Базовий мінімум у сумці живого мерця: уривок із містичного психологічного трилера «Мертва Віта»

Світ, у якому живе Віта — головна героїня роману «Мертва Віта» — це гнітюча рутина: зміни за касою, гуртожиток із тонкими стінами й нестерпними сусідами, м’ятні льодяники і… смерті. Щомісяця вона помирає, щоби зранку знову повернутися до життя — щоправда, без частини спогадів і без жодних уявлень про те, що робити далі. Забуття і смерть майже стали для неї звичними. Але коли за дивних обставин починають гинути люди, яких Віта щойно встигла назвати знайомими, стає зрозуміло: хтось заганяє її у пастку. Він знає про неї все. І він уже зовсім поруч. Ділимося уривком із нового психологічного трилера, що поєднує українську містику, напружену атмосферу і темну гру з пам’яттю та смертю.

До уваги читача:
твір містить описи відвертих сцен, сцени сексуального та фізичного насилля, сцени із описами смертей, ненормативну лексику, сцени вживання алкоголю та тютюнопаління.

_____________________________________________________________________________________________________________________

Якщо ви любите читати містичні історії з напруженим сюжетом і несподіваними поворотами, зверніть увагу на новий роман Анни Стаднік «Мертва Віта». Це один із нових психологічних трилерів українською, у якому поєднуються українська містика, загадкові смерті та історія про героїню, що змушена проживати власну смерть знову і знову. У матеріалі ділимося уривком із книги та пропонуємо зазирнути у світ, де буденність межує з містикою, а пам’ять стає ключем до розгадки.

_____________________________________________________________________________________________________________________

У сумці живого мерця має бути обов’язковий мінімум речей. Пластирі, щоб замотати пальці. Нігті відвалювалися, ніби дешеві пластикові тіпси. Смикнеш засильно чи шкрябонеш ящик — скажи «па-па» манікюру. Ефірна олія іланг-ілангу чи чайного дерева. Різкий аромат, хай ненадовго, але маскував затхлий неприємний запах. І коштує притомних грошей. Червоний блиск для губ. Бліді вуста лякали, як і зеленкувато-сіра шкіра. У напівсутінках загадкова, у похмурий день по-декадентськи приваблива, але паскудно хвороблива під яскравою ілюмінацією супермаркету. Покупців відлякує. Тому тональний засіб теж мастхев. Ну і м’ятні льодяники. Просто подобаються. Як і будьяка пряна їжа з вираженим смаком. 

Волосся треба збирати, та не туго, бо ж лізтиме жмутами. Каштанове густе каре було страшенно неслухняним. І мити зайвий раз страшно — заб’є стік, витрачатись на «крота». А в гуртожитку ще тьма таких русалоньок. Душова одна на п’ять поверхів і воду гарячу дають із сьомої до десятої вечора. Не встигла — кого гребе?

Не люкс-апартаменти, та на інші не заробила. Має свій куток, і то добре. Майже. Що таке «добре», вона встигла забути. 

Притомлена Віта вийшла на рампу, витягла м’ятну цукерку й розсіяно гризла її лівим боком щелепи — правий болів, два верхні зуби підозріло хиталися. Випадуть — не шкода, але вже не всміхнешся відвідувачам. Над бетонним майданчиком вітер хитав колючу мряку, Віта кілька разів обтерла долонею мокрі щоки й, не дочекавшись вантажівки з товаром, забігла в магазин. До кінця зміни лишалось трохи, а працювати не хотілося. Ще й молочку перебрати треба й нову партію розставляти. Старша підганятиме. Добре їй отак ходити й пальцем тицяти. Віта покірно виконує вказівки. 

Не можна нариватися. Коли наймали на роботу, документів ретельно не перевіряли. Зняли копію паспорта, покрутили порожню трудову книжку, спитали про медогляд. А потім запропонували влаштуватися в «чорну» — їй навіть краще. Звісно, ризик є, що випруть і не заплатять, але поки три місяці поспіль справно видають конверт двадцять п’ятого числа. Вистачає на койкомісце в гуртожитку, простий харч, дрібні витрати й транспорт. Те, що лишалося, кидала на свій рахунок. Пін-код картки — рік народження. Аби не забути геть ще й про це. У кімнаті нема де сховати готівку надійно. 

Усамітнитись би їй від усього світу в домовині десь за містом. І щоб на кладовищі дерева росли. Не подобалися Віті голі кладовища. Хрести й пам’ятники, плити й надгробки — все виставлено на поталу наглим поглядам кожного, хто вештається поруч. Найближче до її тимчасового дому був Солом’янський цвинтар. Саме такий, як треба. Приємно туди приходити, слухати, як тоне шум міста в листі й пташиному співі. Поросле мохом каміння заспокійливо холодило долоні. Гладеньке чи шкарубке, прикрашене усміхненим портретом чи скромне, ім’я, дата... 

