Черчилль і нічна дорога до Бристоля. Уривок з книги Еріка Ларсона «Велич і ницість»
Якою насправді була людина, яка ніколи не розлучалась з чорною валізкою і вміла вчасно підбадьорити інших? Що переживав прем’єр, коли тисячі бомб шматували його місто, а він ціною надзусиль вигризав довіру США? Як реагувала його сім’я, коли торохтіли повітряні атаки, вили сирени й гуркотіли бомбардувальники? Час дізнатися більше про ексцентричного і величного політичного гравця часів Другої світової війни. Публікуємо уривок з книжки Еріка Ларсона «Велич і ницість» у матеріалі.
У вівторок, 1 квітня, у «вʼязниці» — кімнаті Мері в Чекерсі — було навдивовижу холодно. Після проблиску весни зима відвоювала своє, про що Мері написала в щоденнику: «Сніг, сльота, холод — ми так не домовлялися». Вона пішла на роботу до Жіночої добровольчої служби, а потім пообідала зі своєю сестрою Сарою, яка переповіла їй плітки про Еріка Данкеннона та іншу жінку. «Дуже цікаво», — написала Мері.
Два дні по тому, в четвер, 3 квітня, вона отримала листа від Еріка. « І, між іншим, дуже приємного, — написала вона. Дівчина дала собі пораду: — Мері, моя хороша, опануй себе».
Невдовзі після цього вона отримала від нього ще одного листа — тепер із запрошенням на вечерю наступного тижня.
«Боже правий», — написала вона.
Наступного дня, морозної неділі, Ерік зателефонував, і будинок аж затремтів від інтриги — а пожильців у ньому, як завжди, було чимало: Гарріман, Памела, Мопе Ісмей, маршал авіації Моло Дуґлас та інші. Мері з Еріком проговорили двадцять хвилин. «Він дуже харизматичний, і мені здається, що в нього дуже Гарний голос, — написала Мері у щоденнику. — Господи, невже я закохалася?».
Спілкування з Еріком дарувало Мері хвилинне полегшення від гнітючої атмосфери ком переповнювала дім: від Англії несподівано відвернулася удача на Близькому Сході, а з Балкан надходили погані новини. Лише тиждень тому в Чекерсі панували настрої впевненості й оптимізму, а тепер — суцільний морок. Після раптового наступу Німеччини британцям довелося покинути Бенгазі; знову евакуація. А на світанку в неділю, 6 квітня, перед дзвінком Еріка, німецькі війська розгорнули повномасштабний наступ на Югославію: ця операція під кодовою назвою «Відплата» була покаранням за опір Гітлеру. До того ж вони напали на Грецію.
Розхвилювавшись через ці події і їхній можливий вплив на батька, Мері вирішила кинути виклик морозу й відвідати вранішню службу в сусідньому Еллсборо. «Сходила до церкви, заспокоїлася і збадьорилась, — написала вона в щоденнику. — Палко молилася за тата». Наступного ранку, перш ніж вирушити на роботу, вона зайшла попрощатися із Черчиллем до нього в кабінет і побачила, що він читає документи. «Мені подумалося, що в нього втомлений вигляд, похмурий, згорьований». Він сказав, що очікує від цього тижня дуже поганих новин, і закликав її кріпитися. «Рідний. — написала вона у щоденнику. - Я постараюся. Можливо, хоча б цим допоможу».
Однак їй здавалося, що це дуже дрібний внесок. «Нестерпно, коли так палко переймаєшся нашою Справою, але геть нічого не можеш удіяти. І коли ти така слабка: адже я справді дуже щаслива маю всі зручності, веселих друзів і вдачу метелика, майже не маю турбот — однак дозволяю собі відчай і смуток».
Смуток, але не безпросвітний. Вона доволі багато мріяла про Еріка Данкеннона, який встиг полонити її уяву, хоча вони познайомилися лише девʼять днів тому. «Якби ж знати, чи я закохалася в Еріка, чи просто захопилася».
Той тиждень приніс погані новини, як і пророкував Черчиль. У Лівії танки Ервіна Роммеля відвойовували території у військ Британії, що змусило вповноваженого британського генерала Арчибальда Вейвелла надіслати 7 квітня телеграму про «кардинальне погіршення» ситуації. Черчилль закликав Вейвелла боронити портове місто Тобрук за будь-яку ціну, додавши, що «за це місце потрібно стояти не на життя, а на смерть, а про відступ навіть не думати».
