Коли любов стає владою: про ревнощі й психологію стосунків у Пруста

Поділитись

10 квітня 2026, Пт

Любов рідко буває просто почуттям. Часто вона стає простором влади, залежності й тихих маніпуляцій, які ми не завжди готові визнати. У п’ятому томі епопеї Марселя Пруста «Полонянка» ця напруга розкривається з особливою точністю. Оповідач дедалі глибше занурюється у власні почуття — і водночас у потребу контролювати, підпорядковувати, втримувати поруч іншу людину. Цей текст — не лише про кохання. Це про ревнощі як форму страху, про психологію чоловіка у стосунках і про ту межу, за якою любов перестає бути свободою. Ділимося уривком із п'ятого тому епопеї!

Пруст, 5
________________________________________________________________________________________________________

Любов, влада і маніпуляції: гра, де немає невинних

З одного боку (що не так важливо), багато хто гадає, ніби в цій книжці аристократію виведено звироднілішою за інші верстви. Нехай і так, але нічого дивного тут нема. Найдавезніші родини, зрештою, втілюють у червоному крюкастому носі й випнутому підборідді — характерні ознаки дивної для всіх «раси». Але серед таких стійких і дедалі виразніших рис є й риси незримі, а саме: нахили й уподобання.

Серйознішим тут підходом — аби лише його довести — було би сказати, що все це нам чуже й що треба черпати поезію з того, що нам близьке. Звісно, мистецтво, добуте із простої буденщини, існує і його ділянка, може, найбільша. А проте, далебі, високі поняття, навіть краса можуть породжуватися вчинками й формами свідомости такими далекими від наших почуттів і вірувань, що до нас вони не доходять; вони відкриваються нам як безглузде видовисько. Що може бути поетичнішого, ніж Ксеркс, Даріїв син, який звелів парити різками море за те, що воно поглинуло його кораблі?

Одне напевне: Морель, користаючись із влади, яку врода давала йому над дівчиною, переказав їй — нібито від себе — баронове зауваження, бо вираз «спарю чайку» геть-то зник із жилетної, як назавше зникає із салону найближча подружка, яку хтось приймав щодня і з якою з тієї чи іншої причини порізнився або яку прагне сховати й зустрічатися таємно. Пан де Шарлюс був задоволений зникненням «спарю чайку», він побачив у цьому доказ свого впливу на Мореля і вибавлення одної-однісінької плями на досконалостях молодої дівчини. Врешті, як усі люди його десятка, бувши щирим другом Мореля та його майже нареченої, їхнім палким сватальником, він був не проти роздмухувати між ними більш чи менш безневинні звади, а сам, стоявши поза — і понад — цими звадами, зоставався олімпійцем, достоту, як його брат Базен. Морель заявив панові де Шарлюсу, що кохає Жюп’єнову сестреницю і хоче з нею женитися; барона ж тішило, що він супроводжує в цих візитах свого юного приятеля, граючи роль майбутнього весільного батька, поблажливого та скромного. Він розкошував душею.

Сам я переконаний, що «спарю чайку» походило від самого Мореля і що в любовному засліпленні молода кравчиха перейняла його від коханого, хоча цей вислів і різав вухо, коли лився потік її гарної мови. Її меткий язик у парі з добрими манерами, протекція пана де Шарлюса — усе це привело до того, що багато її клієнток ставилися до неї як до приятельки; запрошували на обід, уводили до свого кола, а дівчина на все питалася дозволу в барона, та ще й у такі дні, які його влаштовували. «Молода швачка у світі? — вигукне хтось. — Годі в таке повірити!» За подібного підходу, так само малоймовірне те, що Альбертина одвідувала мене колись опівночі, а нині живе зі мною. І, може, таке було б неймовірне з іншою, але не з Альбертиною, кругом сиротою, яка жила так вільно, що спершу я взяв її в Бальбеку за коханку посильного, дівчину, чиєю найближчою родичкою була пані Бонтан, яка ще в пані Сванн дивувалася єдино поганим манерам сестрениці, а тепер заплющувала очі, надто якщо це могло звільнити її від Альбертини, запевняючи їй багатий шлюб, з якого б і тітка підлаталася. (У найвищому світі вельможні й зубожілі матері, підшукавши синові багату наречену, живуть коштом молодят, дістають у подарунок хутро, авто, гроші синової, але саму її не люблять, хоча й уводять у світ.)

