Автори Лабораторії: Марія Титаренко про історію створення вправника, уроки війни та великі плани на майбутнє
Продовжуємо нашу улюблену рубрику — знайомимо вас з авторками Лабораторії. Сьогодні це Марія Титаренко — письменниця, журналістка, медіадослідниця, членкиня PEN Ukraine і доцентка Школи журналістики та комунікацій УКУ. Марія викладає теорію комунікацій, творчопис, сторітелінг, художній репортаж і публічний виступ. Авторка книжки «Комунікації від нуля. Есеї для Мані», що увійшла до довгого списку «Премії Шевельова-2019». А вже зовсім скоро в Лабораторії вийде її нова книжка — «Не музи, а м'язи. 50 вправ із творчопису». Про історію появи, назву та роботу над вправником — читайте у матеріалі.
Фото: Олексій Проскуряков
До повномасштабного вторгнення
…я, як завжди, посилено тренувала творчописні м’язи студентів на різних курсах із креативного письма. Модерувала письменників без «човникових» перебіжок в укриття, як це потім стало нормою, зокрема в поїздках «Мереживо: літературні читання в містечках України» від PEN Ukraine. Допомагала із координацією та працювала медійницею прекрасної Карпатської літературної резиденції (наразі проєкт на паузі). Брала участь як тренерка з есеїстики у крутому «Національному проєкті: пишемо есе» від ГО «Смарт Освіта» (проєкт триває). Проводила тренінги з комунікацій для різних цільових авдиторій, зокрема на основі своєї попередньої книги «Комунікація від нуля. Есеї для Мані” (ВСЛ, 2019). Тим часом виховувала і сама виховувалась двома донями, яким зараз 9 і 5 років. А ще обіцяла всім своїм студентам і випускникам, що от-от і нарешті втілю свою давню лекторську мрію — написати вправника із креативного письма із найяскравішими уривками їхніх текстів. Звісно, як це буває, на носі завжди було щось нагальніше, аніж мрія.
Історія появи книги
Війна навчила, що відкладати заповітні мрії на потім не можна. Адже цього “потім” може не настати. Тож десь між поїздками із «Мереживом», лектурою-поміж-сирен, а передовсім «повною волонтерською зайнятістю» у нашому уківському проєкті Post to Stop War (проєкт вже закрито), серед чатів-розмов-донатів-переписок вигулькнула Дзвінка Завалій (координаторка проєктів у «Лабораторії») із пропозицією втілити мою мрію. Так-так, це саме той дивовижний збіг обставин, який Джулія Кемерон у своїй книзі «Шлях митця» називає «синхронністю» і яким космос вже не натякає, а ставить тебе перед фактом: бери і роби. Я досі гадки не маю, звідки Дзвінка дізналась про цей мій задум, але хто там відстежує документообіг Небесної канцелярії? Ось тобі договір — і до роботи.
Про назву, структуру і наповнення книги
«Не музи, а м’язи» — це педагогічне гасло в мене виникло давно на курсах із творчопису і стало чи не моїм мемом серед студентів. Тому з назвою вправника все було ясно, як день. Як, зрештою, і з його структурою, давно укомплектованою в моїй голові та відшліфованою на парах: вправа, пояснення до вправи дотичних термінів та прийомів, класні студентські зразки і мої підказки, доцільні цитати авторитетів тощо. І, знаєте, що було найкумедніше? У пропозиції видавцю я розігналась аж на сто таких вправ у книзі. Сто — звучить солідно, еге ж? Та й в запасі в мене за 19 років педагогічної практики назбиралось, як мінімум, ще на дві по сто. От лиш коли я врешті засіла за писання, я зрозуміла, що сто вправ у такому варіанті, як я собі придумала, потягне на 500+ сторінок, що може добряче відлякати як читача, так і видавця (а передовсім мого чоловіка, бо дві повні ставки мами на себе ніхто не візьме). Тому було прийнято колегіальне рішення зупинитись на 50-ти вправах (зі зноскою в умі про «дві по 50» на перспективу). Утім, ця редукція не була такою болісною, як селекція і скорочення численних студентських текстів-прикладів до вправ, які я сумлінно і вперто визбирувала удома (в часи панівних ксероксів), а потім на гард-дисках (в часи гугл-груп і теперішніх Moodle-платформ). Вочевидь, щось звідти таки безслідно зникло, як і з моєї профдеформованої пам’яті; якимись текстами довелося жертвувати, обрані скорочувати і таке інше. Словом, різала по-живому і дуже сподіваюсь, що зробила це акуратно і якісно.
Про авторизацію прикладів і книгу як коворкінг
У вправнику більше ста уривків текстів моїй студентів, які виконували ті чи інші вправи на моїх курсах, починаючи від 2004 року. На використання цих текстів я, звісно, мусила питати дозволу у всіх авторів та авторок — і це була окрема подорож у минуле із флешбеками, діалогами та апдейтами хто-де-як. І за це я окремо вдячна вправнику. Нехай він буде гарним творчим прихистком чи «коворкінгом» для нас-колишніх і для всіх нових нас-прийдешніх. Я би дуже хотіла, аби ця книга надихала (я не скасовую цього слова, от почитайте:) і тренувала не лише нових творчописців, але також була стимулом для згаданих авторів/ок, хто має талант до письма, але волею різних обставин (а зокрема через війну) поставив його (і талант, і письмо) на паузу.
Коли закінчиться війна…
Із закінченням війни викликів не поменшає, вони стануть іншими. Потреба у фіксації свідчень, документації злочинів, визбируванні та оповіданні історій не зменшиться. У медіях всі ці історії зазвичай проминальні, а в літературі, якщо вони написані добре, ні. Більше того, якісна література дає «безвіз» для читачів усього світу — а нам дуже треба пояснювати Україну і цю війну (її причини, перебіг і наслідки) назовні. Як на мене, література — найпереконливіший оповідач, якого заворожено може слухати весь світ. Я би хотіла, щоб ми оповідали зрозуміло, промовисто, глибоко, сенсибельно і правдиво (“правдивіше за реальність”, як колись писав Гемінґвей). І заслужено мали свій «безвіз». Однак, ми ж розуміємо, що закінчення війни — це ще не Перемога. Тому, коли закінчиться війна, я планую і надалі працювати задля Перемоги, комбінуючи дві повні ставки мами із лекторієм, модераціями, писанням, волонтеркою і вряди-годи творчописними «копняками» на правах тренерки (зі сторінок свого омріяного вправника).
