Як і чому ми воюємо? 12 думок від історикині Маргарет Макміллан із книги «Війна. Як конфлікти формували нас»
Коли була перша війна? Чи правда, що це людська природа прирекла нас воювати одне з одним? Чому війну називають найорганізованішою з усіх видів людської діяльності? Чому воїни майже завжди чоловіки і чи можемо ми контролювати війну? Історикиня Маргарет Макміллан у книзі «Війна. Як конфлікти формували нас» розглядає способи, якими війна вплинула на людське суспільство, і як зміни в політичній організації, технології чи ідеології вплинули на те, як і чому ми воюємо. Від античної історії до сьогодення Макміллан робить висновки з уроків минулих воєн і демонструє, що війна має багато облич.
Війна робила країни сильнішими, приносила прогрес та зміни, більшість із яких позитивна
Війна робила країни сильнішими і таким чином приносила прогрес та зміни, більшість із яких позитивна: зникли приватні армії, поліпшилися законодавче регулювання та правопорядок, поширилася демократія, з’явилися соціальні гарантії, а освіта стала якіснішою, змінилося становище жінок і працівників, відбулися помітні зрушення в медицині, науці й технологіях. Окрім того, що навчилися краще вбивати, ми також стали менш терпимими до насильства. У більшості куточків світу рівень убивств низький, і це попри те, що на ХХ століття припало найбільше смертей на війні за всю історію. Постає запитання: як нам удається поєднувати вбивства в такому масштабі зі зневагою до насильства? Більшість із нас нізащо не вибрала б війну в обмін на її вигоди. Має ж бути інший спосіб їх отримати. Проте чи знайшли ми його?
Промислова революція дала змогу країнам вести повномасштабні війни
У ХІХ–ХХ століттях уряди, навіть автократичні, у відповідь на війну чи в очікуванні на неї, а також задля збереження суспільної підтримки почали запроваджувати реформи. Вони прокладали залізниці почасти для того, щоб у разі внутрішніх заворушень мати змогу легко переміщувати війська в межах країни чи перекидати їх на фронт. На вимогу військових уряд Німеччини замість різних часових поясів визначив один — це усунуло проблему з прибуттям військових ешелонів. Для кращої підготовки солдатів і моряків потрібні були якісніша освіта й харчування. Британський уряд і громадськість украй негативно відреагували на новину про те, що під час Другої англо-бурської війни 1899–1902 років кожного третього добровольця визнавали непридатним. Це підштовхнуло до вдосконалення медицини й певних нововведень, як-от безплатні шкільні обіди для бідних дітей.
Ось іще одна неприємна правда про війну: вона не тільки руйнує, а й мурує
Воєнні потреби посприяли появі багатьох наукових і технологічних розробок: реактивного двигуна, транзистора, комп’ютерів. Пеніцилін, який урятував безліч життів, відкрив Александер Флемінг 1928 року, проте кошти на його масове виробництво виділили тільки в часи Другої світової війни. Канадський лікар Норман Бетьюн почав практикувати переливання крові на полі бою. Медичне сортування, яке нині практикують у відділеннях екстреної допомоги, імовірно, з’явилося в часи наполеонівських війн. У Першу світову французькі польові медики першими стали ділити поранених на тих, кому лікування вже не зарадить, тих, хто ще може вижити, якщо надати невідкладну допомогу, і тих, хто почекає. Війни xx століття дуже посприяли розвитку хірургії — зокрема невідкладної та пластичної — почасти тому, що пацієнтів, на яких можна було тренуватися, вистачало.
Говорячи про те, що війна може принести користь і навіть побудувати сильніші та справедливіші суспільства, я її не виправдовую. Звісно, поліпшувати світ, допомагати слабким і знедоленим, розвивати науку й техніку було б краще в мирний час. Утім, під час миру складно знайти волю та ресурси на великі зрушення — ми запросто відкладаємо на потім боротьбу з бідністю, зловживанням опіоїдами та зміною клімату. Війна фокусує нашу увагу, і робила вона це протягом усієї історії людства, подобається це нам чи ні.
