Коли зло оселяється всередині: Анна Стаднік і Кирило Половінко про містичні романи й людський вибір
24 квітня в рамках фестивалю “Книжкова країна” за участі авторів книг «Мертва Віта» Анни Стаднік, «Лімб. Місце загублених душ» Кирила Половінка та книжкового блогера Дмитра Катеруші відбулась розмова про те, як містичне проростає з особистого досвіду, чому авторів цікавлять неідеальні герої та де проходить межа між обставинами й відповідальністю. Це відверта бесіда про страх смерті, тривогу, провину, внутрішню руйнацію — і про літературу як спосіб усе це осмислити. А ще — про те, чому хороша містична історія іноді лякає сильніше не потойбіччям, а правдою про нас самих. Найцінніше з розмови публікуємо у матеріалі.
_________________________________________________________________________________________________________
Що для вас означає стан персонажей «між життям і смертю»? І чи вважаєте ви його чудовим способом говорити про містику?
Анна Стаднік:Віта застрягла в обставинах, у яких опинилася, бо життя кожної людини по-своєму складне. У її випадку до цього додається ще один чинник, який додатково її пригнічує. Мені хотілося показати, що іноді щось трапляється без нашого відому й без розуміння, чому саме так. Хотілося занурити персонажку в цю атмосферу, а разом із нею — і читача.
Кирило Половінко:Коли я задумував «Лімб», самої назви ще не було, як і повної концепції того, що там відбувається. Спершу була ідея написати про власний травматичний досвід на спартягах, про цю тусовку. Уже під час роботи з епізодником я почав нанизувати на це інші сенси.
Це відбулося дуже органічно, бо в католицизмі “лімб” — це місце, де ти ще не потрапив ані в пекло, ані в рай. Із тобою там щось відбувається, приймається остаточне рішення, куди ти підеш далі. А поки цього рішення немає, ти ніби постійно варишся в таймлупі.
Для мене цей роман став чимось на кшталт гештальт-терапії. Я сам із собою проговорював цей досвід, але оформлював його художньо, щоб читачам було зрозуміло, про що йдеться, і цікаво занурюватися в те, що відбувалося в моїй голові. Це історія про трансформацію.
_________________________________________________________________________________________________________
Чи погоджуєтеся ви з тим, що містика — це спосіб показати внутрішню руйнацію персонажа? Чи для вас це про щось інше?
Анна Стаднік:У мене містика — це просто непояснена сила, яка втручається в життя людей і змушує їх робити певні речі. Вона приходить ззовні, але оселяється всередині кожного персонажа. І далі кожен має вибір: піддатися цій спокусі чи протистояти їй і жити своє скучне, рутинне життя. Звісно, мої герої піддалися, інакше самого сюжету не було б. Тож у моїй книжці містика переходить із зовнішнього у внутрішнє до кожного з персонажів.
Кирило Половінко:У мене все було трохи інакше. Коли я писав текст, тривожник усередині мене чудово виконував свою роботу: постійно додавав стресу через фактчекінг і правдоподібність окремих моментів. Я описував реальні живі історії, які справді відбувалися, а люди все одно казали: такого не буває. Тому, коли я працював з епізодником, подумав: треба додати містичний елемент, щоб мати пояснення, якщо в тексті раптом знайдуть щось неправдоподібне.
А вже потім я зрозумів, що сама концепція дуже прикольна. Герой повертається не просто в спогади, а в нереальне фізичне місце. Частка містики на початку майже нульова, але поступово вона наростає, наприкінці виходить в абсолют, а потім усе закручується в часову петлю. І я почав по-справжньому кайфувати від цієї ідеї.
Тобто містика в мене з’явилася з особистого страху й синдрому самозванця. Згодом вона стала важливою фішкою тексту. У новому рукописі, який я зараз дописую на стадії першої чернетки, я теж заграю з містикою. Для мене цей елемент уже став майже обов’язковим. Він додає тексту смаку — як спеція чи приправа. Може щось підкреслити, але головне не перебільшити.
_________________________________________________________________________________________________________
Мені здається, містику писати чи не найважче. Що скажете?
Анна Стаднік:Містика, навпаки, розв’язує руки. Можна вигадувати що завгодно і як завгодно, не спираючись на певні закони. Звісно, не варто натягувати сову на глобус і писати про сферичного коня у вакуумі. Потрібно бодай трохи тримати себе в руках. У цьому й клас. Якщо я хочу вигадати привида, який курить люльку, то він її куритиме. Чому? Бо так мені треба. Якщо хочу, щоб тріскався асфальт і звідти щось вилазило, — я це напишу. А вже потім я упакую все це в притомну історію.
Тож для мене містика — це свобода. Вона не обмежує, а навпаки дає більше простору.
Кирило Половінко:Так, це елемент свободи. Хвіртка, через яку в твою історію заходить свіже повітря й додає контрасту.
Коли ти пишеш соціальну драму, а потім додаєш умовну часову петлю, у якій персонаж відключається, прокидається, знову відключається, — ти розумієш, що це, звісно, не чотири тонни цукру, які за документами є, а фактично зникли. Але це теж моторошно.
Тут важлива домовленість. Автор тобі каже: це відбувається реально. Якщо ти як читач чи читачка в це віриш, тоді містика працює.
_________________________________________________________________________________________________________
Чому вам цікаві герої, які не контролюють власне життя? Це про слабкість чи про чесність?
