Сімейні рецепти та родинні стосунки: уривок із роману «Ясминовий пиріг»
Великдень, 2022 рік. Ольга, головна героїня роману «Ясминовий пиріг», повертається з Києва до рідного селища на Рівненщині, де у домі із візерунками-оберегами її чекає мама, яка досі оплакує чоловіка, сестра, що намагається почати нове життя, і бабця, чия пам’ять повільно розчиняється між минулим і теперішнім. Саме від бабці Оля дізнається про кулінарну книжку прабабці — сімейну реліквію, яку всі вважають втраченою. Чи вдасться дівчині знайти цю книжку і відтворити прабабцин рецепт ясминого пирога? Ця книжка досліджує українські кулінарні традиції та історію стосунків 6-х жінок у 4-х поколіннях, їхні мови любові і механізми психологічного захисту, потребу навести всьому лад і багато готувати, а також бути разом. Особливо із тими близькими, які давно померли. Ділимося уривком.
________________________________________________________________________________________________________
— Що ти привезла бабусі? — питала мама за сімейним столом, була перша година дня, ми саме смачили салат до обіду. Здається, це було наступного пообіддя — мама випадком навідалась додому посеред своїх роботи-волонтерства-роботи. Чи то було вже в середу? Не знаю. Ні, таки вівторок.
— Креми, помаду, як вона любить, червону, — відказала я поспіхом, оглядаючи стіл: чи всього вистачає, чи доставити ще компоту?
— Добре-добре, — сказала мама чи то мені, чи заправці салату.
Якийсь час ми працювали мовчки, бракувало огірків до страви, мама помила й накришила їх. Стукіт ножів і шум кипіння розливалися нашою літньою кухнею.
— Не знаю, що від неї лишається, крім її історій, — кинула мама. — Сьогодні зранку вона знову забула, хто я, просилась до тата, до мами. Давала їй дзеркало, це заспокоювало, але ненадовго.
Я промовчала у відповідь. Зранку — це коли? Мабуть, до шостої, поки я спала. Після того я весь час була десь поруч бабці, навіть коли сестра приїхала.
На плиті докипали картоплі, потрібно було зцідити, за що і взялась, поки мама застигла над салатом. Знадвору долинали сварки пса і качок — Джек знову ганяв кілька ще не порубаних до Різдва качок, а ті відповідали собаці ударами крил і шумним кряканням. Я приїхала лише на трохи, на — два тижні максимум, попри мамині залякування «небезпечним Києвом» і попри ті ще майбутні плачі, якими вона могла б провести мене на автобус.
— Що ми приготуємо сьогодні на вечерю? — я випередила маму. Коли вона говорить про їжу, то добрішає, я пам’ятала цей трюк із дитинства. — Може, розморозимо курку чи піцу спечемо — на дрожжах?
— Давай піцу, курей треба на потім берегти. І капусти натушу.
Зі шкварками, подумала я, аякже. Мамина логіка залляти все жиром була непохитною, тож я не сперечалась. Бабуся увірвалась до нас на літню кухню буквально за десять хвилин.
— Чому досі немає молотої восипки? — вона біснувалась на нас, а проте шукала тата — свого зятя, щоб на нього скинути провину. Ми мовчали, дивлячись на салат і розставлені тарілки, мама стримувала себе, щоб не лементувати у відповідь.
— А це хто? — кинула бабця, дивлячись мені у вічі.
Я завмерла, поки мама відповіла:
— Це Оля.
— А Василь де? — бабця не зреагувала на моє ім’я, далі шукаючи винуватого.
Я подумала: мого тата звали Василь, маминого тата теж і бабциного тата теж — це міг бути будь-хто з них. Кого шукала бабця?
— Восипка в гаражі, — тихо відказала мама.
Далі ми готували й накривали стіл мовчки. Мовчки й поїли, удвох, поки сестра не вернулась із містечка.
Я не пам’ятаю, коли бабця стала втрачати пам’ять. Може, два роки тому, а може, ще тоді, коли в село почали привозити перших убитих хлопців на фронті, у п’ятнадцятому. Вона перестала наносити червону помаду, так усе починалося.
