7 фактів про Китай, які ви могли не знати (із книжки Лінди Явін «Найкоротша історія Китаю»)

Як пов’язані тексти даосів і вчення Конфуція із сучасним тоталітарним режимом КНР? Чому історичні примари корупції переслідують Китай тисячоліттями? І яке справжнє обличчя сучасної наддержави, що прагне світового панування? Перед вами відкривається тисячолітня історія Піднебесної від древніх майстрів кунг-фу і торгових шляхів до сучасної агресивної наддержави, від естетики східної філософії до комуністичної партії під керівництвом Сі Дзіньпіна, від перших жінок-воїтельок до суфражисток ХХ століття. Детально про «Найкоротшу історію Китаю» розповідаємо у матеріалі.

1. Від чашки чаю до шовку, як частини дипломатії і торгівлі

Найдавніший у світі шматок шовку, знайдений у долині Хванхе, демонструє, що вже 3630 року до нашої ери китайці займалися шовківництвом. Схоже, первісно шовківництво було переважно жіночою справою: від подрібнення листя шовковиці, щоб підгодовувати гусениць метелика Bombyx mori, до збирання коконів та їх кип’ятіння, щоб послабити нитки перед тим як прясти, фарбувати і ткати.

Зрештою шовк відіграв визначну роль не лише в китайських дипломатії і торгівлі, а й у моді, комунікації та мистецтві (як папір і полотно). Але як люди взагалі додумалися кип’ятити кокони гусені?

Переповідають, що якось мадам Сілін, головна дружина напівлегендарного Жовтого імператора, попивала чай під шовковицею, і їй у чашку впав кокон. Він почав розкручуватися, і, звивши мерехтливу нитку, мадам Сілін зрозуміла, що вона достатньо міцна для плетіння.

2. Династія Цінь стала першою об’єднаною і централізованою китайською державою

Раніше, наприклад за часів Джов, було заведено ділити державні землі на вотчини й передавати їх членам царської родини, а також їхнім прибічникам. Але Цінь Шихван, остерігаючись підривної сили зміцнілої земельної знаті, натомість розділив свої володіння на 36 (пізніше 48) адміністративних регіонів. Ними керувала цивільно-військова бюрократія, підпорядкована безпосередньо імператору. Отже, Цінь стала першою об’єднаною і централізованою китайською державою. Її столицею було місто Чан’ань на північному сході, поблизу сучасного Сіаня. Цінь Шихван запровадив єдину валюту: круглі мідні монети з квадратним отвором посередині, і цю форму використовували аж до 1911 року. Також він уніфікував одиниці вимірювання довжини та об’єму й навіть стандартизував ширину осей возів — геніальне вирішення незручної і небезпечної проблеми ґрунтових доріг, пошрамованих коліями від різновіддалених коліс.

Особливу роль у спадку імператора відіграє стандартизація письма. Навіть найрозповсюдженіші китайські символи на різних територіях мали різний вигляд, тому що розвивалися незалежно. Це перешкоджало поширенню указів і законів. Тому Цінь Шихван наказав уніфікувати ієрогліфи. Стандартизація Цінь зміцнили та з’єднали наявні прикордонні вали з новими, створивши перші Великі мури для захисту північних кордонів письма заклала основу і для ефективного правління, і для спільної літературної традиції.

3. Таємниця метафори «відтяти рукав»

У 7 році до нашої ери трон посів двадцятирічний імператор Ай. Він був розумним, але не надто уважним, тому непотизм і хабарництво розцвіли пишним цвітом.

Найбільше уваги Ай присвячував дрібному посадовцю на ймення Дон Сянь, у якого був закоханий. У 2 році до нашої ери він навіть призначив двадцятип’ятирічного коханця головнокомандувачем збройних сил. Розповідають, що якось Ай і Дон спали на імператорському ліжку, аж тут Ая викликали до двору. Голова Дона спочивала на довгому рукаві імператорського халата, і той, щоб не тривожити коханого, просто його відрізав. Так фраза «відтяти рукав», дваньсьов 斷袖, увійшла в мову як метафора гомосексуальності. Зазвичай вона йде в парі з виразом «поділитися персиком», феньтао 分桃. Він походить із давнішої оповіді Ханя Фейдзи про коханця одного князя, який з’їв половину персика й віддав решту правителю, чим серйозно порушив протокол, але не зазнав покарання. «Не лише жінки використовують зовнішність, щоб привернути увагу правителя, — зауважує Сима Цянь. — Придворні та євнухи також грають у цю гру. У давнину чимало чоловіків здобували прихильність володаря в такий спосіб».