Анна Стаднік:Перша ідея Віти з’явилася в момент, коли я максимально переживала за своє життя, як і багато хто з нас. Це був березень 2022 року. Ми виїхали з Бучі, перебували в умовно безпечному місті, але не розуміли, що буде завтра. Ніхто не міг відповісти на це питання.
Так із кошмарного сну й пригніченого стану народилася Віта. Вона, як і я тоді, не знала, що на неї чекає, чому це відбувається, що з цим робити й чи хоче вона взагалі щось робити. Бо мені хотілося просто бути — і щоб мене ніхто не чіпав.
А якщо чесно, чи багато хто з нас справді контролює власне життя? У нас є ілюзія контролю: ми знаємо, що завтра підемо на роботу, ввечері повернемося додому, зваримо собі пюре, а будильник задзвонить о сьомій ранку. Але ж насправді…Насправді.
З Вітою так само відбулося це маленьке «насправді», яке дуже зіпсувало їй, практично все.
Кирило Половінко:У негативних коментарях і відгуках мені часто прилітає стосовно тексту, що читач очікує на героя-геройського: він має пройти свій шлях, подолати дракона в тому клятому офісі й так далі. А тут дракона немає, та й герой не надто геройський.
Я не знаю жодної людини, яка ніколи не косячила. Супергероїв у житті не існує, окрім ЗСУ. Це люди поза межами звичних фізичних і ментальних можливостей.
Мені здається, персонаж має імпонувати читачеві чи читачці саме тому, що він неідеальний. Він не Конан Варвар, не Джеймс Бонд і не Спайдермен. У нього багато проблем. У чомусь він слабкий. І коли бачиш, як він долає перешкоди, вчиться на помилках, щось усередині відгукується.
Принаймні в мене, коли я читаю про таких персонажів, виникає відчуття: якщо ці літери в реченнях змогли, то й я зможу.
Тобто мені імпонують персонажі, які не дають готових відповідей, а показують сам процес розв’язання проблем.
_________________________________________________________________________________________________________
Що для вас страх у літературі? Це щось фізичне — те, що можна побачити, відчути, чого можна злякатися? Чи все-таки щось психологічне, що тисне зсередини й впливає на людину? Що для вас страшніше?
Анна Стаднік:Мені здається, найбільший ворог людини — вона сама. Можна потрапити в будь-яку погану ситуацію, але лише від тебе залежить, як ти з неї вийдеш. Кожен із моїх персонажів насправді міг упоратися. Міг — але не захотів.
Саме тому, що жоден із них не захотів нормально з цим розібратися, з ними все так і відбувається. Я навіть коли писала думала: «Чого ж ти такий дурачок? Усе просрав». А щодо відповіді на питання, то страх для мене радше щось психологічне. Це коли в голові сидить якась “вава” й не дає тобі нормально жити.
Кирило Половінко:Я тривожник і дуже боюся речей, які не можу контролювати. Тобто, в мене викликає страх 99% подій в цьому житті. А оскільки я менеджер, то намагаюся все це якось класифікувати, впорядкувати й бодай трохи взяти під контроль.
_________________________________________________________________________________________________________
Чи винен герой у своїх діях, якщо він виріс у таких обставинах, у такому середовищі?
Кирило Половінко:Винний. Коли ти зростаєш у певних обставинах, вони штовхають тебе до якихось дій. Але відповідальність за ці дії все одно лежить на людині. Ти міг не вчиняти так, не робити цього.
Можна було закритися вдома, перетерпіти ікс років, бути ментальною гортензією, вирости на домашній бібліотеці, лишитися асоціалізованим. Тоді в університеті в тебе могло б бути зовсім інше життя. Можливо, тебе почали б цькувати вже там.
Тобто це вибір і його наслідки. І далі ти їх несеш. Те, що творив Кирило в книжці, — очевидно, його дії та їхні наслідки. Він відчуває провину, носить її із собою й не може відпустити. Йому кажуть: «Дядя, відпускай», а він усе несе.
Анна Стаднік:У мене так само. Обставини в моїх персонажів були різні: у когось менш сприятливі, у когось — більш. Але від вибору вже дорослої конкретної людини залежить, що відбуватиметься далі. Обставини впливають, але не визначають усе. Я не можу сказати: персонаж мав жахливе дитинство, тому виріс скотиною, і тепер ми маємо його виправдати. Ні. Він міг не бути скотиною.
_________________________________________________________________________________________________________
Що ви хотіли б, щоб читач виніс після вашої книжки?
Кирило Половінко:Я намагався писати без моралізаторства, але певна мораль там усе ж є: минуле треба відпускати. Насамперед я проговорював це сам до себе.
Для мене дуже моторошні й водночас важливі ситуації, коли після презентації підходять незнайомі люди й кажуть: «Дякую, після “Лімба” я пішов» або «пішла в психотерапію». Якщо ця книжка допоможе комусь відрефлексувати травматичний досвід і наважитися щось змінити, то тільки заради цього її вже варто було писати. Але працювати з цим досвідом, звісно, треба в терапії.
Анна Стаднік:Для мене головне — брати відповідальність за власне життя і свої вчинки. Бо саме тут, на мою думку, і лежить корінь зла, а не в якихось нереальних істотах.
Водночас кожна людина винесе з книжки щось своє. Хтось прочитає її як захопливу розважальну історію — і це чудово. Хтось відволічеться від повсякденності — теж добре. Хтось щось для себе переосмислить — і це також прекрасно. Тому просто читайте.
_________________________________________________________________________________________________________