Пруст, 5

Можливо, настане день, коли швалі (особисто мене це не шокує) вийдуть у світ. Жюп’єнова сестриниця, бувши винятком, не могла ще виступати очевидною провісницею, одна ластівка не робить весни. Хоч би там що, а колись навіть скромне становище Жюп’єнової сестриниці в товаристві когось зачіпало, то тільки не Мореля, бо він у дечому виявляв таку несосвітенну глупоту, що не лише вважав дівчину, в тисячу разів розумнішу від нього, за «дурненьку» (може, тільки тому, що та кохала його), а й мав за шукачок пригод, перебраних швачок у ролі дам вельми високопоставлених осіб, які її гостили й запрошення яких вона приймала з усією скромністю. Природно, то були не Ґерманти, навіть не їхні знайомі, а багаті, елегантні буржуазки, такі вільнодуми, що не вважають за ганьбу приймати в себе кравчиню, і заразом доволі сервілістичні, аби знаходити втіху в тім, щоби протегувати дівчині, яку Його Високість барон де Шарлюс одвідують (з найкращими намірами) кожен божий день.

Кому задум цього шлюбу подобався найбільше, то це баронові, тепер він гадав, що Морель від нього не втече. Здається, ніби Жюп’єнова сестриниця, трохи не дитиною, «вкусила гріха». І пан де Шарлюс, вихваляючи її перед Морелем, був би й радий відкрити очі своєму другові (на того напав би сказ), щоб у такий спосіб посіяти незгоду. Бо пан Шарлюс, хоч і страшенний вовкодух, уподібнювався до багатьох добрих людей, які вихваляють когось, щоб довести власну доброту, але стережуться як вогню спасенних і нечастих на людських устах слів, здатних запевнити згоду. Попри це, барон уникав усіляких інсинуацій, і то з двох причин. «Якщо я відкрию Морелеві, — казав він собі, — що його наречена не безгрішна, його самолюбство буде вражене, він матиме на мене серце. А потім, хто його знає, чи не закоханий він у неї? Якщо промовчу, той солом’яний вогонь швидко погасне, я керуватиму їхніми взаєминами по своїй уподобі, він кохатиме її не більше, ніж я цього захочу. Якщо ж розповім про колишній гріх його судженої, хто мені ручиться, що мій Чарлі не такий закоханий, щоби стати ревнивцем? Тоді, з моєї власної вини, легенький флірт, — чом би й не фліртувати собі любесенько, без поважних наслідків! — переросте у велике кохання, а великим коханням не покеруєш». Із цих двох причин пан де Шарлюс зберігав мовчанку, скромну тільки про людське око, хоча, з іншого боку, й заслуга його була немала, бо мовчати таким людям, як він, майже надсильна мука.

Зрештою молода особа була гожа, і пан де Шарлюс, якому вона до душі слалася, волів би мати сотки її фотографій. Розумніший за Мореля, він з утіхою чув імена світських дам, яких вона візитувала і яких його соціальне чуття ставило дуже високо. Проте він остерігався (аби зберегти владу) зізнатися в цьому Чарлі, бо той із хамською тупістю і далі вірив, що поза його «класом скрипки» та Вердюренами існують лише Ґерманти, кілька родин майже королівського коліна, що їх перелічив був барон, а вся решта для нього була саме «шумовиння» і «послід людський». Ці вирази пана де Шарлюса Чарлі брав дослівно.

Чому пан де Шарлюс, якого даремно цілий рік очікували до себе посли та дюкині, який не обідав із принцом де Кроєм лише тому, що це ім’я не заслуговувало на першенство, чому пан де Шарлюс водився не з вельможними дамами, не з аристократами, а із сестреницею жилетника? Найперше тому, що там був Морель. Та хоч би його й не було, я не бачу в бароновім поводженні нічого незвичайного, а хто судить інакше, той дивиться на світ очима посланця Еме. Тільки ресторанні гарсони гадають, що багатирі завжди виряджені як на весілля, що шиковні чепуруни дають обід на шістдесят осіб і роз’їжджають лише в авто. Де пак! Часто-густо великий грошовик носить одну й ту саму приношену пару; шиковний чепурун підтримує в ресторані дружні стосунки лише з обслугою, а вдома ріжеться в карти зі своїми лакейчуками. Це не перешкоджає йому відмовитися пройти після принца Мюрата.

