«Я знав, що «Ігри нескорених» принесуть у цей світ щось хороше, завжди знав». Принц Гаррі, засновник Ігор Нескорених
Просто зараз у німецькому Дюссельдорфі проходять Ігри нескорених-2023 — мультиспортивні змагання, що об'єднують поранених військових та ветеранів з усього світу. Збірна України приїхала до Німеччини в найбільшому складі за всю історію — 25 учасників, і впевнено здобуває бронзу, срібло та золото. Принц Гаррі, ініціатор і засновник Invictus games, розкриває власні переживання та історію створення змагань у мемуарах, що вийшли друком у Лабораторії. Публікуємо уривок у матеріалі й вболіваємо за збірну України.
Royal photographer Chris Jackson of Getty Images for The Invictus Games Foundation
Кілька тижнів по тому, після року розмов і планувань, роздумів і хвилювань, сім тисяч уболівальників зібралися в Олімпійському парку імені королеви Єлизавети на церемонію відкриття. Народилися «Ігри нескорених».
Було вирішено, що «Міжнародні ігри воїнів» — то заважка назва, язик зламаєш. Тоді один кмітливий чоловік із королівської морської піхоти запропонував значно кращий варіант. Щойно він озвучив свою ідею, ми всі вигукнули: «Точно! Як у вірші Вільяма Ернеста Генлі»!
Кожному британцеві відомий цей вірш. Багато хто знає перший рядок назубок.
Із темної ночі, що вкрила цей світ...
А який школяр хоч раз не натрапляв на промовисті фінальні рядки?
Я — вільний, я — духу свого капітан.
Володар своєї я долі.
За кілька хвилин до виступу на церемонії відкриття я стояв за кулісами, тримаючи в тремтячих руках картки з помітками. Трибуна, що виднілася попереду, здавалася мені шибеницею. Я знову і знову перечитував свої записи, а над головою в цей час пролітали дев’ять «Червоних стріл», випускаючи дим червоного, білого й синього кольорів. Далі Ідріс Ельба продекламував вірш «Нескорений» — так гарно, як, мабуть, не кожен зміг би, потім Мішель Обама по супутниковому зв’язку сказала кілька красномовних слів про значення цих ігор. І нарешті вона представила мене.
Довга хода. Лабіринтом червоних доріжок. Мої щоки були такі ж червоні. Усмішка заклякла — настрій «бий або тікай» у всій красі. Під ніс я лаяв себе за таку реакцію. Ці ігри прославляли жінок і чоловіків, які втратили кінцівки, випробовували тіло на межі можливого і навіть більше, а я божеволів через якусь коротеньку промову.
Але це була не моя провина. На той час тривога вже контролювала моє тіло й моє життя. Тож ця промова — а я вірив, що вона важила багато і для багатьох, — не могла не погіршити мого стану.
На додачу, коли я виходив на сцену, продюсер заявив, що ми відстаємо від графіка. Прекрасно, ще й про це тепер думати. Дякую.
Підійшовши до трибуни, яку раніше сам ретельно виставив, я вилаяв себе, бо тепер з неї відкривався ідеальний вид на всіх учасників. І всі ці довірливі, сповнені сил і сподівань обличчя покладали на мене надії. Я змусив себе відвести погляд, дивитися вдалечінь. Кваплячись, із гіперусвідомленням браку часу, я невиразно пробелькотів: «Для одних учасників ці ігри стануть трампліном у великий спорт. А для інших ознаменують кінець одного розділу їхнього відновлення й початок нового».
Я зійшов зі сцени й відшукав своє місце в перших рядах, поруч із Па. Він поклав руку мені на плече: «Молодець, мій любий хлопчику». Па старався бути люб’язним. Хоча знав, що промову я протараторив. Але цього разу я зрадів, що не почув від нього голої правди.
Якщо вірити цифрам, «Ігри нескорених» стали хітом. Два мільйони людей дивилися їх по телевізору, тисячі приходили на стадіон подивитися змагання. Одним із найяскравіших моментів для мене був фінал регбі на візках — Британія проти Америки. Тисячі фанатів уболівали за Британію на арені «Коппер-Бокс».
Куди б я не пішов того тижня, люди підходили до мене, тиснули руку, ділилися своїми історіями. Діти, батьки, бабусі й дідусі — завжди зі сльозами на очах — розповідали мені, що ці ігри відновили те, що їм здавалося назавжди втраченим: істинний дух сина, дочки, брата, сестри, мами, тата. Одна жінка поплескала мене по плечу й сказала, що я воскресив усмішку її чоловіка: «О, ця усмішка. Я не бачила її відтоді, як він отримав травму».
Я знав, що «Ігри нескорених» принесуть у цей світ щось хороше, завжди знав. Але мене заскочила зненацька така хвиля схвалення та вдячності. І радості.
Потім надійшли електронні листи. Тисячі — і кожен ще зворушливіший за попередній.
«П’ять років життя з переломом хребта, але приклад цих сміливих чоловіків і жінок змусив мене встати з дивана з готовністю почати все спочатку».
«Після повернення з Афганістану мене мучила депресія, однак цей прояв людської мужності й стійкості допоміг мені зрозуміти...»
На церемонії закриття, через кілька хвилин після того, як я представив Дейва Грола й гурт Foo Fighters, до мене підійшли чоловік і жінка, а між ними — маленька донька. На дівчинці було рожеве ху́ді й помаранчеві захисні навушники. Вона поглянула на мене:
— Дякую, що зробили мого тата... знову татом.
Він виграв золоту медаль.
— Тільки є проблемка, — сказала дівчинка. — Мені не видно Foo Fighters.
— Що ж, не можна це так залишати!
Я посадив її собі на плечі, і ми вчотирьох дивилися концерт, танцювали, співали та святкували те, що ми живі.
Так минув мій тридцятий день народження.
