Автори Лабораторії: Світлана Ославська про репортажі й можливість крізь них краще зрозуміти чийсь біль, а комусь – бути зрозумілим

Рубрика знайомства з авторами й авторками Лабораторії продовжується! Сьогодні це Світлана Ославська — українська журналістка, авторка книжок художніх репортажів «Півмісяць, хрест і павич», «Сєверодонецьк. Репортажі з минулого» й співавторка документального проєкту old khata project. З 2022 року працює в міжнародному проєкті The Reckoning Project й документує свідчення воєнних злочинів, які росіяни скоїли на окупованих територіях України. Вона спілкувалася з уцілілими в Снігурівці, Шевченковому, Ягідному й інших містах і селах, що пережили окупацію. Спершу це була робота зі збору свідчень для судових справ та для журналістських матеріалів, але згодом Світлана зрозуміла, що частина із зібраних історій можуть стати книжкою. Книжка Світлани Ославської «На власній шкірі» — це відверте висловлювання про злочинність російської агресії, і водночас про силу окремих людей. Це документальна проза, що складається з текстів різного розміру, різного емоційного навантаження і різного формату: монологи, репортажі, документально-есеїстичні тексти й свідчення очевидців воєнних злочинів. У матеріалі ділимося відповідями Світлани про досвід написання репортажів, мотивацію до створення книжки на складну тему й про плани після перемоги.

______________________________________________________________________________________

До повномасштабного вторгнення я... 

До повномасштабного вторгнення я саме закінчила працювати над книжкою репортажів про Сіверськодонецьк (на той час – Сєве/єродонецьк; щодо четвертої букви в назві я і багато жителів міста мали різні точки зору, тож перейменування завершило цю віртуальну суперечку). Це місто, де я народилася і виросла, і з якого поїхала. Мусила поїхати, щоб стати собою. Знаю, звучить трохи пафосно, але це правда. Є автори, які вростають у свої міста, і стають співцями цих міст. Є автори, які не можуть всидіти на місці. Для яких рух – це необхідна умова пізнання світу і писання. Я належу до других, і тому від 2005 року рухалася від Сєверодонецька на захід: Харків, Київ, Франківськ, – і подорож триває. 

Отож, за два роки до вторгнення –  якраз був карантин – я почала писати книжку репортажів «Сєверодонецьк. Репортажі з минулого». В ній мало війни. Хоч місто й було розташоване за 30 км від тодішньої лінії розмежування й мало близько 50 тисяч зареєстрованих вимушено переміщених людей, в ньому не завжди й не скрізь відчувалася війна. В центрі книжки – мої суперечливі стосунки з рідним містом, яке мене і сформувало, і стало для мене на багато років антагоністом, від якого я мусила віддалитися. Книжка і показує світ якого більше ніколи не буде. Але який був. 

Але мене занесло. До вторгнення я також працювала над документальним проєктом про села і архітектуру old khata project. Ми об’їхали з експедиціями практично всі області України і майже зібрали матеріал для книжки. Незабутній спогад з останніх місяців до повномасштабного вторгнення: ми з Анною Ільченко, фотографкою і моєю сестрою та колегою по old khata project тиждень працюємо над майбутньою фотокнигою в Унівському монастирі. Потім ми любили казати, що бета-рідерами Old Khata Book були брати з Унівської лаври. 

До вторгнення я вивчала турецьку, робила репортажі не лише з України, а й з Туреччини, з Ірану, Греції та сходу Европи. Пробувала – безуспішно – вчити фарсі й арабську. Ходила в походи в Карпати, закінчувала ремонт у квартирі. 23 лютого 2022 року купувала люстри у вітальню і спальню. Ага, а 16 лютого (пам’ятаєте, на цей день прогнозували вторгнення) ми з фотографом були в селі Стіна у Вінницькій області – писали про їхній ткацько-екологічний проєкт: сучасні вироби тчуть на традиційних верстатах із текстильних відходів. Цей репортаж вийшов аж у квітні, я зовсім не пам’ятаю, як його дописувала.

______________________________________________________________________________________

Про книгу

«На власній шкірі» – це книжка документальної прози. Вона складається з текстів різного розміру, різного емоційного навантаження і різного формату. Це різноманіття, на мою думку, зробить читання книжки на таку складну тему легшим. 

Я писала цю книгу впродовж 2024 року за матеріалами, які зібрала з 2022-го. В основі всіх текстів – мої розмови зі свідками воєнних злочинів Росії. Це розмови з уцілілими, з тими, хто вижив і може свідчити про те пекло, яке російські окупанти влаштували в українських містах і селах. Я не одразу планувала книгу, коли проводила ці інтерв'ю. Але поступово, що глибше ми заходили у війну, я розуміла, що ці історії можуть бути не тільки матеріалом для юридичних справ –  їх можна розказати й у книжці. І взагалі – треба розповідати якомога частіше й більше. Розповідання саме по собі нічого не полагодить. Не поверне загиблих, не загоїть травм. Але може трішки сприяти їхньому загоєнню. Психологи кажуть, оповідання про пережите допомагає тим, хто розповідає. 

Ідея книжки, навіть не ідея, а думка, що така книжка для української авдиторії має сенс, формувалася під час розмов з родичами чи друзями, які на власному досвіді окупації не зазнали. Так, вони бачили не один і не два репортажі в медіа, але інформація з новин не стає нашим досвідом. Я розповідала про свої поїздки деокупованими територіями і бачила, що люди просто не розуміють, як воно там, не розуміють, через що проходять ті, хто опинився в окупації. І мені хотілося передати досвід вцілілих тим, кому пощастило цього не пережити. Бо один із найголовніших запитів людей, які пройшли через трагічний досвід катування, знущання, ув’язнення, вбивства близьких, знищення всього їхнього попереднього життя, – це запит на визнання їхніх страждань. Справедливість – так, покарання винних – так. Але першим іде, як сказала одна людина з Ягідного: щоби інші зрозуміли наш біль, відчули, що це правда. Тож я сподіваюся, що ця книжка дасть комусь можливість краще зрозуміти чийсь біль, а комусь – бути зрозумілим. 

______________________________________________________________________________________

Про назву книги

У випадку цієї книжки (зрештою, як і моїх попередніх репортажних книжок) назва не народилася на початку. Вона виникла вже коли половина рукопису була готова. «На власній шкірі» – бо часто люди пережили буквально на власній шкірі, на власному тілі ту реальність, в яку їх кинула російська агресія та окупація. Шкіра – це ж наш найбільший орган чуттів. 

______________________________________________________________________________________

Коли закінчиться війна, я...

Оскільки я пишу документальну прозу, я часом відповідаю на запитання ситуацією чи діалогом з життя. І тут замість відповіді на запитання, що я робитиму, коли закінчиться війна, мені згадується одна історія. Її розповіло мені подружжя, яке ще на початку вторгнення купило шампанське Artwinery (колишнє Артемівське, яке виробляли в Бахмуті). 

«Вип’ємо після перемоги», – сказали й поставили в шафку. Коли накривали новорічний стіл 2024/2025, згадали про цю пляшку. Відкрили шафку, подивилися на шампанське. Закрили шафку. Трішки подумали. Ще раз подивилися на пляшку. «Ет, відкривай зараз, бо прокисне до перемоги!». 

Мораль цієї історії така, що коли ви маєте щось, що можете зробити зараз, але відкладаєте на «коли закінчиться війна», краще не відкладайте. 

Коли закінчиться війна, ви робитимете те, що вам хотітиметься робити тоді. А зараз робіть те, що хочеться сьогодні.