Читання під час війни, — уривок із книги Ендрю Петтіґрі «Книга на війні»
Книги і війни. Перші належать до найвидатніших винаходів людства, другі — до найстрашніших. Професор сучасної історії Ендрю Петтіґрі розповідає про дивовижні факти формування писемної культури під впливом масштабних збройних конфліктів — від путівників і наукових праць до Бігглза й Анни Франк, від Черчилля, який використовував путівник для планування вторгнення у Норвегію, до Мао Цзедуна, який був бібліотекарем, і Сталіна, який видавав вірші. Книжки — смертоносна зброя, вогонь пропаганди, майстерний засіб для обману і водночас найпереконливіший аргумент для перемоги. Публікуємо уривок із «Книга на війні. Бібліотеки й читачі воєнного часу» у матеріалі.
Багато людей ковтали книжки: про це охоче говорила всім, хто був готовий слухати, бібліотечна асоціація, яка дуже хотіла, щоб її визнали важливим під час війни надавачем послуг. Почало читати багато солдатів, евакуйованих, жінок із Жіночої землеробної армії, робітників — словом, людей, яким довелося залишити домівки і працювати деінде. Водночас 40 % людей, які взяли участь в опитуванні Mass Observation 1942 pоку про читання під час війни, сказали, що стали читати менше, часто набагато менше або й взагалі не читали. Книжки стали неоціненним джерелом комфорту, але комфорту, доступного не всім.
У 1914–1918 pоках усі визнавали, що для британських публічних бібліотек війна минула погано, особливо якщо порівнювати з розцвітом публічних бібліотек в Америці. Почавши пізніше за інших, американські бібліотеки долучилися до боротьби: збирали книжки для солдатів, продавали військові облігації та запрошували до співпраці численні волонтерські організації, що допомагали на війні. Впродовж двадцяти років до 1917‑го в США побудували безліч бібліотек завдяки програмі пожертв Ендрю Карнеґі, що саме була на піку. Війна дала можливість перетворити бібліотеки на громадські центри, і бібліотекарі щиро раділи.
За два десятиліття між світовими війнами мережа публічних бібліотек Британії змінилася. У 1919 pоці ухвалили закон про публічні бібліотеки. Він збільшив для місцевих рад ліміти на фінансування, «тариф пенні», впроваджений першим законопроєктом 1850 pоку, і надав повноваження окружним радам. Завдяки цьому по всій країні з’явилася мережа міських і сільських бібліотек. У 1939 pоці багато з тих, хто зіткнувся з інертністю бібліотек під час Першої світової, вважалися лідерами своєї сфери. Тож коли проголосили війну й новостворене Міністерство інформації попросило допомогти поширити матеріали, бібліотеки охоче погодилися. Бібліотечна асоціація зазначала, що працівники бібліотек були добре підготовлені й могли виконувати обов’язки офіцерів з харчового забезпечення, допомагати в національній кампанії реєстрації, опікуватися протиповітряною обороною на місцях. Багато старших бібліотекарів і справді виконувало важливу роботу в місцевих адміністраціях. Бібліотеки також пообіцяли надавати послуги евакуйованим родинам, військовим і лікарням.
Попри щирий ентузіазм, бібліотечна спільнота думала і про себе: прагнула показати свою важливість для воєнних потреб. Крім того, вона дуже хотіла запобігти тому, щоб у бібліотеках розміщували якісь військові установи. А ще сподівалася, що працівників бібліотек визнають важливими працівниками й не призиватимуть. Більше пощастило зі збереженням приміщень: бібліотеки швидко стали центрами діяльності, надавали інформацію про нові правила, розповсюджували брошури, розвішували плакати й надавали місця для зустрічей. А от надії про захист бібліотечних працівників від призову не справдилися: протягом війни у війську служили більш як дві тисячі членів бібліотечної асоціації, багато з них пішли добровольцями. Проявивши славнозвісну бібліотечну педантичність, з асоціації вилучили тих членів, які не сплачували під час служби членських внесків.
Скоро публічні бібліотеки працювали більше: подовжилися робочі години, книжки постачали в більшу кількість місць. Усе це в умовах скорочення штату. Наймали нових працівників і, часто, працівниць, але їх було недостатньо, щоб заповнити потребу. Частково так сталося з цілком благородної причини: місцеві уряди часто компенсували різницю між зарплатнею бібліотекарів і солдатів, а ще гарантували збереження робочого місця після завершення війни. Це неминуче призвело до того, що в бюджетах не вистачало грошей, щоб найняти заміну. Попри складні умови роботи, бібліотеки працювали дуже добре. З першим великим завданням — забезпеченням евакуйованих із Лондона й інших промислових центрів матерів і дітей — впоралися спокійно й надзвичайно ефективно. Новим жителям видали читацькі квитки. Колекції, особливо дитячих книжок, поповнили завдяки добровільній передачі фондів із міських бібліотек, де поменшало читачів.
