лізе в очі? Все ускладнилося, коли стало таким простим. Так завжди буває. І тому стільки людей досліджують людський мозок. 

— Я боюся, що всі підуть, і я залишуся сама. 

— Ну то як вони йдуть, то ти їм не треба, а нашо тобі такі? Прийдуть інші. 

— Точно прийдуть? 

— Я думаю, шо та. 

— Тату, ви пахнете домом. А чим ви будете пахнути завтра? — Дуся намагалася запамʼятати цей запах.

— Теж домом. 

— Цей запах нікуди не дінеться? 

— Ні. 

— Тату, а чому всі такі сумні? І ви теж, і я, і ті жінки з яйцями й велосипедами, і інші, і жінка з мікрофоном? 

— Того шо війна.

________________________________________________________________________________________________________

Купити книжку «Мене звати Дуся» Єлизавети Бурштин

В нашому інтернет-магазині laboratory.ua представлені книги українською у різних форматах. Паперове видання, електронна книжка чи аудіоформат — обирати лише вам. Ми видаємо нонфікшн і художні книги, книги про психологію, бізнес, суспільство та інші теми, які сьогодні є актуальними