— Вітка, чого втикаєш? — гукала Старша з-за дверей. — Іди, підміниш мене на касі. Я курить. 

Пішла до торгового залу, усмішку начепила, у розтягнутий кардиган закуталась. Глибоку кишеню тяг донизу товстий блокнот. Давно вона туди нічого не писала, але носила із собою про всяк. Та й лишати без нагляду не найкраща  ідея. Випадковий свідок, начитавшись нотаток, міг із переляку дурку викликати. 

Старша курила по пів години, передзвонюючи під час цього дійства разів зо п’ять своєму Кавалєру. Без жартів, сама ж його так і називала, наче їй не тридцять із гаком, а на кілька десятків років більше. Кавалєр, умовлений Старшою, іноді приходив на кінець зміни до маркету. М’явся під дверима, чекаючи, поки вони знімуть касу, перерахують гроші, вимкнуть світло, опустять ролети... Віта тихо віталася із чоловіком, подумки співчуваючи йому. Витримати Старшу — це треба або любити, або не мати тестикул. Кумедно спостерігати за тою парочкою, а почасти й приємно. Між ними була якась химерна гармонійність. Про таких говорять: «Вони знайшли одне одного».

Був у його приході позитивний момент. Старша, передбачаючи (господи, не хочеться уявляти парування чаплі й бегемота) вечір любові, мугикала й вихляла стегнами в такт одній їй відомій мелодії та підмальовувала губи. Щоб обкусати їх і підмалювати ще раз. Мелодія скидалася на затяганий шлягер співачки з начосом у леопардових лосинах. Певно, такі смаки їй дісталися як пострадянський спадок, разом із маминим килимом у червоно-коричневий «турецький огірок», алюмінієвою ручною м’ясорубкою і пластиковими рожевими бігуді. Помада мала колір підгулялої моркви. Віта потім підмітала недопалки, пофарбовані в оцей морквяний. Тож Старша літала в слинявих мріях і не чіпала її. Видихала носом ліловий дим. Він напівпрозорою хмарою літав за нею, як приліплений. Що ближче до кінця зміни, то більше його ставало.

Насправді колега не завжди така різка й груба. Коли Віта прийшла на першу зміну, то її вчила саме Старша. Вона ж вибила новенькій повну ставку й стежила, щоби та не працювала більш ніж два дні поспіль. Підгодовувала й віддавала одяг «із худіших часів». Кликала на каву чи пиво на вихідних, розповідала всі місцеві плітки. Цікавилася її життям. Віті не було чого розповідати, теперішнє існування мало скидалося на нормальне. Вона вигадувала й брехала. Ці дві речі вдавалися не найкраще, іноді її трохи гризло сумління. Та інакше просто не могла. 

Цибата фігура Кавалєра майнула за вікнами. Як завжди, плащик а-ля мрія ексгібіціоніста й високі гумові чоботи. Махнув у вікно Вітці, що стирчала в холодильнику. Пакети з молоком самі себе не порозсовують. Ззаду щебетала Старша з покупцем. І ногою туп-туп, туп-туп-туп. 

— О-о-ой, ну я не можу. Вітка, давай раньше закриємся. Диви, який дощ періще, ніхто вже не зайде. Запри двері й скажи мойому, хай іде до рампи під навєс. І цей, заходь до нас в служебку, винця бахнем. У нас сьогодні дата — рівно год. Бігом, а то хтось уже милиться сюди. 

Кого там угледіла Старша, Віта не зрозуміла. Окрім Кавалєра, під маркетом ніхто не терся та й повз не йшов. Хмари щільно затяглися над містом, гнані вітром, важкі й пухкі, як дріжджове тісто. Нескінченні. Ось-ось наштрикнуться на голі чорні каштани й заплутаються в гілочках. Кавалєру теж подобалося видиво. З-під капелюха стирчав догори довгий ніс. Він її не одразу побачив, а помітивши, аж підстрибнув. Віта, перекрикуючи поривчастий шелест, відправила його у внутрішній двір, чекати на даму серця. Сама ж не поспішала заховатись від дощу. 