У бібліотеки ходили не тільки військові та евакуйовані, а й працівники військових заводів, жінки із землеробної армії, шахтарі — усі вони опинилися далеко від дому. Скоро до них додалися й родини, чиї будинки зруйнували під час бомбардувань. Протягом війни зареєстрували 62 мільйони змін адрес — і це в країні з населенням 39 мільйонів.
Багато керівників бібліотек відкривали нові пункти видачі в сільських клубах чи навіть місцевих крамничках. Деякі керівники впровадили пересувні бібліотеки, які обслуговували маленькі поселення чи невеликі військові загони. Вони особливо були потрібні з огляду на те, що громадського транспорту поменшало, цивільним машинам перестали виділяти пальне, а кількість робочих годин збільшили, через що багатьом читачам стало важче їздити міняти книжки в центральні бібліотечні пункти. Найупізнаванішим символом бібліотечних нововведень стали імпровізовані бібліотеки в різних районах Лондона, якими могли користуватися люди, що під час лондонського Бліцу ховалися в укриття на станціях метро. У таких бібліотеках було від кількох сотень до п’яти тисяч книжок, і часто вони були придбані бібліотекою нещодавно. Іноді такими бібліотеками керував хтось із бібліотекарів.
Ці підземні бібліотеки стали символом незламності Лондона під вогнем, а також великим успіхом пропаганди. Вони значно поліпшили імідж бібліотечної служби і створили чудову нагоду налагодити зв’язок із потенційними читачами, які досі нечасто переступали поріг бібліотеки. Також війна виробила в чоловіків і жінок звичку приходити в бібліотеки у пошуках урядових документів, що регулювали кожен аспект життя, харчування, одягу, торгівлі, спілкування й відпочинку. Library Association Record щомісяця публікував список нових урядових документів. Цей список зазвичай займав дві сторінки. Самі бібліотеки теж випускали списки книжок, що можуть стати у пригоді, як‑от твори про городництво та приготування страв з інгредієнтів пайків. Згодом під час війни виходили й списки творів про війну, повоєнну відбудову чи неочікуваних союзників на зразок СРСР.
Часто люди приходили по інформацію, а поверталися додому ще й із книжкою. Не дивно, що багато бібліотек зафіксувало великий сплеск зареєстрованих читачів і виданих книжок. У 1941 pоці в Ньюкаслі видали півтора мільйона книжок, Новозеландська книжка талонів. Товари нормували навіть у домініонах, хоча в Австралії й Новій Зеландії, а тим паче в США це не було таким важливим, як у Британії. У Mass Observation почали системно вивчати читання у воєнний час у червні 1942 pоку. Перші відповіді підтвердили, що багато читачів активно користується бібліотеками. Але 40 % опитаних відповіли, що читають дуже мало або не читають узагалі. Досвід Нелли Ласт розділяли мільйони людей. Багато часу, який колись проводили за читанням, тепер витрачали на стояння в чергах: складна система нормування висмоктувала енергію і в покупців, і у виснажених м’ясників, пекарів і бакалійників. Багато жінок вийшли на роботу чи, як Нелла, віддавали час волонтерській роботі. Інші через великий стрес не могли діставати задоволення від читання (під час Бліцу читати стали значно менше). Дехто не міг потрапити в бібліотеку, бо працював, коли вона була відчинена. Мобілізація жіночої праці і вдома, і поза ним значно вплинула на публічні бібліотеки, адже серед постійних клієнтів переважали жінки.
Навіть коли читачі таки потрапляли до бібліотек, працівники не завжди могли дати їм книжки, які хотілося б читати. Фонди публічних бібліотек частково вилучили, щоб створити бібліотеки у військових частинах, розташованих неподалік. Деякі книжки для них жертвували люди, але серед пожертв не завжди знаходилося читання для дозвілля. А ще пожертви доводилося сортувати, що додало до насичених робочих днів бібліотекарів ще одне завдання. На відміну від часів Першої світової, багато місцевих органів влади збільшили бюджети бібліотекам, щоб ті могли робити більше.
