«Ми ще довго лишались у невіданні»: уривок із книжки «Ви говорите про мого сина»

«Ви говорите про мого сина» — це болючий гостросоціальний роман про втрату, недоліки шкільної системи і безсилля дорослих перед однією з найгірших хвороб сучасності. І водночас це потужний маніфест проти повсякденного насилля і байдужості, а також проти безсилля системи, що знову й знову виявляється нездатною захистити найвразливіших. Ділимося уривком із книжки у матеріалі.

_________________________________________________________________________________________________________

Одна дрібниця, яка не є дрібницею. Уперше, коли ми промовили слово «переслідувачі» перед сином, було таке враження, що він його не знав. Для нього цього слова не існувало, ми наче щойно його були вигадали.

* * *

Невдовзі після цього у нас із Гюго була розмова, тільки ми двоє. Ми були вдома самі, його мати пішла зустрітися зі своєю колишньою однокласницею, час від часу вони п’ють разом чай чи пиво в кафе «Пре Вер»; одним словом, він підійшов до мене, я відчув його спиною і не ворушився, я здогадався, що він хоче мені щось сказати, і терпляче чекав; мій син, його не треба квапити, його не слід було квапити, він удав, що шукає якусь книжку, а тоді кинув: «Я думав зайнятися спортом». Я розвернувся й сказав тільки: «Справді?», не тиснучи на нього. Саме тому, що я не тиснув, він додав здивовано: «Ти не думаєш, що це добре?». Я погодився: «Якщо ти цього хочеш, тоді так, це хороша ідея». Він схилив голову. Вочевидь він не хотів. Спорт його не цікавив, він ніколи не висловлював бажання займатися спортом, його брат — так, його брат не міг усидіти на одному місці, то він почав ходити на дзюдо, то зайнявся тенісом, потім захотів, щоб його записали в басейн. Я спитав: «Чому ти хочеш зайнятися спортом?». Він відповів прямо: «Щоб накачати м’язи». Він сподівався — це було ясно як день — мати нарешті зовнішність, яка б зупинила переслідувачів, позбутися цієї слабкості, яка була ціллю їхніх нападок. Я трохи охолодив його ентузіазм: «Щоб наростити м’язи, потрібен час». Він знов опустив голову. І сказав: «Я знаю». Його збентеження завдало мені болю, і я признався, силячись підсміятися трохи: «Якщо це тебе розрадить, я також намагався у твоєму віці, і, як ти можеш помітити, у мене не вийшло». Він усміхнувся. Я також. «Узагалі-то, я не дуже хотів би, щоб ти бився». Я жартував, але не зовсім. Мій син не вдаватиме пахана своєю чергою, не може бути й мови. «Це просто, щоб вони відчепилися». «Я зрозумів». Він відчув довіру. «Я б справді хотів мати більш мужній вигляд». Я пильно подивився на нього й сказав: «Ти такий як є. Яким природа тебе створила». Я й сам зніяковів від цієї фрази, я не звик так висловлюватись, якось само вийшло. Тобто я хотів дати йому зрозуміти, що нам байдуже, що ми любимо його таким, яким він є. Але в цих щирих словах він почув лише підтвердження, якого боявся, і це йому влучило в живу рану. «То ти також вважаєш, що в мене дівчачий вигляд!» Я вигукнув: «Зовсім ні!». Він натомість пильно на мене подивився. Я пробелькотів: «Ти не культурист, звичайно, але це не… дівчачий вигляд, як ти вважаєш. Ти тонкий, так, але це надає тобі власної постави». Він повторив, пригнічений, звівши очі до неба: «Власної постави...». Треба було якось довершити. «І ти часом неуважний, десь у хмарах. Тому справляєш враження, що ти у своїй кулі. І ще ти розумний. Це додає». Він підняв брови. «Який зв’язок?» Я пояснив йому своє розуміння: «Ті, хто у своїй кулі й розумні, вони завжди якісь вишукані чи що. Менш нетесані, якщо хочеш». Він дивився недовірливо. «І за це мене обзивають брудним підаром». Я був категоричний: «Гей ти чи ні, будь певен, що їм начхати насправді. Ти зрозумів, що для них це тільки привід? Їм просто потрібне слово для образи». Він змовк. Невже він ніколи про це не думав? Чи здивувався, що я про це думав? Він кинув: «Блін, це відбиває охоту бути геєм, це має бути пекло». Трохи повагавшись, я вхопився за нагоду. «З цього витікає, що ти не є? Геєм?» Він підстрибнув, не очікував на це запитання. «А якби я був, це тебе дратувало б, так?» Я відповів відверто: «Чесно? Я б волів, щоб ти ним не був. Але не тому, що в мене з цим проблеми, ні. А тому, що життя для них жорстокіше. Ти тому доказ. Вони тебе цькують, бо думають, що ти ним є. А батьки не хочуть, щоб у їхніх дітей було важке життя, отак». У нього на очах виступили сльози. Якийсь час він мовчав, і я не переривав цієї мовчанки. Зрештою він заговорив: «Я не знаю, хто мені подобається, дівчата чи хлопці, мені чотирнадцять років, це зарано». Я тихо промовив: «Коли прийде час, коли ти знатимеш, ти можеш нам сказати, якщо захочеш. Ми тебе любимо. І все». І знову власний вираз здивував мене. Я ніколи не висловлювався так. Але я був щасливий, що дав знати синові, що люблю його і що ця любов безумовна.