Їй скрутило шлунок, жовч підступила до горла. Поспіхом діставши м’ятний льодяник, вона згадала, що тільки снідала сьогодні. А вже майже дев’ята. Та не лише це, до болю домішалися липкий страх і відчуття, що хтось дивиться в спину з-за рогу. Віта не боялася темряви, та й додому пішки недалеко. Але зараз їй чимдуж робилося тривожно. Ноги не хотіли слухатися, приросли до бетонного пандуса, ставши частиною покришеного спуску. Повітря загусало, і краплі-стріли ніби сповільнили падіння. Жовті вуличні ліхтарі примеркли, деякі згасли. Їй позакладало вуха. Схопившись за мокрі металеві поручні, Віта втрималася від падіння. Холодний піт стікав по спині, на шиї наїжачилось волосся. Вона помалу опускалася на пандус і вже гепнулася гострими сідницями об бетон, як прочинилися двері й долетіло:

— Блять, Віта! Мені одній додому нада? 

Обурення Старшої її протверезіло. Шум вулиці ввірвався у свідомість, мов у відчинене навстіж вікно. Піднявши обличчя, Віта вдихнула й смикнула лівим кутиком вуст. Хотілося їсти. Ні — жерти. Таке рідко траплялось, щоб їжа приносила справжнє задоволення. Як колись. Як... коли? Віта не пам’ятала. 

Та все ж їдка тривога нікуди не ділася. Ні коли вона рахувала касу, ні коли для годиться намочила губи у вині, бо ж відмовляти Старшій з Кавалєром не хотілося. Тихо сиділа в кутку під вішаком, кидала погляди на парочку й усміхалася. Чудні, закохані. Завтра колега буде в гарному настрої. А Віта — Віта, як завжди, загорнеться в кокон-кардиган і тихо сновигатиме між торговою залою та підсобним приміщенням. Вантажівка так і не приїхала, буде зранку морока. Віта скривилася від гіркого присмаку в роті. 

Гуртожиток горів вікнами, зустрічаючи свою тимчасову мешканку. Четвертий поверх манив запахами смаженої картоплі на смальці й дешевих сосисок. Позазираєш отак до кімнат і потрохи під’їси у кожного. У коридорі-кишці біля кожних дверей чувся звичний гамір, бігали діти. І як лише не шпортаються об загнуті краї дірявого лінолеуму?

Якось мешканці збирали підписи для скарги, щоб перестелили підлогу. Віта не підписалася. Сваритися із завідувачкою їй не хотілося, жіночка вона запальна. Ще доколупається до неї і виставить за шкірку на вулицю. Згадає випадок, коли вона ввіткнула не в ту розетку вилку від праски й спричинила замикання та пожежу. Пощастило, що сусіди винесли непритомну Віту на вулицю. А за метушнею ніхто й не помітив, що та пролежала біля смітника кілька годин. Може, кинулись би далі рятувати, та вона на своїх двох сама до завідувачки прийшла. Довго вислуховувала палку промову про власну тупість і нікчемність. Довго перепрошувала й просила переселити. Обіцяла підміняти прибиральницю, яка могла несподівано піти в запій. Останній аргумент подіяв. Так Віта переїхала з погорілого другого на четвертий поверх. 

Вона дістала банку квашених помідорів, подаровану Старшою, і влаштувала рейд по сусідах. Її радо вітали й частували, бо ж «худорба, страшне, як відьма. Вітка, признайся — ти відьма?». Махала рукою, мовляв: «Та ну, шо ви, кістка тонка й метаболізм хороший. Пасибі мамі з татом». 

Мама з татом. Що вони зараз роблять? Рука мимоволі потягнулася до кишені махрового халата в дурний рожевий метелик. У ньому бовтався напівмертвий смартфон. Окрім Старшої і кількох співмешканок, ніхто їй не писав і не телефонував. Чому батьки не надто цікавилися її справами — Віта не знала. Та й про що з ними говорити, якщо її пам’ять зберігала лише уривки, маленькі бліді клапті попереднього життя? Жменька світлин, зроблених невідомо коли, допомагали втримувати деякі епізоди з минулого, та з кожним місяцем це давалося Віті важче. На її улюбленому фото вона тримає смугасту кішку під квітучою грушею в садку. Але чий то садок? Чия кішка? Або хто та жінка, яка сперлася на призьбу з кошиком повстяної вишні? Що то саме повстяна вишня, вона знає. Тієї жінки — ні. 

Зі сльозами до горла знову підступила жовч. Бліде обличчя позеленіло, й вона, тихо гикнувши, побігла до вбиральні. Обійняла брудний унітаз і вивернула в нього жирну калорійну вечерю разом із квашеними помідорами.

_____________________________________________________________________________________________________________________

Більше сучасної української літератури шукайте за посиланням