Потім забувала випрати одяг, з якого боку класти ключі, чим годувати собак, а чим курей. Забувала імена сусідів, колежанок із Кавказу і Байкалу, з якими списувалась щороку на 9 травня. Забувала, яким боком класти крашанки на могилках, де були могили її батьків і улюбленого дідуся, як хреститися і як правильно прикладати лоб до хреста. Забувала дати, скільки їй років, скільки у неї доньок і де живе чи жила кожна з них, скільки має одружених і неодружених онуків, скільки кому нагадати за правнуків. Забувала, як вичавлювати зубну пасту з тюбика, де розвішувати білизну, скільки у неї своїх котів, а скільки на підкормі — сусідських. Окремі з родини — як ось я — могли теж потрапляти у цей список забуття, а потім вертатися до пам’яті. Таке вже бувало зі мною. Бабця Валентина зараз би погодувала сусідських принаджених котів, перебалакала б із поштаркою над плотом, пошкандибала б по солодкий чай. Згадала б: нема цокорок, а вони мали б бути в малої. І покликала б мене.
Я заварила собі дуже міцний чай, щоб дочекатися цього поклику. Якщо охолоне, я тут мала вдосталь води, заварила б іще. Не чай, але передчуття чаю заспокоювало мене.
Щось було неправильне у нашому новоспільному житті. Кожній з нас пасувало мати свій дім і свою кухню, ми не могли вертатись до зародка.
Піцу тоді я таки зробила. Робила на дріжджовому тісті, розкачуючи туго й тонко, як на вареники. З нáчинки — сир домашній, бринза, помідори. Духовка що одна, що інша працюють повільно, я думала: от би вміти на дровах таке випікати! Піца пригоріла по краях, але вийшла пишна, з великими бережками, які їстиму хіба я і мама. Звісно, ще бабця буде під час вечері ділитись гарячим сиром із псом, чим роздратує маму, а може, й мене. Гаряче коло свіжого тіста мало знову звести нас усих разом.
________________________________________________________________________________________________________
Тісто на піцу домашню (на дріжджовому тісті)
склянка теплого молока
сіль і цукор
дріжджі (живі),
четвертина пачки борошно (300 г чи трохи більше — розберешся)
олія (2–3 столові ложки)
Для тіста: шматок дріждів акуратно розминаєш у теплому молоці і додаєш ложку цукру (щоб вони заграли, на це може пів години піти із теперішніми дріждями). Після того додати до цього всього ще молока, яйце і борошно. Суміш змішується і далі сходить, важливо що в теплі. З цим тістом, як із любим — не можна голосно говорити і сваритись, поки тісто сходе, інакше воно впаде.
Найперший шар, який я кладу на розкачане тісто, — це завжди соус, я роблю таку мішанку зі сметани й томатної пасти зі спеціями та наношу її на тісто, а вже тоді кладу домашній сир і так далі інше, що там у мене є. Як ти бачиш, така піца не має нічого спільного з італійською, хіба назву.
Випікаю піцу хвилин зо 15–25 у добре розігрітій духовці, але верхній шар сиру (типу чедеру) посипаю насамкінець, за 3–4 хвилини до готовності піци, інакше перегорить.
________________________________________________________________________________________________________
***
Так видавалося, що ген вигрібання проблем передався тільки мені. Бабця надто захоплена собою, мама чутлива, сестра живе у своїх світах. А миритись із реальністю, виходить, треба мені. Але це у мене від прабабусі Катерини.
Прабабця була висока, як усі ми, і дуже-дуже кістлявенька, ноги-як-у-горобця ми перейняли від неї. Вона ще казала, як взувала чоботи, що її ноги бовтаються, як олівці у шклянці (ти можеш собі це уявити, поглянувши на мої ноги). Її густе-густе світло-русе волосся перейшло моїй мамі й сестрі (дарма Христя зіпсувала його постійними висвітлюваннями і вифарбовуваннями), а сіро-сині очі й густі світлі у юності (і сиві за моєї пам’яті) брови дісталися мені. Тобто прабабцину красу-материзну ми поділили добре.
Їй було двадцять шість, коли почалась Друга світова, вона вже мала двох дітей на руках і виношувала третю. Казали, що була відьмою. Ну, видумки. Певно, до людини, яка стільки пережила й мала притомну психіку, ставилися скептично. Чоловік із фронту не повернувся, а вона і себе вигребла, і подбала про освіту для всих дітей. І няньчила всих онуків та трішки навіть правнуків (себто мене і сестру).
Також казали, вже на уроках історії рідного краю у школі, що прабабця була зв’язковою УПА, вже по війні. Але не знаю, у нашої вчительки кожен другий живий пенсіонер мусив бути в партизанах, а вдома мені ніхто такого не казав.