Але через війну умови для розширення бібліотечних фондів були несприятливі. Ціна на нові книжки зросла, бо видавці додали до неї витрати на воєнне страхування. Тож бібліотеки купували менше книжок, а запит — особливо на нові художні романи і твори про війну — навпаки, зростав. Ще нагальнішою проблемою було збереження фондів. Книжки, які часто читали, було потрібно вилучати з обігу для ремонту й заміни обкладинок. Але ціна на палітурні роботи дуже зросла: матеріалів поменшало, палітурники страждали від бомбардувань, а їхніх працівників призивали у військо. Деякі вмілі палітурники перейшли на більш оплачувані роботи у виробництві боєприпасів. Як наслідок, у багатьох палітурників замовлення були розписані на два роки. На такий час книжки з обігу не вилучали, і багато бібліотечних примірників зачитували до повного знищення. Хоча читачі не любили брати додому брудні книжки, але водночас тягнулися до примірників, усіяних штампами про видачу, — адже це доводило, що книжка хороша.
Через брак персоналу публічні бібліотеки не могли скористатися можливістю познайомитися з потенційними новими читачами, які прийшли просто щоб подивитися нові закони чи взяти брошури. Зазвичай такі моменти використали б, щоб розказати про бібліотечні фонди й запропонувати щось почитати. Багато бібліотекарів вважали це найголовнішим у роботі, але через навантаження займатися цим не могли і так втрачали можливість подружитися з читачами з‑поміж евакуйованих або робітників військової промисловості. Багато таких читачів вважали бібліотеку ворожим середовищем, простором несхвальних поглядів, вимушеного мовчання і суворих правил, де, до всього, немає журналів і книжок до душі. Такі читачі часто обирали комерційні бібліотеки, які тримали місцеві газетярі й кондитери. Їх називали «бібліотеки за два пенні», бо стільки коштувало взяти книжку, а вступного внеску не було взагалі. У таких бібліотеках майже завжди були тільки художні книжки, переважно детективи, пригодницькі й любовні романи — видання невисокої художньої цінності, якими нехтували публічні бібліотеки. Тут менш упевнені в собі читачі знали, що їх радо зустрінуть власники, які тямлять у смаках відвідувачів і готові порадити щось із веселою усмішкою без тіні зверхності. Публічні бібліотеки визнавали, що варто відмовитися від довоєнної ідеалістичної мети «поліпшити» смак читачів, але старих звичок не так легко позбутися. Звіти бібліотек послідовно раділи високому попиту на нехудожню й технічну літературу, навіть попри повідомлення Mass Observation за 1942 pік про те, що 75 % читачів більше люблять легкі й гостросюжетні романи.
Багато бібліотек безпосередньо постраждало через війну, особливо коли почали скидати бомби не на Лондон, а на промислові й навколишні міста, а також порти. Бібліотеки героїчно відновлювали зруйноване, щоб знову надавати послуги у Плімуті, Портсмуті, Саутгемптоні й інших містах. Але це ще більше посилило тиск на бюджети, що були спустошені високим попитом і підвищенням цін. Давати читачам нові книжки, за якими вони приходили, стало ще складніше. Зазвичай у фондах бібліотек було багато англійської класики, теж потрібної під час війни, зокрема завдяки популярним перевиданням від видавництв Everyman’s library, Nelsons і Oxford University Press. Але чекати на нову книжку Денніса Вітлі або Сесіла Форестера іноді доводилося по кілька місяців. Саме тому публічні бібліотеки втратили не тільки читачів робітничих класів, які ходили в бібліотеки за два пенні, а й пласт читачів середнього класу, які загалом любили публічні бібліотеки, але покладалися на передплатні бібліотеки, як‑от Boots чи WHSmith, і книжки для дозвілля брали в них.
Одне з найцікавіших свідчень для Mass Observation написала Філіс Волтер, випускниця Лондонського університету, яка в 1939 pоці повернулася з маленьким сином у дім своєї родини в Дорсеті, поки її чоловік працював на воєнній посаді в Лондоні — типова для того часу ситуація. Через нові клопоти у Філіс було мало часу на читання, але її відповідь на «доручення» Mass Observation (так називали регулярні обдзвони, коли про щось розпитували, наприклад, про читання) дає можливість зазирнути в розмаїте середовище читання родини середнього класу:
Єдині книжки, які я читаю постійно, — це журнал Picture Post. Його я шлю сестрі в Австралію як подарунок на її день народження й на Різдво. Вона ж мені дарує New Statesman, а ще — Reader’s Digest, його читає мій батько. Колись я передплачувала Boots, але зрозуміла: так довго читаю книжку, що легше її купити. Іноді я беру книжки, які приходять за передплатою мамі. Мій чоловік до війни передплачував Lef t Book Club, і я привезла з собою всі наші книжки й повільно їх читаю. А ще подруга прислала свої книжки разом з меблями, і я їх читаю, особливо нові, що вийшли за її передплатою в Reader’s Union.
