Віто Корлеоне від психоаналізу: уривок із книжки «Ґуру, спільник і скептик» Шеймуса О’Магоні

Геніальна й дотепна книжка про переплетені долі психоаналітика Ернеста Джонса, хірурга Вілфреда Троттера та ґуру психоаналізу Зиґмунда Фройда. Від першого психоаналітичного конгресу в Зальцбурзі до хвороби короля Ґеорґа й першої зустрічі Фройда й Троттера — Шеймус О'Магоні не просто розповідає історію трьох визначних постатей, а й розкриває всі секрети сексуальних одержимостей інтелектуальних і богемних кіл Лондона, Кембриджа й Відня. «Ґуру, спільник і скептик» охоплює тридцять переломних років європейської історії, серед якої і творив невдаха-невропатолог із Відня, який здобув світовий вплив. Ділимося уривком із книжки у матеріалі.

____________________________________________________________________________________________________________

Коли Зиґмунду Фройду було під тридцять і його ще ніхто не знав, він із месіанською впевненістю заявив своїй нареченій Марті, що колись напишуть його численні біографії. 1944 року Джонс на знак пошани призупинив роботу над «Вільними асоціаціями» і зосередився на життєписі Зиґмунда Фройда — той вийде у трьох томах упродовж 1953–1957 pоків і матиме великий успіх. Монументальна праця Джонса, яку хвалили критики й добре купували, сприяла поширенню фройдизму в англомовному світі, однак майже всі наступні біографи — а як і передбачав Фройд, їх було чимало — не шкодуючи зусиль, викривали її численні помилки, фактологічні й ідеологічні. Завершивши роботу над житієм Фройда, Джонс знову взявся за власні мемуари, але помер 1958-го у віці сімдесяти дев’яти років, так їх і не скінчивши. 

Спантеличена успіхом психоаналізу громадськість часто ставить популярність фройдисвітсва на початку та в середині XX століття у вину (або заслугу) Ернесту Джонсу. Навіть затятий фройдо-скептик, психіатр і автор низки статей Ентоні Денієлз (який пише під псевдонімом «Теодор Далрімпл») відзначив виняткові проповідницькі здібності Джонса, паралельно міркуючи про його несправедливе забуття: 

Чиста правда, що нинішня слава доктора Джонса не відповідає його внескові. Я навіть думав провести такий експеримент: порахувати, скількох людей на вулицях Нью‑Йорка, Лондона й Сіднея я опитаю, перш ніж зустріну когось, хто чув про Ернеста Джонса. Рідкісна нагода емпірично довести важливий культурологічний закон: в епоху знаменитостей слава людини обернено пропорційна її внеску. 

Джонс хотів стати для Фройда тим, чим Гакслі був для Дарвіна: «Ми обидва мали “бійцівський характер”». Він узяв на себе всю управлінську, організаційну й видавничу роботу, яку Фройд не міг чи не хотів виконувати. А Джонсу вона була до душі: він засновував психоаналітичні асоціації та товариства й керував ними (і фактично був довічним президентом двох із них); знаходив англійських перекладачів для величезного доробку Фройда; провертав розвідувальні операції з виявлення й вигнання єретиків, а тоді інформував Фройда про їхній перебіг у листах, якими вони обмінювалися тридцять років; витяг хворого й старого Фройда з Австрії після аншлюсу 1938 року, залучивши свої широкі дипломатичні й політичні зв’язки. Джонс був Гакслі, Бозвеллом і святим Павлом в одній особі. Жінки перед Джонсом «мліли» (із незбагненних причин), а от чоловіки здебільшого недолюблювали. Низький, нудний, категоричний, сам себе він характеризував як людину «безапеляційну, безтактну і зарозумілу». Колега-психоаналітик писав, що обличчя Джонса було «прісним, як заправка до салату, але з пікантною ноткою». Розумник і аутсайдер, студент медичного факультету Університетського коледжу Лондона із силою-силенною медалей і відзнак, Джонс соромився свого дрібнобуржуазного походження і швидко позбувся акценту уродженця півдня Уельсу. Доля щедро його обдарувала: він мав хист до мов, добре писав, був по-марафонськи витривалим і здібним організатором. Якось у дитинстві Джонс вразив матір, сказавши їй, що мріє підпорядкувати собі «енергію». Він досконало володів ораторським мистецтвом і оговтувався від невдач, які прикінчили б кар’єру більшості людей, — зухвальства Джонсу не бракувало. А втім, бракувало оригінальності, і Джонс це розумів, попри юність і зарозумілість. І сприймав як констатацію, а не девальвацію: учень заповзявся шукати вчителя. Джонс обожнював сера Віктора Горслі й сера Джона Роуза Бредфорда, видатних лікарів-аристократів із ЛУКЛ, та першим, до кого він прикипів, як до старшого брата, був Вілфред Троттер: «Мій найкращий друг і — як не рахувати Фройда — найважливіша людина в моєму житті». 