Маргарет Макміллан
Часто найжорстокіші війни — це війни ідеологій
Часто найжорстокіші війни — це війни ідеологій (чи то релігійних, чи то політичних), адже небесне царство й земний рай виправдовують будь-які вчинки заради їхнього здобуття, навіть якщо йдеться про вбивства людей. Інакодумство й іновірство порівнювали з хворобами, які заслуговують на винищення, або вважали потрібними жертвами на шляху до мрії, чиє здійснення принесе користь усьому людству. Мартін Лютер, який мав величезний вплив на протестантів, казав: «Рука, яка тримає меч і ним убиває, не людська, а Господня». За життя Мартіна Лютера подібне ставлення живило релігійні міжусобиці, посприяло розв’язанню Тридцятирічної війни у xvii столітті, а також знайшло вияв у соціалістичних революціях xx століття — тоді війни вже велися в ім’я не Бога, а історії.
Долучившись до війни, вийти з неї дуже складно
Нині країни сподіваються на ведення обмежених війн або «поліцейських операцій», але, долучившись до війни, вийти з неї дуже складно. Рішуча перемога, коли одна сторона примушує іншу до миру, може коштувати непристойно дорого, а врегулювання конфлікту шляхом перемовин, коли жодна зі сторін не отримує бажаного повною мірою, може не сподобатися еліті й суспільству. До того ж коли ціна — бойові втрати та гроші — і прагнення помститися посилюється, одночасно розширюються й воєнні цілі. Політичні лідери можуть пообіцяти народові золоті гори, аби стримати політичні й соціальні заворушення.
Приводи до війни можуть бути найрізноманітнішими, але її причини за багато століть майже не змінилися. Іншою стала риторика: раніше країни говорили про честь, а зараз про престиж та авторитет. Утім, війну так само породжують жадоба, емоції, ідеології та бажання захиститися.
Для багатьох націоналістів війна — це мати нації, яка приводить її у світ і дає життя
Хай як військовим хотілося лишатися закритою кастою, їм довелося зважати на соціальні й політичні зміни, які відбувалися в суспільстві. Війна й підготовка до неї висували величезні вимоги до суспільства та зумовлювали в ньому зміни, проте цей процес ніколи не був одностороннім. Люди — не інертні шматки глини, які чекають, поки чиясь могутня рука надасть їм форми; вони мають власні ідеї та цінності, які своєю чергою формували армію та її взаємодію із суспільством. Як ми вже бачили, у ХІХ і ХХ століттях націоналізм розпалював війни й покладав на громадян обов’язок ставати на захист своїх держав. Водночас громадяни стали більше цікавитися політикою та рішеннями своїх урядів, а також заявляти права на те, щоб ці рішення змінювати.
Іронія війни полягає в тому, що речі, заради яких варто жити, можуть бути вартими й того, щоб за них померти
Причини, які спонукають людину битися — хоробро чи ні, — ті самі, що й у разі зі спільнотами, зокрема націями: вигода, самозахист, ідеали та емоції. Можна навести ще багато інших мотивів. Це аж ніяк не вичерпний перелік, але ось причини, які, на думку людей, спонукають до боротьби: неможливість вибору; бажання захистити коханих або країну; почуття честі; страх перед офіцерами; бажання дістати схвалення тих, кого людина поважає; прагнення похизуватися чи випробувати себе; щоб ґвалтувати, мародерити та красти; заради слави; за справу; за побратимів; щоби посісти вище становище.
Чому армії не поспішали визнавати жінок рівними чоловікам і кидати в бій?
У ХХ столітті жінки почали проникати і в інші чоловічі сфери, однак армії не поспішали визнавати їх рівними чоловікам і кидати в бій. Їхнє небажання, чи, точніше сказати, спротив, спиралося на різні міркування: жінки за своєю природою годувальниці, а не воїни; їхня присутність на полі бою може погано позначитися на дисципліні, бо чоловіки в їхньому загоні намагатимуться їх захистити; жінкам бракує фізичної та психологічної стійкості, щоби витримати жорстокість війни. Та, можливо, справжня причина в тому, що чоловіки бояться, ніби жінки зруйнують їхній клуб. За словами однієї офіцерки, американським морпіхам здавалося, що в присутності жінки вони більше не зможуть «пердіти, відригувати, розказувати брудні жарти, ходити голяка, ділитися амурними історіями, боротися та просто бути хлопцями». Якось офіцер із Командування спеціальних операцій США запитав свою колегу, чому жінки «намагаються зруйнувати ті останні радості, які тільки й лишилися у чоловіків?».
