Цинамонові булки, зниклий вус та затишний абсурд: уривок з роману Ірини Міщанчук
У світі пана Мюріца все має своє чітке місце: ранкова густа кава з порцелянової чашки, обов’язкова цинамонова булка, ідеально зварене яйце та щоденні ритуали, порушувати які суворо заборонено. Але звичайне буденне життя чомусь раз у раз виходить із берегів, перетворюючи навіть візит до перукаря чи звичайні походи на базар на химерні авантури, де кріль раптом може здатися конем. Цей текст — місце, де звичний побут дає тріщину, а за гумором і кумедними ситуаціями ховається глибока роздумливість про людські прив'язаності. Ділимося уривком у матеріалі!
_____________________________________________________________________________________________________________________
— Як воно, Мюріце? — аж раптом почувся голос іншого пана Мюріца, власника готелю. Він відсунув плетене крісло і вмостився поруч із паном Мюріцем, зрушивши краєм долоні цинамонову булку. Пан Мюріц дивився то на долоню іншого пана Мюріца, то на булку, а тоді мовив:
— Мюріце, мати звеліла пофарбувати огорожу, проте коло нашого будинку зроду не було огорожі... — він витримав павзу, покрутивши язиком, ніби збирав ним докупи слова. — Тому, Мюріце, я пофарбую твою.
— Мюріце, твоя мати померла, — очі іншого пана Мюріца стали круглими, наче цинамонові булки, зменшені в кілька десятків разів.
— Ти знаєш мою матір, Мюріце. Якщо вона взяла щось у голову, то спокою не буде нікому, — пан Мюріц зітхнув і відщипнув від булки лустку.
— Мюріце, твоя мати мертва, вона нічого не вдіє, якщо ти не пофарбуєш огорожі, якої в тебе немає, — інший пан Мюріц здійняв догори руки, а потім теж відщипнув шматок булки. Проте, спіймавши докірливий погляд пана Мюріца, вже на півдорозі до рота поклав його на стіл.
— Це не має жодного значення, Мюріце. Вона звеліла — я мушу виконати, — пан Мюріц схопив шматок булки, відірваний іншим паном Мюріцем, але, зловивши його приголомшений погляд, поклав назад і відщипнув новий.
— Не мусиш, Мюріце, — інший пан Мюріц нігтем посунув на край стола відірваний ним кусень булки.
— Мушу, Мюріце... мушу, і крапка, — пан Мюріц хотів було схопити той самотній кусень, аж раптом його випередив мартин.
Обидва Мюріци дивилися, як птах, умостившись на бильце крісла біля столика поруч, заковтує здобич. А тоді пан Мюріц згріб залишок своєї цинамонової булки й, шарудячи папером, пішов геть із тераси готелю «Мюріц».
Спав пан Мюріц погано. Точніше буде сказати, що він боявся розлюченої матері, бо досі не пофарбував огорожі, а тому й спати боявся. Його долоні мокріли від самої лише думки, що матір знову прийде в сновидіння і здійме галас. Він раз у раз схоплювався, блукав будинком, виходив надвір, заходив назад, вкладався в ліжко, і варто йому було поринути в сон, одразу ж прокидався.
Натомість інший пан Мюріц спав преміцно.
Він прокинувся о шостій тридцять, звичній для себе порі, відчинив двері готелю «Мюріц», у якому сам і мешкав, і, вийшовши на терасу перед озером, завмер — його огорожа... Його огорожа перетворилася на лимонний пиріг і тепер сяяла, виставляючи свіжофарбовані боки. А поруч неї стояв пан Мюріц і зосереджено водив щіткою по колись білюсіньких дошках.
— Мюріце, якого дідька ти робиш?! — заволав інший пан Мюріц, забризкуючи слиною власні окуляри.
— Вже зробив! — виструнчився задоволений пан Мюріц, показуючи щіткою позаду себе.
— Я не давав згоди на це неподобство! — інший пан Мюріц зняв окуляри й тепер витирав їх краєм сорочки, бо до крапельок слини додалися краплі поту, що котилися з лоба.
— Неподобство? Який же ти невдячний, Мюріце! Твоя старенька огорожа давно потребувала нової фарби, а тепер завдяки моїй матері вона наче нова-новісінька, — пан Мюріц ображено скривився й обвів щіткою свою роботу, струшуючи краплі фарби на підлогу тераси.
— Може, вона й потребувала фарби, Мюріце. Може... Але ж не кольору лимонного пирога, — зітхнув інший пан Мюріц, падаючи на крісло.
Одну руку він поклав на стіл, а іншою накрив нашиту зліва кишеню на грудях сорочки.
— Моя мати дуже любила лимонні пироги, тож я подумав... — розгублено мовив пан Мюріц.
— Ти хотів догодити покійній матері, перетворивши мою огорожу на лимонний пиріг? — скрикнув інший пан Мюріц.
— Але ж вона їх любила... — винувато розвів руками пан Мюріц.
— Улюблений пиріг і улюблений колір — це не те саме, Мюріце, — зауважив інший пан Мюріц і одразу ж затулив долонями рот.
— Кармінний... Мюріце, ти маєш рацію, — від раптового осяяння очі пана Мюріца перетворилися на невеличкі блюдця з віями. — Її улюблений колір — кармінний! Я вже й забув, як їй личило оте яскраво-червоне кашне...
— О ні, який же я бовдур... — застогнав інший пан Мюріц, усвідомивши, що, повчаючи, бовкнув дурню не на свою користь.
_____________________________________________________________________________________________________________________
