Чи такий страшний Дід Мороз як його малюють: як з'явився Дід Мороз і чому він не конкурент Миколаю?

Зовсім скоро українці святкуватимуть Різдво — з кутею, дванадцятьма стравами й колядками: хтось на 25 грудня, хтось іще звично на 7 січня. На Новий рік дехто, можливо, ще чекатиме на Діда Мороза, хтось на Санту, а інші просто обміняються подарунками, привітаннями й побажаннями. Навколо круговерті зимових свят, окрім магічності, завжди присутні питання й історичної складової. У книзі «Під подушку чи під ялинку? Антропологічне дослідження свят» фольклористка та антропологиня Дар’я Анцибор досліджує як і коли утвердилися сучасні уявлення про українське традиційне Різдво. А ще відповідає на запитання, які останніми роками хвилюють багатьох з нас.

____________________________________________________________________________________________________________

Сьогодні багато хто вважає, що радянська влада вигадала свого зимового дарувальника Діда Мороза на противагу святому Миколаєві. Однак усе було зовсім не так. Почнімо з головного: образ Діда Мороза не був вигаданий радянською владою, а існував іще до її появи. 

Він створювався поступово, починаючи з 1840-х років, у колах інтелігенції Російської імперії. Ялинкова міфологія вимагає утвердження дарувальника, який мав би приносити ту саму ялинку. З європейських творів і листівок уже сформувався образ дідуся з бородою, але саме ім’я святого Миколая чи Санта Клауса в Російській імперії не прижилося. Хоча в сім’ї дитячого письменника й перекладача Корнія Чуковського 1920 року точно знали про Санту. Втім, пояснення може критися в тому, що Чуковський перекладав з англійської й, очевидно, був добре обізнаний з західною різдвяною літературою. Цікаво, що вже 1923 року в щоденнику письменник пише, що діти отримали подарунки від Діда Мороза. 

Русифікація ялинки потребувала російського еквіваленту Санти чи Миколая. Миколай не підходив у принципі через ті самі причини, чому і в українців так довго не перетворювався на дарувальника. У росіян культ цього святого — на додачу до нюансів, які впливали і в інших слов’ян, — був пов’язаний із сакралізацією царя і сприйняттям його влади як божественної. До того ж у нього було окреме свято, тож доволі важко було приурочити його прихід до Різдва. 

Пошуки були тривалими і розтягнулися на кілька десятиліть. Тут я просто процитую дослідницю російської ялинкової традиції Олену Душечкіну, яка зібрала докупи всіх цих претендентів: старий Рупрехт (перша згадка 1861 року) — поодинокі випадки, явно пов’язані з німецькою традицією; святий Миколай, дідусь Миколай (1870) — швидко відпадає через особливості культу цього святого; Санта Клаус (1914) — згадується, коли йдеться про західні ялинки; старий, який живе в лісі взимку (1894) — як бачимо, персонаж є, але імені ще фактично не вигадали; добрий Морозко (1886) — це вже початок казкового шляху; Мороз (1890-ті роки); Йолкіч (1907) — бо його головне завдання приносити ялинку, логічно ж; різдвяний дід і варіації довкола: святочний старий, дід, дєдка (як традиційний святочний персонаж, який раніше був пов’язаний не з ялинкою, а з культом пращурів); ялинковий дід і врешті Дід чи Дідусь Мороз (наприклад, у вірші «Сирітка» Сергія Єсеніна 1914 року). Був навіть період, коли намагалися залучити Бабусю Зиму і старичків-кулачків. Коротше кажучи, в цьому поєдинку за найбільш автентичну російську назву врешті переміг Дід Мороз. 

Цей персонаж міфологізувався у двох напрямках. З одного боку — давні традиційні вірування у злого духа, якого треба боятися, бо він може вбити врожай, тож його треба задобрювати і поважати (згадайте звичай кликати мороз на Різдво). З іншого — літературні тренди ХІХ століття про позитивного персонажа, який відповідає за «правильну» зимову погоду на догоду дітям, аби вони могли кататися на санчатах і грати в сніжки. 

Важливу роль відіграла публікація 1840 року «Дитячих казок дідуся Іринея» Володимира Одоєвського. Серед інших там був твір «Мороз Іванович», де вперше з’являється образ Мороза — літературно допрацьованого фольклорного дарувальника. Події відбуваються навесні, й Мороз Іванович живе у криниці, адже йому потрібен холод. Тут він ще не приходить до дітей, а пасивно сидить у себе на дні криниці в льодовому будинку. Так само з подарунками: це ще не подарунки просто так, а плата за службу, як часто буває з дарувальниками в казках. Дівчинка Рукодільниця впустила в колодязь відро й змушена спуститися по мотузці у царство Мороза: 

— Знаю я, чого ти прийшла, — каже Мороз Іванович, — ти відерце в мій студенець упустила. Віддати тобі відерце віддам, тільки ти мені за це три дні послужи, будеш розумна, тобі ж краще, будеш лінива, тобі ж гірше. А тепер, — додав Мороз Іванович, — мені, старому, і відпочити час, піди-но приготуй мені постіль, та дивись, підпуши гарненько перину. 

Там дівчинка три дні порається в нього по господарству, розпитує про його побут і поведінку. Врешті за хорошу роботу Мороз віддає їй відерце, куди всипає «цілу жменю срібних п’ятачків» і діамантову шпильку, щоб заколювати хустинку. 

Тобто йдеться про типові для чарівних казок договірні стосунки між героями і чарівними помічниками. Тому Рукодільниці дістаються подарунки, а Ледарку за її небажання йти «за договором» не заморожують (за що можна подякувати, бо народні казки, зокрема казка про Морозка, зазвичай закінчуються саме так), а провчають. Їй дістається бурулька замість срібла. Тож у цьому творі вже йдеться про дидактичний аспект: замість грізного символу смерті казковий Морозко стає справедливим наставником і вихователем. 