Військова дисципліна завжди трималася на страху покарання
Військова дисципліна завжди трималася на страху покарання — ув’язнення чи страти. Ще давні греки й ірокези вигадали проганяти винних через стрій, де їх з обох боків били. Прусські офіцери лупцювали своїх підлеглих пласкою частиною лез мечів, а іспанці — шомполами мушкетів. Століттями британська армія послуговувалася канчуками з дев’ятьма хвостами, які могли розкроїти людині спину. Майбутній адмірал Джон Фішер зомлів, коли в 13 років кадетом уперше став свідком тілесного покарання. Деякі злочини, у яких солдатів можна звинуватити, змінилися — якби богохульство досі вважалося поганим, солдати в казармах сиділи б мовчки, — інші ж лишилися незмінними. Непокора, утрата зброї та дезертирство — усе це загрожує порядку та єдності, а також становить особливу небезпеку під час бою.
Спротив війні без зброї
Під час Другої світової війни спротив полягав не тільки в тому, щоб узяти до рук зброю чи підірвати залізницю. Окрім цього, тисячі людей по всій Європі слухали вечірні випуски новин по радіо BBC, хоч це й каралося смертю. Опір виявлявся і в друкуванні й розповсюдженні інформації про окуповані території та стан війни. У Бельгії приблизно 12 000 людей займалися створенням і розповсюдженням підпільних газет, яких тоді було близько 300. В окупованій Франції глядачі аплодували британським солдатам, коли ті з’являлися в новинах, і пересідали, коли біля них умощувалися німці. У Польщі один німецький офіцер скаржився, що польські діти постійно його ображали. В окупованій Данії люди збиралися просто неба співати народних пісень. Голландці засаджували клумби квітами національних кольорів. На річницях Мюнхенської угоди, яка зруйнувала Чехословаччину, вулиці Праги були порожні. Подібні жести здаються марними, проте вони допомагали зберігати надію.
Довга і ганебна історія подвійних стандартів Заходу
Захід справді має довгу й ганебну історію подвійних стандартів: запровадження для себе одних правил, а для менш «цивілізованих» — інших. Коли закони та звичаї війни стали більш формалізованими через низку домовленостей та угод, народи — головно неєвропейські, — які про них не знали чи яких не запросили до них доєднатися, не діставали захисту. «Цивілізовані» країни, які перед Першою світовою війною підписали Женевські конвенції про військовополонених чи Гаазькі конвенції про обмеження використання певних видів зброї, чітко зазначали, що вони стосувалися тільки їх. Коли Японія модернізувалась і стала помітною силою в Тихому океані, її теж прийняли до клубу «цивілізованих». «Ми щонайменше рівня вам у науці сіяти смерть та одразу отримали місце за вашими нарадчими столами як цивілізовані люди», — казав японський дипломат. Натомість в Африці, Азії, на Філіппінах, американському Заході та Близькому Сході наукове сіяння смерті за допомогою магазинних гвинтівок, кулеметів і нових зразків літаків, які з’явилися після Першої світової війни, уважали «нецивілізованим». Західні юристи, політики й військові самовдоволено заявляли, що народи, які перебувають на нижчих щаблях розвитку порівняно зі щасливчиками європейцями й американцями, розуміють тільки мову сили. У британському «Посібнику з військового права», виданому 1914 року, зазначено, що закони війни можуть застосовуватися тільки до конфлікту між двома цивілізованими націями.
Зв’язок між мистецтвом і війною обопільний: війна змінює тих, хто створює образи й оповідає про неї
Вистави, вірші, романи, картини, скульптури, фотографії, музика й фільми формують те, як ми — військові та цивільні — уявляємо й мислимо війну. Мистецтво здатне показати різні боки війни: від героїзму та слави до жорстокості й жаху. Воно певною мірою передає як її азарт і пристрасність, так і її божевілля, марудність і безглуздість. Мистецтво нагадує нам про силу й багатогранність війни та про наше неоднозначне ставлення до неї. Воно може підштовхнути нас до війни, як було перед Першою світовою, і відвернути від неї, як було згодом. Мистецтво допомагає осмислювати, пам’ятати й увічнювати війну.
Зв’язок між мистецтвом і війною обопільний: війна змінює тих, хто створює образи й оповідає про неї. Письменники силкуються знайти нові слова, а художники експериментують зі стилями.
Купити книгу Маргарет Макміллан «Війна. Як конфлікти формували нас»
Більше історичних книг за посиланням на сайті інтернет-магазину laboratoria.pro
В нашому інтернет-магазині представлені книги українською у різних форматах. Паперове видання, електронна книжка чи аудіоформат — обирати лише вам. Ми видаємо нонфікшн і художні книги, книги про психологію, бізнес, суспільство та інші теми, які сьогодні є актуальними