Автори Лабораторії: Віра Курико про дім, охоплений війною і про те, що залишиться, якщо спробувати викинути війну з нашої історії
Рубрика знайомства з авторами й авторками Лабораторії продовжується! Сьогодні це Віра Курико — журналістка, репортажистка, редакторка, авторка документальних книг. Більшість часу живе в Чернігові, де починала свою роботу як журналістка та заступниця редактора міської газети. Має особливий сентимент до друку й протягом десяти років роботи співпрацює переважно з друкованими медіа та видавництвами. Багато років співпрацювала з The Ukrainians та Reporters, з 2024 року — редакторка видавничих проєктів у The Ukrainians. Деталями про свою нову книжку, які нам розповіла авторка, ділимося у матеріалі.
_______________________________________________________________________________________________________
Лауреатка ЛітАкцент року-2020 за першу книгу репортажів «Вулиця причетних чернігівська справа Лук’яненка» і, фіналістка премії «Книга року BBC-2020» з цією ж книгою. У 2021 році ввійшла до списку спецпроєкту Премії імені Георгія Ґонґадзе «30 до 30: Хто творить майбутнє українських медіа». Лауреатка журналістського конкурсу «Честь професії-2022» за репортажі з оточеного Чернігова та конкурсу художнього репортажу «Самовидець» у 2019 році за літературний репортаж про справу Лук’яненка в Чернігові. Зацікавлена в історичних темах.
Віра співпрацює з українськими та іноземними медіа. Їхня з чоловіком-військовим історія виходила на перших шпальтах польської газети Gazeta Wyborcza.
У вільний час — балконна садівниця. Авторка подкасту «Бегонії в агонії» про домашні рослини, зцілення садами та як смерть, пам’ять і любов змінюють ландшафт.
_______________________________________________________________________________________________________
До повномасштабного вторгнення я...
Робила те саме, що й тепер — писала репортажі. Я страшенно любила й досі люблю документалістику за її здатність відкривати світ ширшим, робити мене трохи добрішою, чуйнішою й уважнішою до дрібниць. До великої війни я шукала саме ці дрібниці, щоб перетворювати їх на історії. І продовжую робити це тепер.
Ще до повномасштабного вторгнення я була донькою ветерана війни, яку Росія почала 2014 року. А тепер знову — донька чинного військового. І водночас — дружина. Мені 28, і все своє свідоме життя я прожила у війні. Тож частково бути опорою для двох найважливіших чоловіків мого життя — це моя постійна роля.
_______________________________________________________________________________________________________
Про книгу
Жінки в нашій родині віддали війні всіх своїх чоловіків. Моя мама стала дружиною військового ще на початку війни на сході. Їй ніхто нічого не пояснив, не підтримав, вона навіть не мала з ким поговорити — одна дружина одного військового на все село. Вона йшла цим шляхом навпомацки. Тепер поруч із нею — я, старша донька, яка може тижнями не написати мамі, а з татом спілкується від бойових дій до бойових дій. А тепер поруч із нами — і моя сестра, мамина молодша донька, якій було десять, коли почалася війна, і яка сьогодні теж чекає свого нареченого з фронту.
Я завжди хотіла написати історію про те, як ми склеюємо нашу родину знову і знову.
Це почалося зі сну 2016 року, який я занотувала у свій щоденник. Мені наснилося, що тато повернувся з війни, пішов охоронцем на сільський ставок — і зник. Люди казали, що він перетворився на качку, а на містку залишилася лише його військова форма. У дні тривожних снів і страху за тата я написала одну з історій, що лягла в основу книжки.
Вона невелика, але я писала її майже десять років — абзац за абзацом, фіксуючи реальні історії нашої родини і те, як вона по-різному, з покоління в покоління, проживає й не проживає війну.
Коли тато пішов до війська, я щойно закінчила школу. Була така молода й гарна. Це була війна, на яку можна було й не йти, тому всі чоловіки, які траплялися мені на шляху, коли дізнавалися, що мій тато воює, ніяково опускали очі. Я подобалася кожному — допоки він не чув, де мій тато. І з-за мого плеча визирали сумні очі всіх жінок нашої родини — і страх: що подумає про них мій батько? І що означає бути зі мною тут, у тилу?
Наші з татом стосунки — непрості. Завжди різні. Часом мені здається, що порозумітися ми можемо лише тоді, коли він бере участь у бойових діях. Лише тоді наші голоси стихають, лише тоді ми не сперечаємося. Ми схожі. Мабуть, тому й важко. Але саме тато навчив мене бути мужньою і стояти стійко.
Усі герої цієї книги — не вигадані. Проте, попри любов до факту, свою історію я навряд чи могла б розповісти зовсім «по-правдивому». Тому я вибрала нашу реальність — але з дрібкою магії. Щоб приховати очевидне.
Це не книжка про війну — але без війни в ній не лишилося б нічого. Це історія про мій дім, охоплений війною, хоч у ньому не пролунало жодного пострілу. І про те, що залишиться, якщо спробувати викинути війну з нашої історії.
_______________________________________________________________________________________________________
Про назву книги
Назва — це мій помах у минуле й подяка Майкові Йогансену та його «Подорожі ученого доктора Леонардо і його майбутньої коханки прекрасної Альчести у Слобожанську Швайцарію». Цей текст уже десять років веде мене крізь мої власні тексти.
Я — і як авторка, і як редакторка — люблю заголовки, які відразу все пояснюють. А вже сам текст має підсилити кожне слово в назві.
Героїню звати Летиція — рідкісне ім’я, щоби вона стояла якнайдалі від мене. Кур’ята — це прізвище, витягнуте з гри з моїм власним. Хоч, здається, в Україні справді є одна справжня Летиція Курята. Просто без апострофа.
Її вигадані коханці — теж частина історії. Бо це не лише історія про тата, а й про всіх чоловіків, яких вона зустріла. І яким вона збрехала про свого батька — хоча насправді ні. І, мабуть, зустріла їх саме для цього.
Першу назву я носила з собою чотири роки: «Збирачка смутку, колекціонерка печалей». Але з часом Летиція змінилася — й відмовилася від цієї колекції.
Ця книга має присвяту. Вона — моєму батькові. Це моя ода йому.
_______________________________________________________________________________________________________
Коли закінчиться війна, я...
Я мрію, що коли закінчиться війна, мій тато, мій чоловік і всі чоловіки нашої родини повернуться додому живими. І ми зможемо прожити бодай шматочок простого, навіть нецікавого життя. Життя, яке ніколи б не стало основою для книжки.
_______________________________________________________________________________________________________