Уродженець містечка Коулфорд неподалік лісу Діна у графстві Ґлостершир Троттер теж був аутсайдером; туберкульоз хребта або «костоїд», яким він захворів у дитинстві, прикував його до ліжка на багато років. Через вимушене усамітнення він став патологічно сором’язливим; Джонс був його єдиним близьким другом. Із затяжних дитячих хвороб народжуються письменники: Троттер перечитав чи не всі класичні твори англійської літератури, а Біблію знав напам’ять. Він був справжнім ерудитом, цікавився психологією, філософією та соціологією. Часто-густо хірургія заволодіває умами лікарів-практиків дощенту, тож хірург-інтелектуал — вид не менш червонокнижний, ніж єдиноріг. Троттера називали «філософом від професії, де їх немає». Джонс продовжував ним захоплюватися навіть на схилі років: «Я не зустрічав нікого, хто перевершив би Вілфреда Троттера у тверезості суджень, ставився б до життя із більшим філософічним спокоєм, краще розумів би суть людської природи — індивідуальної та колективної — чи так добре знався б на наукових засадах і так ревно їх відстоював би». Схоже, сам Джонс знався на «наукових засадах» гірше, а тому пішов до Фройда, відцуравшись Троттера. Хоч він і рішуче це заперечував, та за своєю натурою Джонс був людиною легковірною, тоді як Троттер сповідував принцип наукового скептицизму. І заради нього ішов на ризики: приміром, власноруч перерізав собі сім шкірних нервів, щоб оскаржити статтю, «висновки» якої здалися йому сумнівними. 

Троттер сутулився і здавався старшим за свої роки. Коли він все ж висловлювався, долаючи ядучу сором’язливість, його нечасті репліки були дотепними й влучними. Те, що Троттер обіймав скромну посаду асистента хірурга, не завадило видатному нейрохірургові серу Віктору Горслі казати усім, що це єдиний лікар у ЛУКЛ, чию думку він поважає. (Ця щира похвала була водночас виявом глибокої зневаги на адресу досвідченіших колег). За тверезий розум і спритні руки той регулярно доручав йому серйозні операції. Обрати хірургію Троттера надихнув Горслі, а ще саме ця галузь медицини була найбільш новаторською на той час. 

Ернест Джонс сам не розумів, як пробрався крізь товстий панцир Вілфреда Троттера, тож спитав його напряму: «Він сказав, що річ у моїй уяві, однак, на мою думку, я просто став для нього вдячним слухачем, якого він потребував, попри свою відчуженість чи радше через неї». Вони так добре ладнали, що 1905 року спільно винайняли кімнати під кабінет на Гарлі-стріт, де й оселилися. У ті часи така щира й близька дружба між двома молодими чоловіками не була рідкістю. Жінки й чоловіки все ще належали до різних освітніх і професійних сфер. А тяжка понаднормова праця в лікарні зближувала молодих спеціалістів, як зближує й нині. 

«Хоч Троттер і був професійним хірургом, — пригадує Джонс, — його все життя більше цікавив дух, ніж матерія; він і мене цим заразив». Вони виписували кількадесят періодичних видань із науковими публікаціями, «але в основному, — пише Джонс, — ми говорили, говорили, говорили». Віра в соціальний і науковий прогрес була в зеніті, нічим не затьмарена, а тому ці двоє мали доволі туманні уявлення і про реорганізацію суспільства за науковими принципами, і про застосування біології в психології. Зворушливі у своєму утопізмі й серйозності, вони жили у світі незаплямованому іронією і засиллям цинізму. Не уявляю, щоб двоє сусідів по квартирі вели розмови такої глибини сьогодні. 

За словами Джонса, саме Троттер звернув його увагу на віденського невролога Зиґмунда Фройда, показавши рецензію на «Дослідження істерії» (1895), написане у співавторстві з Йозефом Броєром. Зацікавившись, Джонс ознайомився з історією «Дори» у «Фрагменті аналізу випадку істерії» (1905). Джонс і Троттер так багато читали по-німецьки, що найняли репетитора, який приходив до них тричі на тиждень. Чоловік був родом із Берліна, і невдовзі Джонс вільно заговорив німецькою з, як він стверджував, яскраво вираженим прусським акцентом. Троттер не виявляв особливого інтересу до чужоземних країв і їхніх жителів, однак його німецької вистачало, щоб читати журнали й книжки. 

У молодості Троттер (як і Фройд) перебував під впливом Ніцше й Шопенгауера. Його (як і Фройда) приваблювали масштабні теорії людської поведінки. У «Вільних асоціаціях» Джонс пише, що вони з Троттером склали план майбутньої книжки, «детального й безкомпромісного викриття хвороб цивілізації». Багато років по тому, коли Троттер став найвидатнішим хірургом Англії, він це заперечував. Можливо, ніяковів від згадок про молодого Вілфреда, одержимого мегаломанськими ідеями: «виведенням кращої раси» чи перейменуванням міст на честь тих, хто нарешті ліквідує «жорстокі, агресивні й експлуататорські нахили людини» (себто на честь його самого й Джонса). З іншого боку, Джонс не аж такий надійний мемуарист, тож цілком можливо, що такої розмови не було, адже біографічної правди не дошукатися. 

____________________________________________________________________________________________________________

Купити книжку «Ґуру, спільник і скептик», Шеймус О’Магоні

В нашому інтернет-магазині laboratory.ua представлені книги українською у різних форматах. Паперове видання, електронна книжка чи аудіоформат — обирати лише вам. Ми видаємо нонфікшн і художні книги, книги про психологію, бізнес, суспільство та інші теми, які сьогодні є актуальними