4. Єдина жінка в історії Китаю, яка правила від власного імені

У 637 році Тайдзон узяв у наложниці дванадцятирічну дівчинку леді Ву. Через дванадцять років він помер і, як вважають, був похований із «Передмовою» Вана Сіджи й іншими скарбами. За новим звичаєм після смерті імператора його жінки, серед яких і розумна, високо освічена та вродлива леді Ву, якій було лише двадцять чотири, ішли в буддійський монастир на все життя. Але новий імператор Ґаодзон, син Тайдзона, трохи старший за леді Ву, повернув її в палац і зробив імператрицею. Поступаючись дружині хистом та інтересом до політики, Ґаодзон поступово переклав керування державою на неї. Вона правила гідно, не порушуючи традицію чоловікових батька й діда. Після смерті Ґаодзона 684-го їхній 28-річний син зійшов на трон як імператор Джондзон.

Менш ніж за два місяці імператриця руками прихильників скинула Джондзона з престолу, звинувативши сина в намірі передати імперію його тестю. На троні його замінив молодший брат Жвейдзон, а мати стала регенткою. У 690 році вона зовсім відмовилася від Тан, оголосивши себе імператрицею Ву Дзетянь (690–705), засновницею окремої династії Джов, і стала єдиною жінкою в історії Китаю, яка правила від власного імені. Вона реформувала державну службу, щоб закріпити принцип меритократії. Вимоги Ву Дзетянь включали регулярний графік іспитів, їхню доступність для кандидатів низького походження та сліпе оцінювання, щоб усунути фаворитизм. Вона також переглянула зміст іспитів, замінивши перевірку знань стародавньої класики на корисніші для управлінців предмети, як-от історія та риторика. А ще Ву Дзетянь інвестувала в громадські роботи й доручала ученим писати біографії взірцевих жінок.

Більш екстравагантним досягненням Ву Дзетянь було винайдення 19 ієрогліфів, зокрема джао 曌, у якому мін 明, «ясний», розташований над кон 空, «простором». Цей символ позначає яскраве світло, що осяює простір, усесвітнє просвітлення. За задумом Ву Дзетянь, джао описує її вплив на світ. Буддисти, яких імператриця взяла під своє покровительство, проголосили її реінкарнацією бодгісаттви Майтреї, що чує страждання світу та пропонує розраду.

У середині ХХ століття відомий письменник Лінь Ютан зазначив, що Ву Дзетянь «руйнувала прецеденти, створювала інновації та ворохобила порядки більше, ніж будь-який інтриган-чоловік в історії». Її особисте життя — кілька коханців — шокувало двір. Але наприкінці правління Ву Дзетянь знову підвела голову корупція. Імператриця призначила на високі посади двох своїх коханців-братів. Ті зловживали владою і навіть убили членів імператорської родини, які критикували їх. У 705 році братів знищили під час перевороту, а Ву Дзетянь довелося віддати трон Джондзону, відновивши династію Тан.

5. Бинтування ніг — як порятунок від небезпеки, яку становили жінки

Неоконфуціанські звичаї витіснили жінок із вулиць у приміщення. Дедалі більше ширилося бинтування ніг — практика деформування стоп дівчаток у копитоподібну форму за допомогою щоразу тугіших бинтів, які зрештою ламали кістки. Це ще дужче обмежувало пересування жінок.

Звідки взялося бинтування ніг — невідомо. Схоже, що наприкінці епохи Тан імператор закохався в танцівницю, яка виступала для нього на двометровому помості у формі золотого лотоса. Хтось каже, що у неї від природи були маленькі стопи, дехто — що вона перев’язувала їх білим шовком, щоб нагадували півмісяці. Ця естетика вийшла за межі двору й набувала дедалі жорсткішого обмежувального характеру. Бинтовані стопи стали об’єктом сексуального фетишизму: давня еротична література описує, як чоловіки облизують їх і п’ють вино з мініатюрних чашечок, розміщених усередині казкового взуття.

Лише найбідніші жінки, які працювали в полі, могли дозволити собі сором ігнорувати цю практику, яка вважалася маніфестацією жіночих чеснот, особливо серед ханьців. Неоконфуціанці на кшталт Джу Сі схвалювали бинтування ніг як засіб обмеження мобільності жінок, яких уважали небезпечно хтивими від природи. Якщо в добу Тан жінки насолоджувалися відносною свободою, могли заводити коханців або виходити заміж удруге без суспільного осуду, а їхню освіченість і таланти прославляли, то Сон цю лавочку прикрили.

6. Опіум: від Першої війни до краху династій

Британська Ост-Індійська компанія, власниця британської монополії на торгівлю в Східній Азії, мала те, чого потребували принаймні деякі китайці, — опіум із підконтрольної Індії. На той час його вже вирощували в Китаї, однак у невеликій кількості. Солдати й чорнороби використовували його як знеболювальне, а деякі нероби-багатії курили задля розваги. У 1729 році британці продали до Китаю 200 скринь опіуму, майже по 60 кілограмів наркотику кожна. 1790-го, за три роки до візиту Макартні, вони продали 4054. Кількість постій-
но збільшувалася.