Черчилль так цього прагнув і так бажаав самостійно зоріентуватися на полі бою, що доручив Мопсу Ісмею надати йому плани й макет Тобрука, додавши: «Я хочу отримати найкращі фотографії з повітря і землі». Також зʼявилися новини про кількість жертв операції Гітлера «Відплата» проти Югославії. Щоб подати сигнал кожній васальній державі, яка намагатиметься чинити опір, а ще, можливо, показати лондонцям, що саме чекає на них попереду, той повітряний напад, який розпочався на Вербну неділю, зрівняв із землею столицю Югославії, Белград, і забрав життя 17 тисяч мирних мешканців. В Англії болісно сприйняли цю звістку, адже, за нещасливим збігом обставин, того-таки тижня представники британської влади назвали сукупну кількість жертв німецьких рейдів серед мирного населення - 29 856 осіб, і це тільки кількість втрачених життів. Кількість травмованих — зокрема тих, що зазнали катастрофічних ушкоджень і каліцтв, — незрівнянно перевищувала число загиблих.
До цього додалося повернення страху перед наступом Гітлера на Англію. І хоча він явно зосередився на Радянському Союзі, про що свідчили перехоплені розвідувальні дані, це ще не давало гарантій, що небезпека минулась. У вівторок, 8 квітня, Черчилль написав записку Едварду Бріджесу, секретарю Кабінету воєнного часу, із наказом узгодити відпустки всіх міністрів на період прийдешніх великодніх свят. В усіх ключових відомствах мали залишитися працівники, а до міністрів мав бути телефонний доступ. «Мені сказали, — пише Черчилль, — що Великдень — вдалий момент для наступу». На великодні вихідні мала бути повня.
Наступного дня у похмурій промові про «ситуацію на війні», в якій Черчилль спочатку збирався привітати війська Британії з перемогами, він згадав про нещодавні невдачі та поширення війни Грецією й Балканами. Він наголосив на важливій ролі допомоги Америки, особливо на «гігантському» збільшенні темпу побудови торговельних суден. Торкнувся він і фантому наступу. «Цієї прикрості нам не уникнути», — сказав він Палаті, але додав, що в Німеччини, вочевидь, з'явилися плани на Радянський Союоз, зокрема Україну й поклади нафти на Кавказі. Завершив він на оптимістичній ноті: твердженням, що після того, як Британія подолає підводну загрозу і почне отримувати американське продовольство в межах лендлізу, Гітлер може бути певен: «ми переслідуватимемо його, озброївшись мечем справедливої відплати».
Однак цей маленький проблиск оптимізму не врівноважив нестерпно поганих новин. «У Палаті сумно й похмуро», — написав у щоденнику Гарольд Ніколсон. Він прекрасно розумів, що Черчилль покладає на Рузвельта величезні надії і вважає, що від нього залежить майбутнє Британії. Ніколсон звернув увагу нате, що прем'єр-міністр декілька разів згадав Америку і побачив у цьому невтішний знак: «Зважаючи на його просторікування, без допомоги Америки нам кінець».
Гарріман дивився виступ Черчилля з місця для почесних гостей. Потім він написав Рузвельту довгого листа, в якому чудувався з того, що «тут люди дуже повʼязують віру та сподівання на власне майбутнє з Америкою і з вами особисто».
Він зауважив, що наступні вихідні будуть його пʼятими в Англії й четвертими у товаристві Черчилля. «Таке враження, ніби наша присутність додає йому впевненості, — писав Гарріман. — Мабуть, йому здається, що ми уособлюємо вас і ту допомогу, яку надаватиме Америка». Черчилль дуже серйозно ставився до Рузвельтових гарантій, зазначив Гарріман: «Ви його єдиний сильний друг на якого він може покластися».
Цей лист завершувався коротким абзацом — здавалося, Гарріман дописав його вже згодом: «Англія втрачає сили. Я вважаю, що застосувати флот, поки наш партнер зовсім не ослаб, — це в наших інтересах».
Мері глибоко вразили новини з Балкан. Масштаб горя, якого Гітлер завдав Югославії, був практично неосяжним. «Гадаю, якби ми справді могли повсякчас уповні уявляти ці страшні страждання, життя було б нестерпним, — писала вона. — Миті усвідомлення й без того жахливі».
У четвер, 10 квітня, Мері написала, що «засумувала» після цієї звістки, але водночас вона з радістю чекала вечірньої зустрічі з Еріком. Він приніс їй праці Джона Донна.