Про прадіда я знаю тільки те, що у них із прабабцею була велика любов.
Не знаю, яким він, власне, був на вигляд. Високим? Ще вищим від наших жінок? Кучерявим ще — так, але решта все якесь нечітке, наче розмови про нього розмивали обриси його тіла, сприяли прозорості.
Прабабуся зберігала його листи з фронту і довоєнні також. Прабабця і прадід були з одного села, ба більше, з одного вигону, але прадід був сором’язливим і, ймовірно, заможним, якщо мав вдосталь паперу і причандалля для письма, тому писав. Я не наважувалась читати ці листи за життя прабабці, а потім вони й пропали десь — певно, то їх понищили родичі разом із, наприклад, столітнім веретеном, яке викинули як дрова.
Прадід називав прабабцю «мій ясминовий листочок», це вже мені згодом розповіла мама. Вони пошлюбилися у сімнадцять і мали дев’ять років повного щастя. А тоді війна і трохи пізніше смерть розлучили їх. Направду я зовсім не знаю деталей про них, як саме їм було, тож, напевно, їм було понад добре. Коли ми за столом чи у полі згадували їхню історію, всі затим замовкали — ні в кого з нас у родині більше не було такого сильного й такого невимовного.
У нас біля хати росло чимало ясмину, він ще не розквітнув, але зовсім скоро мав би. З пагінців уже не завариш чаю, але ще тиждень — і можна дождатися цвіту, і пізніш мати з нього добрий чай. Може, як лишуся вдома надовше, то натрушу й наготую багато-багато ясминового цвіту — для довгої зими. Я уявляла собі прийдешній запах тих квітів — солодкий-солодкий!
Садок, як і кухня, стояв зовсім запущений. Тоді була друга половина квітня, і робити чимало речей там було вже елементарно запізно, приміром засівати траву чи копати. Але я почала з перекопування. Втомлювалася шалено, буквально після кількох рухів мусила спинятися, oддихуватися. Промита дощем земля була непіддатлива, збита, кожну грудку доводилось розрізати й розбивати городником, ще до роботи граблями. Від роботи запах землі ставав повсюдним, в’їдався в одяг, у шкіру, в асфальтовані доріжки довкола садка. Тут усе належало землі.
Цього разу сирена була глуха, віддалена, певно, щось зламалось. А паралельно з цим — церковні дзвони. Їх тут застосовували як попереджувальний знак, дуже середньовічно.
Точно, треба було б не забути побілити дерева. Не знаю, коли цим займусь, але до Великодня мусово.
Я подбала про цибульки квітів, які ще виживали в садку, вигребла все зайве сміття і, можливо, скоро наважилась би підбілити дерева. Я булa без пойняття, чи тоді ще можна було це робити. Здавалось, що я кількома тижнями спізнилась, але насрати — поки я тут, тут буде лад.
«Вперта, нелюдима і завжди на своєму!» — кричала на прабабцю її донька, моя бабця. Я кажу собі про себе те саме, щоб попишатися. Сказано ж — родина.
Я страшенно натомилася від аж двох годин роботи у садку — крепко розм’якла від міського життя, направду. Натомилась, але бульйон мусила зварити. Інакше було б встидно oд себе.
Отже, бульйон. Поки курка кипіла, а та стара курка-яга кипить довго, години зо дві (подумай собі тільки, ну), я встигала навести лад на літній кухні.
Що бабця мала на увазі під господарством? Я дуже жалкувала за прабабциною вишивкою і всима її речами. Прабабця померла перед моїм сімнадцятиріччям і за місяць після мого випускного, так наче відпустивши мене з дому. Я поїхала вчитися до Києва і вже не дуже стежила, що сталось із її речами та материзною, з кулінарним зошитом, з її будинком. Туди заселились наші інші родичі, з якими я майже не спілкувалась. Ну, не можу ж я бути на зв’язку з далекою родиною, це вже занадто. На перших курсах було якось не до того, а затим мені сказали, що все спалено. Тоді мені ще довго у снах приходили маленькі янголики з рушників, які ми обоє вишивали, вони заповнювали собою кімнату — малюнками і кам’яними постатями. З них не можна було зводити погляду, бо кліпнеш — і вони ставали кам’яними янголами із серіалу «Доктор Хто», хапали мене за плечі й переносили в минуле, коли ще все це можна було виправити.
Після тих снів я наче плакала, а наче відчувала замість сліз пісок і таке кам’яніння зсередини.
________________________________________________________________________________________________________