Не бажаючи правити довше, ніж його славетний дід Кансі, 1796 року Цяньлон у знак синівської шанобливості передав престол і проблему опіуму своєму наступникові Дзяціну.

До того як британці взялися за контрабанду опіуму до Китаю, залежність не була поширеною суспільною проблемою. Люди курили його, використовуючи різні стилі люльок, деякі доволі вишукані. Залежність від опіуму почала роз’їдати полотно китайського суспільства. Нелегальна торгівля сприяла корупції, і срібло витікало з імператорської скарбниці. При дворі Дзяціна та його наступника Даоґвана (1821–1850) точилися суперечки: легалізувати опіум, заохотивши внутрішнє виробництво й обмеживши торговельну корупцію, чи заборонити. У 1838 році Даоґван ухвалив рішення про заборону. У березні 1839-го імператор відправив чиновника Ліня Дзесю (1785–1850) до Ґванджова, центру опіумної торгівлі, впроваджувати заборону. До липня Лінь заарештував тисячі наркоманів і конфіскував майже 23 000 кілограмів опіуму й 70 000 люльок.

Лінь Дзесю зажадав від близько 350 іноземних торговців у Ґванджові віддати опіум. Напруга зростала, і він замкнув їх на складах. Китайські солдати сурмили в роги й били в гонги, щоб посилити тиск. Це зайняло шість тижнів, і зрештою іноземці здали понад 20 000 скринь. Отримавши майже 1,4 мільйона кілограмів опіуму, Лінь Дзесю змішав його з водою, сіллю й вапном, а тоді злив у море.

У відповідь британські військові кораблі заблокували вхід до гавані Ґванджова, прорвали китайську оборону й захопили порти, зокрема Шанхай і Нінбо, заблокувавши морське сполучення на Великому каналі й нижній Яндзи. Ці події ввійшли в історію як Перша опіумна війна.

Під тиском Цін підписала Нанкінський договір 1842 року, що гарантував британцям доступ до Ґванджова, Шанхаю та ще трьох «договірних портів». Договір також зобов’язував Цін назавжди передати у власність Британії острів Гонконг, «пахучий порт», названий так через торгівлю прянощами. (Тодішній британський міністр закордонних справ лорд Палмерстон сумнівався в доцільності отримання «голого острова, на якому немає жодного будинку» і вважав, що йому ніколи не стати великим осередком торгівлі.) Згідно з угодою, Цін мали компенсувати 21 мільйон срібних доларів. Сполучені Штати, Франція й інші країни висунули власні вимоги, як-от екстериторіальність — звільнення іноземців, які скоїли злочини в Китаї, від місцевого правосуддя. Китайське законодавство припиняло діяти в концесіях — частинах портів під контролем інших країн. Це були перші так звані «нерівні договори», які потягли за собою століття принижень Китаю різними імперіалістичними державами. Вони сигналізували про початок кінця — не лише для Цін, а й для тисячолітньої династичної системи правління загалом.

7. Китайські суфражистки

Серед революціонерів були радикальні борчині за жіночі права. Найвідоміша з них — Цьов Дзінь (бл. 1876–1907). Розбинтувавши ноги, покинувши шлюб за домовленістю та вдягнувши чоловічий одяг, вона присвятила себе подвійній меті: просувати права жінок і повалити Цін. 1907 року її спіймали та стратили. Серед її однодумців була Тан Цюньїн (1871–1937), донька цінського генерала й запекла суфражистка з провінції Хунань, яка навчалася виготовляти зброю та бомби в російських анархістів і стала першою членкинею Революційного союзу Суня.

Відрізання коси стало виявом політичної непокори. Через неї від насмішок страждали студенти й дипломати за кордоном, а модернізатори наполягали, що така зачіска небезпечна в роботі з промисловими механізмами. Вона також заважала військовій підготовці й заняттям легкою атлетикою. Свою косу відрізали Сунь Ятсен і підліток із селянської родини в Хунані, якого звали Мао Дзедон (1893–1976).

* * *

Жіноче ополчення революційних сил очолювала Тан Цюньїн. Дізнавшись, що право голосу матимуть лише заможні й освічені чоловіки, вона разом із прихильницями увірвалася в парламент з вимогою надати жінкам виборче право й пояснити, чому Ґвоміньдан виключив зі своєї політичної програми пункт про ґендерну рівність. Жінки розбили вікна й повалили охоронців на землю. Одна газета повідомляла, що Тан Цюньїн тягала законодавця за бороду й надерла йому вуха «своїми тендітними руками». Сунь Ятсен намагався заспокоїти жінок розмитими обіцянками, але вони так і не дістали повного виборчого права до 1947 року.

Передзамовити книжку Лінди Явін «Найкоротша історія Китаю»