Одруження молодят радувало пана де Шарлюса ще й ось із якої причини. Жюп’єнова сестрениця почасти доповнила б особистість Мореля, а отже, розширила й баронову владу над скрипалем за зв’язок із ним. «Одурити» в подружньому сенсі майбутню скрипалеву дружину — тут пан де Шарлюс не виявляв ані найменших докорів сумління. Але бути напутником «молодого подружжя», чути себе грізним і всесилим заступником Морелевої дружини, яка, вбачаючи в баронові Бога, доводила б тим самим, що закоханий Морель прищепив їй такий погляд, а отже, крила б у собі щось від Мореля, — усе те врізноманітнювало де Шарлюсові спосіб його панування. Його «річ», Морель, ставав ще одною істотою, малжонком, цебто, предмет баронового кохання набував чогось інакшого, цікавого. Може, навіть його панування тепер зросло б, як ніколи. Бо раніше Морель самодин, сказати б, «голий», часто опирався баронові, певний, що легко його собі поверне, а тепер, по вінчанні, більше потерпав би за свою родину, за свій дім, за свою прийдешність і дав би панові де Шарлюсу більше простору й більше розгону. Знічев’я, в нудні дні пан де Шарлюс розважався б тим, що підцьковував би навзаєм молодят: барон завше кохався в батальному малярстві... Ще дужче гріла його думка про залежність від нього молодого посімейства. Любов пана де Шарлюса до Мореля набувала розкішної свіжости, коли він казав собі: «Жінка його теж буде моєю, як і він, вони в усьому стануть моїми догідниками, вволятимуть усі мої примхи, тож-бо вона стане для мене досі незнаною мені запорукою того, про що я майже забув, але що таке любе моєму серцю: всі люди, свідки того, як я опікуюся молодятами, як даю їм притулок, та й не тільки вони, зрештою, і я сам, повірять, що Морель — мій». Ця очевидність в очах людей і в його власних поривала барона над усе. Бо облада тим, що любиш, тішить над саму любов. Хто приховує від людей це своє володіння, часто чинить так лише з ляку, як би їхнього хлопця чи дівчину не перелюбили. І через таке обачне замовчування їхнє щастя убожіє.

Та по Морелевім освідченні про кохання до цієї дівчини пан де Шарлюс про все забув. А може, забув і сам Морель. Може, навіть між натурою Мореля, до якої він цинічно признавався, а то і спритно її випинав, та моментом тріумфу її на ділі, лежала ціла прірва. Сходячись із дівчиною, він прихилявся до неї, починав її кохати. Він мало знав самого себе й гадав, ніби покохав, може, навіть до смерти віку! Певна річ, його первісна хіть, його злочинний замір ще жевріли, але жевріли під такою корою інших почуттів, що ніхто не посмів би засумніватися, що скрипаль був нещирий, коли запевняв у серйозності свого колишнього грішного бажання. Зрештою якийсь короткий час — хоча він собі в цьому не зізнавався — шлюб малювався йому доконечною потребою. Морель потерпав тоді від доволі сильних корчів у руці й допускав, що може полишити скрипку. Але він забував справляти ліньки, лише коли музикував, отож мусив іти до когось на утримання, і він волів, щоб його утримувала Жюп’єнова сестрениця, ніж пан де Шарлюс; така комбінація давала йому більше волі, а також більший вибір жінок, — як серед нових швачок, яких би Жюп’єнова сестрениця схиляла бахурувати з ним, так і серед багатих дам, яким би він підсовував її саму. Те, що його майбутня дружина могла бути такою облудницею, що відмовилася б робити такі послуги, ні разу не спало Морелеві в голову. Зрештою, відколи корчі в руці минули, всі ці розрахунки відійшли на задній план, поступаючись місцем чистому коханню. Разом із грошовою підмогою від пана де Шарлюса їх було б цілком досить для скрипаля; тільки-но Морель оженився б, барон запевне перестав би бути такий вимогливий. Шлюб став невідкладною справою з огляду на Морелеве кохання, так і в інтересах його волі. Морель попросив руки Жюп’єнової сестрениці, й дядько з нею перебалакав. Зрештою перемовини були зайві. Любов дівчини до скрипаля буяла круг неї, як її коси, коли вона їх розплітала, як радість у її млосних очах. У Мореля майже все приємне для нього чи вигідне породжувало однакові емоції та однакові слова, а часом навіть сльози. Він щирував — коли щодо нього можна вжити цього слова — із сестреницею Жюп’єна, і його речі були такі самі сентиментальні (сентиментальною квашею виставляють себе й молоді аристократи-легкобити перед чарівливими доньками казково забагатілих нуворишів), як колись геть плюгаві були його речі, виголошувані перед бароном, про її зведення та ґвалт. Хіба що тільки цнотливий ентузіазм щодо пожаданої особи, а також урочисті обіцянки змінювались у Мореля в супротивні почуття. Щойно дівчина переставала йому подобатися або щойно обіцянки робилися для нього утяжливими, та сама особа ставала йому неприємною. Така антипатія, яку він умів виправдувати у власних очах, дозволяла йому після кількох нервових нападів і повернення до рівноваги довести самому собі, що навіть із погляду високої моральности він вільний від усяких зобов’язань.

________________________________________________________________________________________________________