Французьке дитинство, від якого неможливо відірватися: уривок із автобіографічного роману Марселя Паньоля
Серед автобіографій відомих людей є книжки, які давно стали класикою світової літератури. Саме такою є «Слава мого батька» Марселя Паньоля — перша частина його знаменитої автобіографічної серії. Це світла й зворушлива історія про родину, спогади про дитинство, перші відкриття та безмежне захоплення світом, у центрі якої теплі взаємини батька й сина. Запрошуємо прочитати уривок із нового українського перекладу Ярини Тарасюк!
Читайте також:
матеріал про шлях Марселя Паньоля
_______________________________________________________________________________________________________________________
Креденс, нічні горщики й релігійні суперечки: французьке дитинство, від якого неможливо відірватися
_______________________________________________________________________________________________________________________
Якось, через пів року, граючи з братом Полем у хованки, я зачинився в нижній частині креденса, відсунувши тарілки. Поки Поль шукав мене в моїй кімнаті, а я затамував подих, до їдальні ввійшли батько, мати й тітка. Мати якраз говорила:
— Тридцять сім років — це все-таки доволі багато!
— Та годі тобі! — озвався батько. — Мені в кінці року буде тридцять, а я все ще вважаю себе молодим. Тридцять сім — це розквіт життя! Та й Розі вже не вісімнадцять!
— Мені двадцять шість, — нагадала тітка Роза. — І він мені подобається.
— А чим він займається у префектурі?
— Заступник начальника відділу. Заробляє двісті двадцять франків на місяць.
— Ого! — сказав батько.
— І він має невелику родинну ренту.
— Ого-го! — додав батько.
— Він сказав, що можна розраховувати на триста п’ятдесят франків на місяць.
Я почув довгий присвист, а потім батько додав:
— Що ж, моя люба Розо, вітаю вас! А він хоча б гарний?
— О ні! — відповіла мати. — Гарним його не назвеш.
Тоді я різко штовхнув дверцята креденса, стрибнув на підлогу й вигукнув:
— Ні! Він гарний! Він чудовий!
Вибіг на кухню й зачинив їх на ключ.
Після всіх цих подій власник прийшов якогось дня до нашого дому в супроводі тітки Рози.
Він широко усміхався під крисами блискучого чорного габіка. Тітка Роза була вбрана в рожеве з ніг до голови, а її прекрасні очі блищали під блакитною вуаллю канотьєрки.
Вони разом повернулися з короткої подорожі, і всі почали міцно обійматися: так власник на наших ошелешених очах поцілував матір, а потім і батька! А потім він узяв мене попід руки, підняв, глянув на мене і сказав:
— Тепер мене звуть дядько Жюль, бо я чоловік твоєї тітки Рози.
***
Найдивніше було те, що називався він не Жюлем. Його справжнє ім’я було Тома́. Але моя люба тітонька, зачувши, що селяни називають Тома́ми нічні горщики, вирішила називати його Жюлем, що, як виявилося, ще частіше вживалося для позначення того самого предмета. Але тітка, наївне створіння, яке не проходило військової служби, цього не знала, і ніхто не наважився їй про це сказати, навіть сам Жюль-Тома́, який надто її любив, щоб сперечатися, особливо коли справді мав рацію!
Дядько Жюль народився серед виноградників у золотистому Руссійоні, де гурми людей котять гурми бочок. Він залишив виноградник братам і став родинним інтелектуалом, бо здобув юридичну освіту, але в душі залишався гордим каталонцем, а його язик перекочував літеру «р», як струмок перекочує дрібні камінці.
Я його перекривляв, щоб насмішити брата Поля. Ми вважали, що єдиний справжній французький акцент — провансальський, бо такий акцент був у нашого батька, екзаменатора на випусковому іспиті на здобуття шкільного атестата, а літери «р» дядька Жюля були лише зовнішньою ознакою якоїсь прихованої недуги.
Вони з батьком були дружньою парочкою, хоча дядько Жюль, старший і заможніший, поводився часом дещо зверхньо. Час до часу він обурювався надмірною тривалістю шкільних канікул.
— Визнаю, — казав він, — що діти потребують тривалого відпочинку. Але на цей час учителів можна було б використовувати для чогось іншого!
