«Сходіть на кладовище»: уривок із книжки Анни Ніколаєвої «А тепер і спитати немає в кого... Як дослідити історію свого роду?»

Чи замислювались ви скільки таємниць приховано серед старовинних фотографій і туманних спогадів вашої родини? І як багато історій досі залишаються нерозказаними, а зв’язки із далекими близькими — втраченими? Книжка «А тепер і спитати немає в кого» — це практичний путівник у світ генеалогії, що допоможе крок за кроком зібрати і зберегти навіть найменші уламки родинної пам’яті. Ділимося уривком із книжки у матеріалі.

________________________________________________________________________________________________________

***

Цей  заголовок може налякати або  ж збити з  пантелику, проте хочу переконати вас у тому, що кладовища — це цінне джерело інформації у дослідженні сімейної історії. А ще мушу зізнатися, що я обожнюю кладовища й проводжу екскурсії на Личаківському, що у Львові. Усім гостям своїх прогулянок кажу, що екскурсія цвинтарем — це не про смерть, а про життя, бо якщо ми говоримо про людей, які померли 100 чи 200 років тому, то принаймні вони мали цікаве життя. Кладовища — це місця вічного спочинку і пам’яті. Відвідуючи їх, можна зрозуміти особливості локальної культури, тяглість традиції, а також простежити модні віяння на надмогильні пам’ятники. Часом, опинившись на старому покинутому цвинтарі, можна зіштовхнутися з людською байдужістю, але про це пізніше.

Насамперед на могилах предків можна знайти їхні імена, прізвища, дату народження та смерті. Часом там може бути написана й причина смерті або інші цікаві деталі. Залежно від епохи та регіону була певна тенденція, особливо це стосується дитячих поховань, зазначати як причину смерті «загинув або помер трагічно». Деталі цих трагічних обставин можна розпитати у місцевих. Найімовірніше, про такі жахливі випадки знають і пам’ятають. Рекомендую також звертати увагу на надгробні малюнки, якщо такі є. Часто такий художній спосіб використовують для відображення причин смерті. І якщо ваше коріння веде до одного або кількох населених пунктів, у яких заздалегідь відомі місця поховань ваших родичів, то вам невимовно пощастило, бо, приїхавши на таке кладовище, ви можете швидко зібрати всю потрібну інформацію для свого сімейного дерева, сфотографувавши могили.

Якщо ваші родичі поховані на сільському або містечковому кладовищі, то рекомендую зробити світлини всіх могил, що розташовані поруч, а також фото інших поховань із сімейними і не лише прізвищами. Припустимо, що сьогодні ви не знаєте, хто ці люди і ким вам доводяться, проте, досліджуючи власний родовід, ви будете заглиблюватися й додавати нові й нові імена до свого дерева. Саме тоді й зрозумієте, що ці люди, поховані на тому кладовищі, теж ваші родичі, але невідомі вам раніше. Тож для оптимізації вашого часу та ресурсів, особливо якщо ви мешкаєте далеко від родинних місць, буде корисним одразу сфотографувати всі могили.

На великих міських кладовищах шукати родинні могили важче, проте адміністрація цвинтаря зазвичай має списки зі схемами та нумерацією відповідних секторів, тому варто звернутися до них, якщо місце поховання родичів невідоме. На території України також працюють три крематорії: у Києві, Харкові та Одесі. Колумбарії у нас зазвичай мають вигляд традиційних поховань або меморіальної стіни з нішами для зберігання урн.

Сходіть на кладовище у час поминальних днів, якщо не маєте близького контакту з родичами. У різних регіонах їх називають по-різному: гробки, проводи, могилки, діди, провідна неділя, поминальний понеділок, радуниця (радониця), помана, Бабський Великдень тощо. Зазвичай вони припадають на наступні вихідні (часом ще й на понеділок та вівторок після перших вихідних) після Великодня. Саме в такі дні на цвинтарі масово з’їжджаються люди, щоб пом’янути своїх померлих родичів. Тому ви матимете можливість поговорити й розпитати про все, що вас цікавить. 

Деяку інформацію про своїх родичів ви також зможете знайти на воєнних похованнях та меморіалах слави або місцях пам’яті. Найчастіше вони розташовані у центральній частині населених пунктів і містять список місцевих полеглих або вбитих, серед яких можуть бути і ваші предки. Такі поховання бувають як справжніми (наприклад, могила невідомого солдата, біля якої часто теж можна побачити вічний вогонь), так і символічними. Останні називаються кенотаф і споруджуються як спомин про людину, що загинула (зникла безвісти, потонула тощо) у важкодоступному місці, а тіло втрачене або його пошук може призвести до нових жертв, тож не може бути поховане на батьківщині. Також кенотаф установлюється, якщо тіло піддане кремації, а порох розвіяно. Звичай споруджувати кенотафи зберігся донині на заході України — символічні стрілецькі чи упівські могили. Невеликі хрести також можна побачити на місцях загибелі людей внаслідок дорожньо-транспортних пригод. Ще на таких церковних подвір’ях можна натрапити на справжні поховання, а також придорожні хрести, які було демонтовано за радянської влади й звезено до церкви, як на фото вище.

