«Вони нам показують обличчя, якого ми від них очікуємо»: 5 цитат із книжки «Ви говорите про мого сина»

Поділитись

06 листопада 2025, Чт

«Ви говорите про мого сина» — це болючий гостросоціальний роман про втрату, недоліки шкільної системи і безсилля дорослих перед однією з найгірших хвороб сучасності. І водночас це потужний маніфест проти повсякденного насилля і байдужості, а також проти безсилля системи, що знову й знову виявляється нездатною захистити найвразливіших. Ділимося добіркою цитат у матеріалі.

____________________________________________________________________________________________________________

Я прошу вас поставити себе на наше місце. На одну мить. Лише на мить. Ваша дитина щойно розповіла вам це: про приниження, цькування, вигнання, ізоляцію. Це ваш син, ваша дочка, йому дванадцять років, їй вісім або чотирнадцять, це плоть від вашої плоті, те, що для вас найдорожче у світі, навіть якщо ви не повторюєте це собі щоранку, це певність, найнепорушніша з ваших певностей. Це істота, яку ви повинні захищати, боронити, підтримувати, допомагати рости. І ось вона розповідає вам це. Ви усвідомлюєте? Ви відчуваєте це приголомшення, це приниження, це почуття провини, цей біль, цей гнів? Це вас охоплює, чи не так? Це вас накриває, знищує. І це тільки початок. Тільки найперші хвилини.

Коли сотні незнайомців виходять на вулиці Сен-Назера, щоб ушанувати пам’ять чотирнадцятирічного Гюго, його сім’я — Венсан, Жульєтт і молодший брат Ензо — приєднуються до білого маршу, долаючи власний біль. І доки траурний кортеж просувається вулицями, повертаються спогади і зринають нестерпні запитання. Чому їхній син не витримав? Де вони помилилися? Як пробачити тих, хто обрав Гюго мішенню ненависті, і тих, хто відвернувся?

«Ви говорите про мого сина»

Часом ми бачимо наших дітей не такими, якими вони є, а такими, якими хотіли б, щоб вони були. Насамперед ми забуваємо, що вони поводяться з товаришами по-іншому, не так, як з нами. Вони нам показують обличчя, якого ми від них очікуємо, і припиняють грати роль, коли виходять з‐під нашого нагляду.

У пам’яті застряг тільки один вечір: Гюго повернувся з синцем на щоці, сказав, начебто налетів на ліхтар, він ішов, клацаючи на телефоні, і не помітив стовпа, ми удвох посміялися, я порадив йому хоч колись відриватися від телефона, він сказав: «Забудь», ми ще посміялися, а він пішов до своєї кімнати. Батько, який облажався, саме так.

Ніхто в жодному разі не може завадити матері прагнути захистити власне дитя. Ніхто. Навіть якщо вона робить це недолуго, якщо вона б’є наздогад і промахується, наче захоплена в сітку гігантської павутини. У неї немає іншого виходу, як іти на штурм, уперед, хоч би й стрімголов. Нехай говорять, що хочуть, але я вважаю, що це найприродніша річ у світі, це йде з нутра, зсередини, це не піддається контролю, не вимагає жодного дозволу, це не обмірковується. Це необхідність, яка не зважується, а стверджується. Це доказ, мимовільний, але яскравий, любові до дитини.

..драми іноді роблять приголомшливо вразливими тих, кого вважаєш найсильнішими, принаймні найменш піддатливими слабкості.

Зрештою, скільки це вже триває, як довго наші розмови точаться довкола тем, скажімо так, другорядних? Відколи ми уникаємо головного й зосереджуємося на незначущому чи буденному? (Хоча це також тримає шлюб.) А втім, коли б я раптом зауважив їй це, Жульєтт дорікнула б мені. Вона б мені кинула в обличчя: «Коли я казала тобі про важливі речі, ти мене не слухав, пам’ятаєш?». І мала б рацію. Уперше, коли вона прошепотіла мені: «Я думаю, з Гюго щось відбувається, з ним щось не так», я насправді тільки знизав плечима.

____________________________________________________________________________________________________________