Уривок з українського трилера «Там, де живуть книжки» про книжковий блог і таємниці, які він приховує
Книжки завжди були її прихистком. Але тепер, коли коронавірус відрізав Надю Книжицьку від світу, а улюблений блог став тягарем, навіть вони не рятують від самотності. Та все змінюється, коли їй до рук потрапляє загадкова книжка – історія від невідомого автора, що детально описує її особисте життя. Спершу це виглядає як злий жарт, але з кожною сторінкою відчуття страху посилюється: цей автор знає те, чого не міг знати ніхто? Ділимося уривком із книжки Віталія Дуленка «Там, де живуть книжки» у матеріалі.
______________________________________________________________________________________________
Блог став першою твердою сходинкою, яку Надя відчула під ногами і яка давала сил піднятися вище
Блог виявився гарною ідеєю, це Надя визнала вже за перший місяць. Разом з онлайн-сеансами з психологинею він допоміг їй пережити липку темряву, що затоплювала її зсередини.
— Люди не настільки стежать за кожним нашим кроком, як нам здається, — казала їй Олена через зум. — Усіх найперше цікавлять вони самі.
Це була правда.
Ніхто не дорікнув Наді, що вона дарма завела блог чи що вона пише про те, в чому не розбирається, а її книжковий смак — повне лайно. Навпаки, спочатку нечисленна, а потім дедалі більша кількість підписників дякували їй за рекомендації й реагували на її дописи переважно позитивно. Рідко коли з’являвся хтось «душний» і починав прискіпуватися до її слів або громадити неаргументовані заяви. Хоч як дивно, постійні читачі самі ставали на захист Наді й гуртом гнобили троля.
Надя зі здивуванням помітила, що текстом їй набагато легше спілкуватися з іншими. З незнайомими або малознайомими людьми вона почувалася скуто й у компаніях здебільшого мовчки слухала. Їй треба було добре знати людину, щоб вільно з нею розмовляти й не боятися ділитися власними думками. З віртуальними людьми було легше: вона просто не знала, кого боятися. Виявилося, що Надя вміє цікаво писати, влучно жартувати й дотепно відповідати на коментарі. Навіть з інтернет-тролями їй легше було впоратися, аніж із сусідом, який вперто паркував свого корча перед під’їздом. Надя боялася, що одного дня він заїде просто до себе на п’ятий поверх.
Кілька перших підписників (Злата та давні знайомі) перетворилися на кілька десятків, а ті — на цілі сотні. Шістсот п’ятдесят сім підписників. Це було більше, ніж вона мала друзів у фейсбуці, звідки залюбки втекла. Тоді як читання заповнювало її ментальну батарейку чистою живою енергією, соцмережі наповнювали дешевим сурогатом, який швидко згоряв, залишаючи по собі кіптяву в душі, і вона була рада триматися від них якомога далі.
Спочатку писалося важко. Вона могла годинами мучити текст, нескінченно його перечитуючи. Чи не помилилася? Чи немає граматичних, чи орфографічних помилок? Чи взагалі правильно написане ім’я автора? В якийсь момент Наді хотілося це кинути («Знов здаєшся? Яка новина»), але підписники її підтримували, а вона відчувала перед ними зобов’язання. Іронія була в тому, що Надя працювала копірайтеркою в невеликій айті-компанії, але написати прес-реліз англійською їй було в тисячу разів простіше, ніж створити текст для власного блогу.
Вона підписалася на кілька популярних книжкових каналів, вивчала, як там пишуть, як використовують емодзі та навіть як структурують текст. Писати стало легше, до того ж вона завела кілька корисних знайомств. Згодом Надя могла надрукувати швидкий допис відразу в телеграмі, а не чернетку в гугл-документах, де за допомогою додатків по сто разів перевіряла текст на помилки.
Блог став першим її проєктом, який вона створила й розвивала самотужки. Жодних накручувань чи сірого маркетингу — лише аудиторія, яка добровільно прийшла дізнатися її враження про прочитане.
Звісно, не всі так сприймали блог, як вона. Кості здебільшого було все одно, аби Надя при цьому встигала приготувати щось пожерти. Мати скептично цокала язиком і розповідала, як Люба купила новий холодильник або як Мія, донька Люби, вимазалася варенням. Сама Люба підписалася на блог, але в Наді була стійка підозра, що вона так і не прочитала жодного допису. Хай як там було, блог став першою твердою сходинкою, яку Надя відчула під ногами і яка давала сил піднятися вище.
Донедавна.
Минув запал перших місяців блогінгу, і думка «нащо я це взагалі роблю» почала затоплювати її щоразу, як вона брала до рук телефон. Зробивши новий запис, Надя щохвилини перевіряла кількість реакцій до нього, а також робила ставки, скільки людей сьогодні відпишуться. Потрібно було набирати нових підписників, а в неї опускалися руки. Треба було писати щодня, а в неї не було ані сил, ані ідей для цього. Все здавалося марним і непотрібним.
Короткий період щирого захоплення блогом змінився на давно знайоме відчуття «невідчуття». Вона нічого не відчувала, крім тиску: має щось робити, бо якщо закине блог, це буде підтвердженням того, що вона невдаха. Вона не впоралася із найпростішим книжковим каналом у телеграмі.
«Що, не вийшло?» — запитає Злата, переводячи тему на власні проблеми.
«І чого? Не змогла? Щось не так зробила?» — запитає мати знайомим тоном, наче йдеться про трійку за диктант.
Тому Надя страждала й наскільки могла тягнула канал, гадки не маючи, що з ним робити далі. Здавалося, вона зайшла на короткий перевал, за яким простягалася вгору прямовисна стіна, якою треба дертися, а позаду розкрило свою пащеку бездонне провалля.
«Ти не впоралася, здавайся», — шепотіло провалля до неї, й Надя не знала, скільки ще зможе йому опиратися.
______________________________________________________________________________________________
