Автори Лабораторії: Фрея Семпсон про любов до бібліотек, найважчий етап у роботі над книжкою та улюблену персонажку
Сьогодні в рубриці знайомство з авторами Лабораторії говоримо про авторку роману для книголюбів «Остання бібліотека» Фрею Семпсон. Серед безлічі кумедних історій її роману ви дізнаєтесь чим пахнуть «Таємний сад» та «Чарлі і Шоколадна фабрика», впізнаєте серед героїв тих, хто читав «Володаря мух» і «Олівера Твіста» та згадаєте так багато улюблених книжок. А про ситуацію в бібліотеці, яка надихнула авторку на роман «Остання бібліотека», труднощі під час написання книжки й найулюбленішу персонажку — читайте в матеріалі.
Від мрій до реальності
Я завжди любила розповідати історії. У дитинстві я могла годинами гуляти батьківським садом, поки в моїй голові народжувалися нові сюжети. Вже тоді я мріяла бути письменницею, але тривалий час не вірила, що зможу втілити цю мрію в реальність. Мене стримував синдром самозванця, і щоразу, коли я намагалася сісти й написати роман я втрачала впевненість у собі, написавши заледве 10 000 слів. Лише коли мені виповнилося тридцять, я наважилася записатися на курси письменництва. Вони кардинально змінили моє життя.
Я дуже рада, що прийняла тоді таке рішення, бо тепер мої книжки побачили світ й припали людям до серця. Наприклад, час від часу мені пишуть люди, які її прочитали «Останню бібліотеку», й розповідають, яку важливу роль в їх житті відіграють бібліотеки. Багато з тих листів розчулили мене. Написати книжку, яка відгукується людям — це неабияке щастя.
«Просто продовжуй»
Я люблю працювати над книгами. особливо мені подобається процес редагування. Але зазвичай у мене дуже багато проблем із написанням першої чернетки — допоки не напишу її я не зрозумію, яку саме історію хочу розповісти, хто її головні герої та які головні повороти сюжету. І тільки маючи цей нарис на руках, я повертаюся на початок і починаю накладати різні шари історії.
Часом бувають важкі моменти, коли робота над першою чернеткою зависає і я неминуче втрачаю впевненість у тому, що роблю. Тоді я згадую одну пораду, що повертає мені сили й натхнення — «Просто продовжуй». Вона нагадує, що всі ми маємо свої сумніви й страхи, особливо коли створюємо мистецтво. Тому не варто здаватися й кидати все, варто продовжувати рухатися далі, речення за реченням. Зрештою, в кінці все стане на своїй місця.
Сцена, з якої народилась ідея «Останньої бібліотеки»
На цю книжку мене надихнула ситуація, яку я випадково побачила в бібліотеці, куди час від часу ходжу писати. Тім бібліотекарка зупинилася, аби побалакати з одним із постійних відвідувачів — стареньким чоловіком, що полюбляє читати газети. Я не чула про що вони говорили, та й розмова тривала заледве пару хвилин. Та коли бібліотекарка пішла, я побачила як чоловік усміхається. Я тоді подумала, що, можливо, це була єдина його розмова за день. І тоді в моїй голові зародилася ідея написати книжку про неймовірну дружбу між самотнім пенсіонером та сором’язливою бібліотекаркою, які вирішили об’єднати свої зусилля, аби врятувати бібліотеку від закриття.
Я також хотіла написати історію про людей, що люблять книжки. Бо ж багато можна сказати про людину, з огляду на те, які книжки вона бере в бібліотеці. Певним чином це був один із моїх шляхів розкриття персонажів. Сподіваюся, що роман нагадає читачам, наскільки важливі бібліотеки не просто як місця, де можна взяти книги, а як серце наших громад.
Найулюбленіша персонажка книжки
Певно, найулюбленішою персонажкою книжки для мене стала пані Бренсворт — лайлива літня жіночка, яка скаржиться на кожну книжку, яку бере в бібліотеці. І зрештою все одно очолює кампанію з порятунку бібліотеки. Мені було напрочуд весело писати про когось настільки запального. Водночас саме вона озвучує в книжці більшість моїх думок і переконань, чому за бібліотеки варто боротися.
У матеріалі використано уривки з інтерв'ю Фреї Семпсон для Heyits Carly Rae, Writer`s Digest та Jean Book Nerd
