«А чим живеш ти?»: уривок із книжки «Приходь без дзвінка» Світлани Бєлоусової

Одного разу Яна сідає у потяг «Рахів — Київ» і знайомиться з дідусем. І, попри зупинки у маленьких селищах, гамір нових пасажирів плацкарту й фізичну втому, дівчина все уважніше слухає Василя Васильовича. Його історія, неначе намистини, нанизується на нитку спогадів її власного життя. Чи зустрінуться вони знову? Чому гірські маршрути, пейзажі й нічний ліс — незамінні ліки проти власних травм? Напевно, ці відчуття знайомі кожному — такі особисті й невимовлені… Але що станеться, якщо про них заговорити вголос? У книзі «Приходь без дзвінка» авторка майстерно розкриває турботи й переживання своїх персонажів, сплітаючи з їхніх доль полотно історії. Ділимося уривком у матеріалі.

 _____________________________________________________________________________________________________________

***

У моєму домі не лунав голосний сміх. Батько народився у Казахстані, хоч і має українське коріння. Його дитинство було схожим на страшний сон, що повторювався поденно. Він виріс надто суворим і стриманим. Колись ми проїжджали через села, і за парканом однієї хати я побачила, як паслися вівці.

— Хороші, — замилувалася.

— Ненавиджу їх, — чомусь сказав тато.

Він — єдиний син, має три сестри. Його батько жорстоко поводився з матір’ю, не кажучи про дітей. Та моєму батькові, ще парубком, діставалося найдужче.

— В нас була отара овець, сорок голів, а в них замість мізків — порожнеча. Як злякається чогось — біжить, дурна, й нічого не бачить. Я, малий хлопчак, прижену їх до кошари, одної не дорахуюся, і батько жене мене шукати її до ранку. Йду собі та й плачу, бо ніде нема, а вертатися страшно — битиме. Так і швендяв доти, доки не знаходив, а вона собі «бе-бе-бе». Що ти, кажу, бекаєш, я все-одно прочухана отримаю, чи з тобою вернуся, чи без.

Та замість того, щоб жити сьогоденням, він часто діставав старий альбом і з головою пірнав у минуле. І звідтам не виринали хороші спогади, але батько власною рукою їх домальовував. Хороше вчувалося йому як виняткове й особливе, а щось лихе, навпаки, обростало більшими колючками, і він волів їх ніколи не чіпати.

Якось, вже було пізно, ми сіли вечеряти, і, доки картопля вистигала, я почала розпитувати батька про діда Олексія. І тато, чоловік уже пенсійного віку, сивоголовий, на очах перетворювався на парубка, який відводить очі й не знає, як збрехати, бо ж питаю я. Тому довелося казати правду і не відмахуватись, я — не дитина й не відстану так просто. Говорив уривчасто, щоби не зранити себе (чи мене?) й не казати поганого про тих, кого з нами немає.

Дід пройшов війну й дійшов до Берліна. Коли повернувся в Україну, вирішили з родиною перебратися до Казахстану. Ліпшого життя пошукати. Там він забивав худобу, його худорлява сумирна жінка допомагала в усьому. Питаюся батька, як вони одружилися і чому вона за нього пішла, бо ж мені здавалося диким вийти за такого жорстокого чоловіка. У дитинстві, коли до нас у гості приходили дід Олексій з бабою Марією, пригадую, як ми з братами ховалися під стіл і не висовувалися звідти. Він мав суворе обличчя, насуплені широкі брови, і думалося, що за його посмішкою завжди криється якийсь недобрий намір. Від такого ставало ніяково, бо ніколи не знаєш, який саме.

— А хто її питав? — пояснив тато. — Мати казала, що він її, як ту суку, через паркан перетягнув, і вона вибору не мала.

— Бив тебе?

— Ще й як, — йому боляче, але я пильно вдивляюся в його очі й чекаю продовження.

— На озеро ходили з товаришами, а я купатися не йду, слово за словом, стягнули футболку й кинули з моста. Вилажу, хлопці бачать, що вся моя спина у слідах від ременя: зрозуміло, чого у воду не ліз, бо встидався. Та й воно пече, свіже зовсім. Але більше не запитували, як я відмахувався. Всяке бувало…

— А дівчат теж бив?

— Хіба що на гречку ставив. Зінку особливо, вона старша і гроші крала у нього, але й не згадаю, чи знав він про те, бо завше на мене думав. Я не видавав її, чекав, як сама зізнається. А вона боягузлива, зараза, потім перепрошувати прибігала. Твоя мати каже, що це я кричу, психую, синів бив, але батько мій був дуже запальний. Я порівняно з ним — значно спокійніший!

— Зрозуміло. Бери їж, картопля якраз вистигла.

— Немає апетиту, — встав з-за столу, — піду відпочину.

Він ніколи не відмовлявся від їжі, кудись не туди я попровадила розмову.

***

Виринаю зі спогадів, вдивляюся у Василя Васильовича, ззовні чимось схожого на мого батька й водночас такого відмінного від нього.

Василь Васильович взяв пакет з їжею, з якого нещодавно дзвонив телефон, і за мить простягнув шматок торта.

— Ні, дуже дякую, але ні.

«Хіба ж я свиня — забирати їжу у дідуся», — промайнуло в голові. Він відсунув весь пакунок до вікна:

— Тоді я теж не буду їсти.

Й очікувально подивився.

«1:0», — подумала я і капітулювала.

Торт був шалено смачний, вочевидь, приготований з любов’ю. А коли Василь Васильович не дозволив розрахуватися за чай, провідниця вагона безпорадно стенула плечима й пішла собі: 2:0.

***

Він сидів насупроти та розповідав про родину, долю, сплутані життєві шляхи так, наче ми самі у плацкарті. Юра був поруч, але здавалося, що він відсутній. Має таку рису — ставати непомітним. Вже й не знаю, навмисне він це робить, чи воно само собою виходить, бо ж часом можна забути, що він поряд.

— …і тоді донька розлучилася з чоловіком, переїхала до Львова.

Із широко розплющеними очима я ловила кожне слово, і незнайома історія сповнювалася деталями і складалася в єдиний пазл. Здавалося, ми обов’язково мали зустрітися, щоб переповісти одне одному життя. Невідоме «щось» усередині згорнулося клубочком, сховало кігті, якими зазвичай боронилося від оточення, і стало на цю добу беззахисним і слухняним.

Під час розповіді він жодного разу не відвів погляду, а закінчивши, глибоко видихнув:

— Таке в мене життя, Яно. А чим живеш ти?

_____________________________________________________________________________________________________________