Однак іще дужче Мері чекала вечора, коли вони з батьками мали вирушити на огляд збитків: спочатку до валлійського міста Свонсі, яке дуже постраждало від бомбардувань, а потім у Бристоль, де її батько, який був почесним ректором однойменного університету, мав присудити низку почесних звань.
Той день приніс їхній родині ще одну болісну звістку: Дункан Сандс, чоловік її сестри Діани потрапив у аварію на автівці й серйозно травмувався. «Бідна Діана, — пише Мері. — Хоча, на щастя, все не так страшно, як видавалося спочатку». Черчилль написав про цю аварію своєму синові Рендольфу, який був у Каїрі. «А знаєш, Дункан потрапив у страшну аварію. Він їхав у автомобілі з Лондона до Аберпорта, лежав і спав, скинувши із себе черевики. У нього було двоє водіїв, але вони одночасно заснули. Авто вʼїхало в камʼяний міст у точці, де дорога раптово звужувалася; йому розтрощило ступні й зачепило хребет». Черчилль написав, що незрозуміло, чи зможе Сандс повернутися на службу полковником Командування ППО, «але, можливо, він іще виконуватиме свої обовʼязки, накульгуючи». Якщо ж ні, уїдливо пожартував Черчилль, «завжди лишається Палата громад».
Увечері Мері з батьками — «татком і мамусею» — сіла на потяг спеціального призначення, де до них долучилися інші гості: Гарріман, посол Вайнант, премʼєр-міністр Австралії Мензіс, Мопс Ісмей і декілька військових посадовців високого рангу. Проф теж мав поїхати з ними, але його підкосила застуда. Вони дісталися Свонсі наступного дня, Страсної пʼятниці, о восьмій ранку, і вирушили оглянути місто в автомобільному кортежі; Черчилль сидів у «форді» без даху, затиснувши між зубів сигару. Вони їхали повз справжні руїни. «Деякі частини міста геть спустошені, аж моторошно», — написала Мері в щоденнику. Тепер дівчина побачила на власні очі, що містяни дуже потребували приїзду її батька, що вони його безмежно обожнюють. «Я ще ніколи не бачила такої сміливості, любові, оптимізму і впевненості, що їх сьогодні показали ці люди. Хоч би куди пішов тато, вони юрмилися навколо нього, хапали за руки, плескали по спині, вигукували його імʼя». Це її розчулило, і спантеличило. «Їхня залежність від нього навіть лякає», - написала вона.
Далі потят відвіз їх на станцію випробування експериментального озброення на валлійському узбережжі, де Черчилль і його супутники мали побачити випробування різних повітряних мін І пускових установок. Спочатку Черчиль зрадів — його внутрішня дитина буЛа у захваті, — але випробування виявилося невдалим. «Із запуском ракеТ склалося, — пише Джон Колвілл. — На першому показі ракета ніяк не могла влучити в найпростішу ціль; однак багатоствольні установки видалися мені багатообіцяльними, як і парашутні повітряні міни».
Наступного дня, в неділю, 12 квітня, їхній потяг прибув до Бристоля; ось тоді подорож стала геть сюрреалістичною.
На ніч потят зупинився на запасній колі за міською смугою — цілком слушний захід з огляду на нещодавнє посилення німецьких повітряних рейдів, безхмарне небо і повний місяць. Так і сталося: пістя десятої вечора 150 німецьких бомбардувальників, які орієнтувалися на місцевості і за допомогою радіонавігації, й за місячним світлом, почали атакувати місто. Спочатку вони скидали запальні бомби, потім — фугасні; той рейд виявився одним із найпотужніших, яких випало зазнати Бристолю. Цей авіаудар — згодом його назвали «Рейдом Страсної пʼятниці» — тривав шість годин, упродовж яких бомбардувальники скинули близько 200 тонн бризантних і 37 тисяч запальних бомб; 180 мирних мешканців загинули, ще 382 дістали поранення. Одна бомба забрала життя десятьох рятувальників; трьох жертв відкинуло на прилеглу асфальтовану дорогу, розплавлена поверхня якої частково засмоктала їхні тіла. Водієві швидкої, який їх знайшов, дуже не пощастило: довелося діставати їх звідти.
Із потяга Черчилль і його супутники чули далекі постріли й вибухи. Мопс Ісмей писав: «У Бристолі, вочевидь, було гаряче». Наступного ранку, в суботу, коли їхній потяг підʼїхав до бристольського вокзалу, де-не-де ще жевріли пожежі, а над зруйнованими будинками курився дим. Щонайменше сотня бомб так і не розірвалася — чи то випадково, чи за задумом. Вони заважали працювати бригадам рятувальників і пожежників та ускладнювали
Черчиллю вибір маршруту.