— Ну, звісно! — іронізував батько, — вони могли б на два місяці замінити державних службовців із префектури, виснажених довгими сієстами і змордованими шкіряними сидіннями!
Але дружні перепалки на цьому й закінчувалися й ніколи не торкалися серйозних тем, хіба що натяками, бо ж дядько Жюль ходив на месу!
Коли батько довідався, бо тітка Роза зізналася про це матері, що він двічі на місяць причащається, був приголомшений і заявив, що «це вже занадто». Тоді мати вблагала його змиритися з таким станом речей і за присутності дядька відмовитися від свого невеликого репертуару жартів про кюре, особливо від пісеньки, що оспівує чоловічі подвиги преподобного отця Дюпанлу.
— Думаєш, він справді розсердився б?
— Я впевнена, що тоді він до нас ані ногою та заборонить сестрі бачитися зі мною.
Батько скрушно похитав головою та зненацька несамовито закричав:
— Ось! Ось нетерпимість цих фанатиків! Хіба я заважаю йому щонеділі їсти свого Бога? Хіба я тобі забороняю відвідувати твою сестру тільки тому, що вона одружена із чоловіком, який вірить, що Творець Всесвіту особисто сходить щонеділі у сто тисяч чаш? Що ж, я хочу йому показати широту своєї душі. Я висміюватиму його своїм лібералізмом. Ні, я не говоритиму з ним ні про інквізицію, ні про Каласа, ні про Яна Гуса, ні про багатьох інших, яких Церква відправила на кострище; я нічого не скажу ані про пап Борджіа, ані про папесу Йоанну! А якщо він спробує проповідувати мені ці наївні, дитячі, як бабусині казки, релігійні догми, я ввічливо відповідатиму йому й тихо посміхатимуся собі в бороду!
Але в нього не було бороди, і йому було зовсім не до сміху.
Однак він дотримав слова, і їхня дружба затьмарювалася лише поодинокими словами, яких час від часу йому не вдавалося стримати і які їхні пильні дружини одразу ж вправно приховували за гучними вигуками здивування чи пронизливими вибухами сміху, причину яких вони вигадували потім.
Дядько Жюль незабаром став моїм великим приятелем. Він часто хвалив мене за те, що я дотримав слова і зберіг таємницю часів їхніх зустрічей у парку Борелі; кожному, хто хотів слухати, він казав, що «ця дитина стане великим дипломатом» або «першокласним офіцером» (це пророцтво, хоча в ньому й була альтернатива, ще не збулося). Він цікавився моїми шкільними оцінками, винагороджував (чи підтримував) іграшками або пакунками з карамельками.
Проте коли я порадив йому якось збудувати невеликий будиночок із балконом у його чудовому парку Борелі, щоб спостерігати за велосипедистами, він зізнався мені жартома, що ніколи не був власником парку.
Я був пригнічений несподіваною втратою такої гарної власності й пошкодував, що так довго захоплювався якимось самозванцем.
А ще того дня я виявив, що дорослі вміють дуже вправно брехати, і мені здалося, що серед них я вже не почуваюся в безпеці.
Та з іншого боку, це відкриття, яке відтепер виправдовувало мою власну брехню, минулу, теперішню й майбутню, принесло мені душевний спокій, і коли треба було збрехати батькові, а моє дитяче сумління бралося протестувати, я відповідав: «Як дядько Жюль!»; тоді з наївним поглядом і безтурботним виглядом я вправно брехав.
Одного чудового дня ми переїхали в новий будинок, бо батько відчув, що наша квартира стала затісною. Він отримав «житлову допомогу», і ми переїхали у просторе помешкання на першому поверсі на вулиці Терюс, яке містило й підвал, куди світло проникало з боку невеликого садка.
Це був один із найважливіших етапів нашого життя. Мати, розпашіла від гордості, приголомшила тітку Розу, показуючи, що в неї тепер вісім шаф і комодів; а я «розповідав» про цей палац у школі, і щоб хоч якось скласти уявлення про його розкіш, я стверджував, нітрохи не брешучи, що там можна грати в хованки! Така розкіш викликала заздрість у багатьох: на щастя, були ті, хто мені не вірив і залишався моїм приятелем.
_______________________________________________________________________________________________________________________
