Якби любов було потрібно заслужити, усі були б нелюбленими
Тора і Санті зустрілися під годинниковою вежею у Кельні. Здавалося, що весь світ навколо сповнений мрій про майбутнє, ніжності і кохання. І ніщо не роз’єднає дві споріднені душі. Однак у долі свої плани — трагедія вмить зруйнувала все. Але вони зустрінуться знову. У майбутніх життях вони не раз будуть друзями, колегами, коханцями, ворогами… Що ближчими будуть стосунки, то гострішим ставатиме відчуття, що вони вже були знайомі. Одного разу невипадкові закономірності й розмиті спогади з’єднаються в цілу картинку. Та перш ніж усі їхні життя буде втрачено назавжди, Тора і Санті повинні дізнатися, ким є насправді одне для одного. Читайте уривок із роману Катріони Сільві «Зустрінемося в іншому житті» у матеріалі.
Йому кепсько вдається залишатися незворушним.
— Шкода, бо я тебе люблю.
— Як? Як ти мене любиш? — у дівчинки кривиться обличчя. — Ти навіть мене не знаєш. Я щойно прийшла у твій будинок, а тепер тобі доводиться вдавати з себе мого тата. Гаразд. Я розумію. Мабуть, ти думав, що отримаєш милу дівчинку, яку легко любити, але брехати не потрібно.
— Я не брешу, — Санті не вдається говорити без емоцій у голосі. «Спокійно», — переконує себе він, але марно. Це як намагатися притиснути ураган до землі. — Я не кажу того, чого не думаю. Я полюбив тебе ще до того, як ми познайомилися.
Тора витріщається на нього.
— Цього не може бути.
Він стенає плечима.
— Мені байдуже. Це правда.
Дівчинка добирає слова, зариваючись пальцями в покривало.
— Любов так не працює. Людей не люблять без причини. Їх люблять за те, хто вони, що роблять, який вигляд мають. Любов потрібно заслужити.
Маленьке прозріння: ось чого вона хоче — посперечатися.
— А якщо вони припиняють бути такими, їх перестають любити? Якщо більше не заслуговують на любов?
Здається, Тора відчула нарешті землю під ногами.
— Так, — виклично відповідає вона.
Санті хитає головою.
— Ні, Торо. Якби любов було потрібно заслужити, усі були б нелюбленими. Ні, світ мусить давати нам любов, — він винувато усміхається дівчинці. — Просто іноді не виконує своїх зобов’язань.
У Ториному погляді — несамовита лють. На одну палку мить Санті здається, ніби її злість переливається в нього, стає його гнівом. Він вважає, що Бог дав йому це призначення. Можна сказати, живе для того, щоб урятувати її. Та який сенс у тому, що його призначення пов’язане з Ториним нещастям? Якщо дівчинка недоотримала любові, як він може відшкодувати їй цю важку, немов сам світ, заборгованість?
Тут Санті вирішує відступити на кухню. Переможцем не почувається. Здається, ніби він, накульгуючи, тікає від стрілянини. Вижив — уже пощастило.
Заходить Елоїза. Вона ще не перевдягнулася після лікарні. Зупиняється, стискаючи в руці ключі.
— Ти знову гризеш нігті, — каже дружина, і Санті дивиться на свої пальці. Думав, що подолав цю звичку тридцять років тому, а вона повертається — непомітно, мов привид. Елоїза зачиняє за собою двері. — Не слід цього робити перед Торою.
Санті здавлено сміється.
— Ти справді думаєш, що я здатен вплинути бодай на якісь її вчинки?
Елоїза скидає пальто, прямує до столу, відчиняє холодильник і ставить перед ним пиво.
Він бере пляшку й сьорбає.
— Як ти зрозуміла? — питає у дружини.
— Бо я тебе знаю. Живеш, ніби тебе випробовують. І ти хочеш блискуче пройти це випробовування, — вона цілує його в лоб, гладить розкуйовджене волосся. — Проте це не іспит. Оцінок тут немає. Усе, що ми можемо, — підвести Тору не так жахливо, як її підводили раніше.