За спогадами Мері, ранок був сірий і холодний; усе засипано улаками. Вона побачила чоловіків і жінок, що, як завше, прямували на роботу, хай і з помітними слідами втоми від нічного рейду. «Такі напружені бліді обличчя, змучені, мовчазні», — написала вона.
Спочатку Черчилль із супутниками попрямував до готелю «Ґранд». Останній рейд не зачепив цієї споруди, однак минулі напади сильно ї пошкодили. «Здавалося, неначе він похилився, просить підтримки, щоб не впасти», — написав інспектор Томпсон.
Черчилль попросив для себе ванну.
«Так, сер!» — бадьорим голосом відповів адміністратор готелю, ніби це елементарна річ, хоча насправді після попередніх рейдів готель залишився без гарячої води. «Але за лічені хвилини, — розповідав Томпсон, — із якогось таємничого далекого куточка показалася усміхнена процесія гостей, адміністраторів, кухарів, прибиральниць, солдатів і ходячих поранених із гарячою водою в різноманітних посудинах, зокрема у садовій лійці, якою напов-вили ванну в номері премʼєр-міністра».
Черчилль та інші зібралися на сніданок. Гарріман зауважив, що працівники готелю не спали всю ніч. «Офіціант, який подавав нам сніданок, працював на даху готелю й загасив кілька запальних бомб», — написав він у листі Рузвельту. Після сніданку товариство вирушило оглядати місто. Черчилль сидів на складеному полотняному даху відкритого автомобіля (британці називають його «верх»). Колвілл написав, що такого спустошення «навіть уявити собі не міг».
Про приїзд Черчилля не оголошували. Він проїжджав вулицями, а люди дивилися. Мері побачила, що спочатку було впізнавання, відтак подив і радість. Мері їхала в одній автівці з Гарріманом. Він їй подобався. «Він розуміє саму суть речей, — написала вона. — Він дуже нам співчуває і працює в наших інтересах».
Кортеж рухався повз містян, які стояли перед щойно зруйнованими домівками, оглядали румовище і забирали своє майно. Побачивши Черчилля, вони підбігали до його автомобіля. «Неймовірно зворушливе видовище», — написала Мері.
Ділянки, які постраждали найбільше, Черчилль оглядав пішки. У нього була рвучка хода. Не зигзагоподібне накульгування, яке можна було 6 уявити в шістдесятишестирічного чоловіка із зайвою вагою, який коли не спить, то багато пʼє і курить. Кінохроніка показує, що він біжить попереду своїх супутників, усміхається, супить брови, час від часу скидає капелюха-казанка, а інколи навіть реагує на зауваження глядачів стрімкими піруетами. Його кругле тіло в довгому пальті нагадувало верхню половину дуже великої бомби. Клементина з Мері, радісні та веселі на вигляд, ішли на декілька кроків позаду: Мопс Ісмей і Гарріман теж прямували за ним; інспектор Томпсон тримався поруч, не виймаючи руки із кишені з пістолетом. Коли Черчилия з усіх боків обступили чоловіки й жінки, він скинув капеложа і надів його на тростину, а потім високо підняв, щоб не лише ті, хто стояв найближе, побачили його і зрозуміли, де він є. Гарріман почув, як він каже: «Люди, відступіть! Дайте іншим подивитися».
Гарріман зауважив, що Черчилль, коли ходить у натовпі, послуговується одним «трюком»: дивиться певним людям просто у вічі. Вирішивши, що Черчиль його не чує, Гарріман сказав Мопсу Ісмею: «Здається, премʼєр-міністр — улюбленець жінок середнього віку».
Черчилль почув цю ремарку. Він блискавично повернувся до Гаррімана. «Як ви сказали? Не лише середнього віку — молодих також».
Кортеж рушив до Бристольського університету на церемонію присудження звань. «Враження неймовірної сили», — написав Гарріман.
Сусідній з університетом будинок досі горів. Черчилль, одягнений в академічне вбрання, сидів на помості поряд із працівниками університету в аналогічному одязі; багато хто з них усю ніч гасив пожежі. Попри рейд і спустошення зала наповнювалася людьми. «Дивовижно, — написала Мері. — Люди спізнювалися, але приходили зі слідами сажі на обличчях, накинувши урочисті мантії на мокрий одяг, у якому вони гасили пожежі».