Якщо серед ваших предків є ті, хто похований далеко або невідомо де, ви також можете встановити символічний пам’ятник або напис зі згадкою про них. Принагідно поділюся ідеєю моєї любої мами, яка після відвідин могили свого дядька Бориса Мороза, що загинув у Другій світовій війні під час Сандомирсько-Сілезької операції й похований в одній з братських могил на кладовищі радянських солдатів у Гливиці (Польща), вирішила замовити пам’ятну таблицю з інформацією про нього й встановити біля могили його матері. Таку ж таблицю мама зробила для свого діда й батька Бориса, який зник безвісти під час Другої світової. А мій тато встановив подібну біля могили свого батька для рідного брата, який жив, помер і був похований у Калінінграді. Зі зрозумілих причин відвідувати його могилу ми не можемо.

Україна — мультикультурна країна, і на наших теренах у різні часи мешкали й  досі мешкають представники різноманітних етносів. Їхні традиції поховання різняться залежно від віросповідання, а кладовища, на жаль, можуть бути зруйновані часом, війнами, окупаційною владою або просто людською байдужістю. Тож, на жаль, не кожен дослідник сімейної історії зможе віднайти могили своїх предків, а якщо і знайде, йому не завжди вдасться їх прочитати.

Тут я хочу з вами поділитися цікавою історією про занедбаний німецький цвинтар на Львівщині, яку розповів у своєму блозі мандрівник Андрій Риштун.

Наприкінці XVIII століття на українські землі, що були у складі Австрійської, а пізніше Австро-Угорської імперії, почали переселятися німці, тікаючи від голоду та безземелля з Північної Німеччини, Рейнланд-Пфальцу, а також Баден-Вюртембергу, Гессену та Лотарингії. На наших землях вони займалися сільським господарством, рубали ліс та навіть виплавляли сталь у Карпатах. Це було можливим завдяки так званій аграрній політиці Австрійської імперії, яка вважала свої нові східні провінції малозаселеними й промислово відсталими територіями. Місцеві нових сусідів називали «швабами» й недолюблювали, бо ця ж імперія допомагала німцям-переселенцям безкоштовною землею, худобою та будівельними матеріалами. Часто німецькі мігранти засновували свої поселення поблизу українських і польських, проте іноді і якомога далі від них. Цікавим прикладом такого віддаленого є загадкове поселення Кеніґзау у вигляді пентаграми.

Дехто з німецьких колоністів встиг асимілюватися, а їхні нащадки й сьогодні живуть в Україні. Проте епоха галицьких німців завершилася на початку 1940 року. В результаті сепаратних домовленостей між керівниками Німеччини і СРСР німецьким поселенцям довелося повернутися на свою історичну батьківщину. Від 27 грудня 1939 року до лютого 1940 року із західноукраїнських земель виїхало 20 113 господарств німецьких колоністів, які були направлені у польські етнічні землі, де створювалися воєнізовані німецькі землеробські поселення.

Проте галицькі німці не зникли безслідно. Подекуди можна ще побачити їхні будинки, господарські або ж релігійні споруди, пам’ятні знаки й кладовища. Так у селі Красів, на території якого колись була колонія Райхенбах, нащадки переселених німців у 2006 році встановили знак пам’яті зі списком голів родин.

Діти німецьких поселенців за часів Незалежності також провідували свою малу батьківщину, колишню колонію Угартсберг. Вони разом із місцевою громадою попіднімали надгробки та облагородили кладовище — все, що залишилося від колись успішної колонії. Після відходу німців у 1944 році поселення Угартсберг було спалене упівцями, аби завадити радянській окупаційній владі у заведенні радгоспу. Та ж, довго не думаючи, переорала все разом із храмом тракторами й засіяла новостворені поля, приєднавши їх до колгоспу. Тільки старі німецькі дороги залишилися на тих самих місцях, що й колись. Щоправда, немає дороги до самого цвинтаря, тому до нього можна дістатися лише пішки через поле.

З цієї історії хтось вперше дізнається про німців в Україні, хтось замислиться про плинність життя, а когось вона надихне на вшанування та облаштування місць пам’яті й вічного спочинку своїх предків, а може, й зовсім чужих вам людей. Іноді варто лиш виявити інтерес та ініціативу, аби зберегти пам’ять про тих, хто жив до нас на цій землі: прибрати чужу могилу, викосити траву навколо, розчистити старе занедбане кладовище або написати статтю у соцмережах і розповісти про таку знахідку широкому загалу.

________________________________________________________________________________________________________

Купити книжку «А тепер і спитати немає в кого», Анна Ніколаєва

В нашому інтернет-магазині laboratory.ua представлені книги українською у різних форматах. Паперове видання, електронна книжка чи аудіоформат — обирати лише вам. Ми видаємо нонфікшн і художні книги, книги про психологію, бізнес, суспільство та інші теми, які сьогодні є актуальними