«...підіймалася на вершини, щоб хоча б там торкнутися щастя»: 5 цитат із книжки Світлани Бєлоусової «Приходь без дзвінка»

Одного разу Яна сідає у потяг «Рахів — Київ» і знайомиться з дідусем. І, попри зупинки у маленьких селищах, гамір нових пасажирів плацкарту й фізичну втому, дівчина все уважніше слухає Василя Васильовича. Його історія, неначе намистини, нанизується на нитку спогадів її власного життя. Чи зустрінуться вони знову? У книзі «Приходь без дзвінка» авторка майстерно розкриває турботи й переживання своїх персонажів, сплітаючи з їхніх доль полотно історії. Це водночас розповідь і про Карпати, і про внутрішню подорож, у якій змінюється не лише ландшафт за вікном, а й сама людина. Ділимося п’ятьма цитатами про мандри та відчуття з цієї книги про Карпати у матеріалі.

Книгу я присвячую своїй бабусі. Її не стало за два місяці до повномасштабного вторгнення. Це болісна й пекуча втрата, і я довго не знала, як з нею навчитися взаємодіяти. Не згадаю, як зі мною трапилася наступна фраза, але після неї стало дихати легше: я твоє продовження. Щоразу коли мені ставало нестерпно, я повторювала її, як мантру.

Із матеріалу-знайомства із авторкою

_____________________________________________________________________________________________________

Читайте уривок із книжки «Приходь без дзвінка», а також матеріал про улюблені книжки Світлани Бєлоусової.

_____________________________________________________________________________________________________

Гори вчили змінювати напрямок без докору сумління та приймати все, що стається: бо так є.

Якщо постійно бути зануреним у себе, легко не помітити, як навколо змінюється світ, а ти заклякла на одному місці, бо зараз добре звідси нікуди не йти. Бо ти тільки-но спіймала за хвіст відчуття, внутрішні вібрації і стани, які ніяк не могла відшукати. Ти постійно бігла, заглядала в усі можливі кімнати, зачиняючи двері, одразу відчиняла інші, забувала ключі, губилася між кількістю замків і щілин. Аж раптом виявилося, що тобі не потрібно бути одночасно всюди. Виявилося, можна лишитися поміж і спостерігати, як змінюються природні цикли. Як змінюєшся ти навіть тоді, коли нічого не робиш навмисне.

— …Але ти мені скажи, що вам жінкам треба?

— А я хіба за всіх знаю? Я за себе сказати не годна.

Тепер я не хочу бути туристкою, я хочу бути своєю й одночасно непомітною. Мов те алое на бабусиному підвіконні, до якого всі так звикли, що взагалі забули, що воно є.

Від першої подорожі до останньої я скидала якийсь баласт на землю. І підіймалася на вершини, щоб хоча б там торкнутися щастя, поки ніхто не бачить, поки ніхто не турбує, не псує миті одкровення й оголення перед світом, який сприймає тебе, як комаху, коли ти — хитка й тендітна — кидаєш йому виклик.

“Але я тебе чую, все має бути добре”, — шепоче натомість.

_____________________________________________________________________________________________________