В усіх нас настане такий час, коли спогади стануть важливішими за мрії: 5 цитат із книжки Мар’яни Осадчук
Після смерті прадіда Андрія його правнука Олеся, головна героїня роману «Журавлі, віхалка й абрикосова теніска», знову й знову повертається до спогадів про нього. Кожен спогад відкриває нову історію — смішну, щемку, часом болючу, а часом зовсім буденну. З окремих епізодів, сімейних переказів і випадкових асоціацій поступово складається мозаїка життя, у якій минуле виявляється ближчим, ніж здається. Ділимося добіркою цитат із книжки.
Мар’яна Осадчук — сучасна українська письменниця, креативна копірайтерка, авторка роману «Журавлі, віхалка й абрикосова теніска». Майже 10 років Мар’яна писала для українського бізнесу, соціальних і культурних проєктів, а зараз створює рекламу для міжнародних брендів. Роботу над першим романом розпочала у 2021 році, знаходячи натхнення в родинних байках, українських діалектах і ностальгії за дитинством. В особистому блозі ділилася текстами, що згодом допомогли сформувати її авторський стиль. Художня проза Мар’яни побудована на асоціативній пам’яті, де звичайні речі, звуки, смаки та запахи є сховищем людських історій. «Журавлі, віхалка й абрикосова теніска» — дебютний роман авторки.
_____________________________________________________________________________________________________________________________________
А колись на цій спині дід її катав по двору, удаючи коня. Бігав поміж деревами в саду, голосно іржав, смішив і вдавано лякав, що зараз до бджіл у вулик укине. Так тоді жилося добре, будучи маленькою Анулькою!
Ну буває ж, що після того, як скуштуєш заграничну страву вдома, на кінчику язика з’являється і приємний спогад із мандрівки? Хоча іноді нікуди і їхати не треба. Насмажиш картоплі — відчуєш смак юності.
— А дітям нравицця! — крикнув у відповідь Андрій і ще раз визирнув із-за фіранки, милуючись, як у світлі ліхтаря, що світив на ґанку, сміються «діти». Це десь там вони хірурги, травматологи, терапевти й кардіологи, до яких він відстоює чергу в поліклініці. А тут, у його садку, це просто діти, яких ще треба навчити давати джазу під харошу музику.
Стояв і всміхався виголеними щоками. Цього не відчути, але Анна знала, що поруч дуже пахло «Арко» й солодкувато-квітковим дікалоном. Цей аромат у неї завжди асоціювався зі спокоєм: усе гаразд. Дід, напшиканий дікалоном, — дід здоровий.
Знаєте, — звернулася Олеся до родини навколо, — в усіх нас настане такий час, коли спогади стануть важливішими за мрії і тим паче за буденне. Від цього не втечеш. Старість називається.
_____________________________________________________________________________________________________________________________________
Читайте також уривок із книжки:
«Дорослих не існує»: історія про прадіда, який до кінця залишався розбишакою
_____________________________________________________________________________________________________________________________________
