Трагедія зустрічі з реальністю: уривок із книжки «У пошуках утраченого часу. Ґермантська сторона» Марселя Пруста
Після ніжних спогадів про перше кохання і поетичних літніх марень Марсель Пруст занурює читача у тривожний світ аристократії. «Ґермантська сторона», третя книга зі знаменитої семитомної епопеї, блискуче й водночас іронічно досліджує поезії снобізму і мінливі чари світського життя. Ділимося уривком із книжки у матеріалі.
.jpg)
___________________________________________________________________________________________________________
Читайте також:
- уривок із першого тому епопеї «У пошуках утраченого часу. На Сваннову сторону»
- уривок із другого тому епопеї «У пошуках утраченого часу. У затінку дівчат-квіток»
___________________________________________________________________________________________________________
У певному віці Імена, даючи нам образ Непізнавального, який ми вклали в них, і воднораз означаючи для нас якесь реальне місце, змушують нас тим самим ототожнювати у своїй свідомості обидва ці поняття, тож-бо ми шукаємо в якомусь місті душі, якої бути там не може, але якої нам уже не вигнати з його назви; Імена індивідуалізують не лише міста й річки, як їх індивідуалізують алегоричні картини, вони, Імена, змережують відмінностями й населяють дивами не лише світ фізичний, а і світ соціальний: тоді в кожному замкові, у кожній славетній чимось осаді мешкає дама чи фея, як у лісах живуть лісові духи, а у водах — річкові німфи. Іноді схована у глибу свого імени фея міняється за примхою нашої уяви, її творця; ось так і аура, яка оточувала в мені дюкиню Ґермантську, довгі роки бувши для мене лише відблиском шкельця чарівного ліхтаря і церковного вітража, починала блякнути, щойно геть інші марення наситили її вологою шумлявою струй.
Але фея сохне, коли ми підступаємо до живої особи, названої її іменем, бо ім’я починає тоді віддзеркалювати жінку, а жінка нічого від феї в собі не має; фея може відродитися, коли ми відійдемо від жінки, та якщо залишимось при ній, фея умре вже остаточно, а вкупі з нею й ім’я, як рід Лузиньянів, приречений згаснути того дня, коли зникне фея Мелюзина . Тоді Ім’я, у якому під новими й новими ґрунтами перемальовувань ми, зрештою, могли б відкрити гарний портрет незнайомки, досі небаченої, тоді це ім’я є вже тільки простим паспортним фото, потрібним на те, аби справдити, чи знаємо ми перехожу жінку і чи треба їй уклонятися. Та тільки-но якесь давнє враження, — так грамофонні диски зберігають виконавчий тон і стиль розмаїтих музи́к, — дасть змогу нашій пам’яті почути це ім’я в тодішньому для нас звучанні, ім’я на позір незмінене, ми зараз же відчуємо, яка відстань розмежовує між собою мрії, які роїлися перед нами, коли вимовлялися наново одні й ті самі склади. На мить із почутого знову щебетливого його звучання далекої весни ми можемо вичавити, як із малярського тюбика, щирий, забутий, таємничий і свіжий відтінок тих днів, а ми ж тішилися оманливою думкою, що їх пригадуємо, коли, подібно до богомазів, забарвлювали наше минуле, вміщене на тому самому полотні, в умовні й однаковісінькі тони свідомої пам’яти. Ба ні, навпаки, кожна мить нашої минувшини вживала для своєї самобутньої творчости, у єдиній своїй гармонії, тодішніх фарб, яких нині вже не знаємо, але вони ще здатні раптово мене зчарувати, якщо випадково ім’я Ґермант відзискає на хвилю по стількох роках звучання — таке не схоже з теперішнім, — яке я схопив на весіллі панни Персп’є , поверне мені ту теплу, яскраву, свіжу блакить, якою оксамитилася пишна краватка молодої дюкині, й осяяні лазуровою усмішкою її очі, схожі на свіжорозквітлі й недосяжні барвінки.
А ще старосвітське ім’я Ґермант скидається на дитячий балончик із киснем чи іншим яким газом; коли його розбиваю і випускаю те, що в ньому, я дихаю комбрейським повітрям того року, того дня — повітрям, змішаним з ароматом розгойданого вітром глоду. Цей вітер, вісник дощу, віючи з майдану, то проганяв сонце, то розстилав його на червоному коверці ризниці, і тоді коверець полум’янів яскравим, майже рожевим кольором герані та його пишання набирало, так би мовити, ваґнерівської лагідности, святкової і шляхетної. Але навіть поза тими рідкісними моментами, коли ми зухвало чуємо, як тремтить первісна сутність і як оживає знову, відзискуючи свою форму та візерунок з нині мертвих складів, мертвих, позаяк імена, знаходячи практичне застосування в запаморочливому вихорі буденного життя, геть-то знебарвлюються, — так запущена строката дзиґа здається у своєму швидкому обертанні зовсім сірою, — замислюючись над цим у хвилини задуми, ми натомість намагаємося, — повертаючись у минуле, — сповільнити, загамувати вічний рух, який нас пориває, і тоді перед нами помалу знову зринають, сусідуючи між собою, зовсім відрубні один від одного відтінки, яких у той чи інший період нашого життя прибирало те саме ім’я.
___________________________________________________________________________________________________________