Оскільки Гюго переконав себе, що, якби він був інакший, кремезніший, мужніший, нічого б того, що він зазнав, не сталося б, він зробив висновок, що це його провина. Ми намагалися вибити з його голови цю ідею.

Для цього ми з Жульєтт, після інтенсивних таємних нарад, відвели його вбік і сказали: «Насправді вони напевне тобі заздрять». Ми старалися не те щоб мінімізувати його страждання, але змусити поглянути на це по-іншому. Його переслідувачі заздрили йому, бо він, Гюго, був чудовим хлопцем. Ми хотіли, щоб він у жодному разі не повірив у їхню правоту, ні на секунду не повірив їхнім образливим прізвиськам, навпаки, щоб він усвідомив власні переваги, зрозумів, що проблема не в ньому, а в них — бо саме так і було. На жаль, він розтлумачив це інакше. Він думав, що ми його жаліємо, що розповідаємо казки, щоб розрадити його (тоді ми не збагнули цього непорозуміння).

Ми йому казали також: «Ти здатний тримати спротив, повір!». Це теж був наш спосіб дати йому зрозуміти, що він може захищатися, що його розум, його особистість, його оригінальність не тільки не були вадами, навіть якщо це обернулося для нього глузуванням, вони були його головними козирями. Він міг перевернути ситуацію. Він мав справу з гевалами, дебілами, достатньо було ткнути їх у власну тупість, знайшовши гостре слово, і він був на це здатний. На горе, він думав, що ми з нього насміхаємось: він вважав себе сором’язливим і недолугим, нездатним на дотепну відповідь.

Нарешті ми казали йому: «Ти маєш право й злиняти, коли вони тебе дістають». Це був просто здоровий глузд. Уникнувши їх, він уникав їхньої жорстокості. Нащо ж лишатися перед ними інертним, слугувати мішенню, боксерською грушею? Краще втекти. Він дивився на нас приголомшено, без слів. Він був приголомшений, бо ми йому радили певну форму боягузтва, та головне: усі наші настанови показували, що ми нічого не зрозуміли, не усвідомили масштабів того, що відбувалося. «Якби це було так просто, усі б так робили», — міг би він відповісти, і ми б усвідомили свою наївність. Але він нічого не сказав.

Ми ще довго лишались у невіданні.

Ми також довго лишалися зв’язаними моєю дурною обіцянкою нічого не робити без його згоди. Ми не дозволяли собі його дитиніти. Не дозволяли собі втручатися за його спиною. Насправді ми помилялися.

_________________________________________________________________________________________________________

Читайте також:

• розповідь Філіппа Бессона про шлях до письменництва
• 5 цитат із книжки «За відсутності чоловіків» Філіппа Бессона

_________________________________________________________________________________________________________

Купити книжку «Ви говорите про мого сина» Філіппа Бессона

В нашому інтернет-магазині laboratory.ua представлені книги українською у різних форматах. Паперове видання, електронна книжка чи аудіоформат — обирати лише вам. Ми видаємо нонфікшн і художні книги, книги про психологію, бізнес, суспільство та інші теми, які сьогодні є актуальними