Більшість дослідників підтримує думку, що 1840-й можна вважати роком зародження персонажа, який за декілька десятиліть стане повноцінним дарувальником на різдвяно-новорічних виставах і в оселях громадян Російської імперії. Окрім цього, не забуваймо, що саме в 1840-х ялинки ставали звичним явищем для заможніших мешканців великих міст. Звідтоді ж масово випускаються газети, які починають друкувати рекламні оголошення до свят, а також різдвяні оповідання. Казка Одоєвського стала частиною ялинкової міфології у 1860-х, коли до формування образу зимового дарувальника почали звертатися інші літератори. 

На офіційних ялинках Дід Мороз з’являється наприкінці ХІХ століття. Спершу він приносив ялинку, з часом ялинка стала самодостатньою, і він уже був потрібен лише для роздачі подарунків ближче до завершення концерту. Діти чекали його з нетерпінням, і запрошення його до свята міцно корелює із запрошенням предків, яке було добре відоме в народі. Так поступово фігура Діда Мороза «одомашнюється»: він з’являється не лише як дарувальник, але й у вигляді іграшки на ялинці й під нею, його використовують як рекламний об’єкт в оголошеннях, а з часом і на вітринах. 

В українській літературі цей персонаж згадується на межі xix–xx століть, що вкотре розбиває міф про сталінську вигадку. Олександр Олесь у 1890-х написав дитячий вірш, де зобразив і ялинку, і Діда Мороза з мішком подарунків: 

На Різдво горить ялинка, 

Свічечки блищать... 

Дітки бігають круг неї, 

Ніжки тупотять. 

Дід Мороз прийшов у хату 

І поклав мішок, 

А в мішку всього багато 

Для малих діток. 

Стали діти розбирати, 

Рвуть мішок із рук... 

Зацікавивсь і спустився 

Над мішком павук. 

Тут нема згадки, що подарунки кладуться в панчохи (що було тоді дуже звичним явищем) або під ялинку. Вони просто передаються з рук у руки.

Інші трошки навпаки ще гралися з традиційним слов’янським зображенням Мороза й намагалися адаптувати його до святкових потреб. В оповіданні Михайла Івченка «Тіні нетлінні» (1919) — до слова, зовсім не дитячому — натрапляємо на такий опис Діда Мороза у різдвяну ніч: 

Ласкавий Дід Мороз з червоними щоками, з білою довгою бородою, з лагідною усмішкою в очах гуляє по снігу, заклопотано ходить по лісу, пухкими гірляндами вкриває віти дерев, на верхів’ях їх теплі солодкі сни наколихує, маленьких хлопчиків забирає до себе, щоб легше жилося їм там. 

— Морозе, Морозе! Іди до нас вечеряти. 

Але знає Дідусь, що не пошанують його злії люди, хоч кличуть до себе, і тікає від них далі в ліси, на білі намети. 

— А як не хочеш іти до нас вечеряти, то не йди до нас. На жито й пшеницю й на всяку пашницю, — посилають навздогін йому. 

Що клопіт йому до жита й пшениці, коли в нього такі безмежні снігові простори. І пішов собі, весело потираючи руки, старечою ласкою гріючи заморожені дерева. 

Це вже начебто й добрий дідусь, але він усе ще не подарунки несе, а забирає до себе на той світ маленьких хлопчиків, бо цей світ надто жорстокий. Тут також звучить традиційне запрошення на вечерю, і цей Дід Мороз явно знає етикет (що насправді йому не треба приходити). Цей образ — іще не про дарування, але вже й не про типове казкове змалювання хтонічного духа. 

Припускаю, що дехто з вас міг думати про Діда Мороза виключно як про продукт російської культури і вірити, начебто західноукраїнські території взагалі не чули про цього персонажа до приходу радянської влади. Тоді в мене для вас цікаві новини. Проблема з пошуком ідеального святкового дарувальника для дітей поставала і в Чернівцях, і в Харкові. Миколай не всім подобався, як я вже говорила, через те, що не стосувався безпосередньо Різдва. Окрім цього, літературно-мистецькі й політичні контакти тривали, тож взаємовпливи постійно відбувалися. Москвофільні рухи на Заході теж могли цьому сприяти. 

Отже, в  нас є  п’єса Миколи Шугаєвського «Дід Мороз», написана в 1920-х. Автор жив на Волині, яка тоді перебувала під владою Польщі. Нью-йоркське видання цієї книги викладено у вільний доступ на сайті «Діаспоріани». 

Дія цього твору відбувається на Новий рік. Схематично події дуже нагадують казку Одоєвського, коли в мачухи живуть рідна ледача донька і роботяща пасербиця. Так само розписані й поведінкові маркери. Роботяща дівчинка дуже добра, ділиться зі звірами останнім, віддає рукавиці та їжу Морозу. Дід Мороз згадує, що раніше його кликали на святкові вечері, де він наїдався на рік уперед, але зараз про цей звичай забули. За доброту й турботу він обдаровує дівчину скринею з усяким добром. Пізніше, коли до нього приходять мачуха з дочкою й поводяться з ним негідно, Дід Мороз насилає на них вічний сон, а на мачуху ще й спускає голодних вовків (а ми вже знаємо, чия це парафія). Наприкінці п’єси добра дівчинка зі звірятами роздають подарунки зі скрині «від діда Мороза» зі словами: «Не бійтеся його — він добрий — і завше шануйте старих людей». Судячи з фабули твору, Шугаєвський був обізнаний і з фольклором, і з твором Одоєвського.

____________________________________________________________________________________________________________

Більше видань про культуру та мистецтво шукайте за посиланням