Так багато книжок і так мало часу. Філіс ледь уривала на себе по пів годинки, а колись «була ще одна служниця, і я не робила нічого по дому, тож могла читати так щодня»321. Кількість способів, у які Філіс отримувала книжки, включно з позиченим у начитаної сестри того, що, як відчувала, «мала б уже давно прочитати», досить типово для більш заможних учасників проєкту Mass Observation. За класифікацією директора проєкту Тома Гаррісона Філіс належала до читачів «класу А». Більшість дописувачів MO мали ліві переконання, тож часто згадуються Left Book Club (невиправдано часто, з огляду на зменшення кількості членів), інтелектуальний журнал Listener, який видавала BBC, і ще New Statesman.
Книжкові клуби, Boots, WHSmith і, меншою мірою, The Times, теж згадуються майже в усіх щоденниках, але дивним чином відсутні у відповідях з найдокладнішого звіту Mass Observation 1942 pоку про читання. Можливо, частково так сталося через погляди самого Тома Гаррісона, відомого лівого діяча, який хотів підтримати публічні бібліотечні ініціативи. Він був готовий серйозно поставитися до дослідження бібліотек за два пенні, бо там читачі робітничого класу почувалися комфортно, обираючи книжки. Але його не цікавили комерційні бібліотеки середнього класу, які ділили читачів на категорії. Останнє слово, як завжди, залишимо за Неллою Ласт, улюбленицею Гаррісона, яка зухвало критикувала соціальну претензійність. У лютому 1941 pоку вона намагалася зрозуміти, чому приваблива жінка сорока семи років наклала на себе руки, коли «мала практично все, що дарує жінці щастя». До переліку «всього» входили: сучасний дім, багато грошей на ведення домогосподарства (Нелла часто скаржилася, що її чоловік їх не забезпечує) і одну з найгарніших шубок у місті. Ба більше, вона «була читачкою А‑категорії в Boots Library, тож про безплатні книжки з бібліотеки могла не перейматися. Ще й була записана у бібліотеку журналів Boots».
Бібліотеки мали ще одну складність: вони не могли скористатися головним винаходом тодішнього читацького світу — м’якими обкладинками. Бібліотеки дивилися на Penguin із захватом і огидою. У січні 1939 pоку бібліотекар із міста Нанітон обережно поділився на сторінках Library Association Record, що замовив кілька книжок Penguin Special про актуальні проблеми, але серед широкої бібліотечної спільноти це не викликало реакції323. Лондонські округи купували книжки Penguin для бібліотек в укриттях метро, керівники бібліотек клали їх у коробки з книжками, які відсилали на віддалені військові аванпости. Але так робили, бо ніхто не чекав, що книжки повернуть. Ніхто ніколи не пропонував ставити книжки у м’яких обкладинках на полиці бібліотек, навіть попри те, що в 1940 pоці видавці, які мали права на велику кількість художньої прози, заснували «Книжки гільдії» та стали перевипускати нові твори у м’яких обкладинках. Адже саме таких книжок вимагали читачі публічних бібліотек.
Бібліотекарі, звісно, не помилялися: книжки у м’яких обкладинках і справді швидше зношувалися від частого використання.
У 1941 pоці нова книжка Денніса Вітлі «Червоний самозванець» вийшла за ціною десять шилінгів шість пенсів. За ці гроші можна було купити двадцять одну книжку Penguin. Продажі все одно йшли добре, але чотири найбільші комерційні бібліотеки замовили на 67 % примірників менше, ніж зазвичай замовляли цього автора325. «По кому подзвін» Ернеста Гемінґвея вийшов того ж року і коштував дев’ять шилінгів. Це велика сума, якщо порівняти з виданнями у м’яких обкладинках від Penguin чи «Книжок гільдії», які коштували по 6 пенсів — не дорожче ніж пачка сигарет. Бібліотечна система округів мала кошти, щоб вкластися у двадцять примірників Гемінґвея, але за ту суму — дев’ять фунтів десять шилінгів — можна було придбати 380 книжок Penguin (253 — коли ціну підвищили до 9 пенсів, але це не вплинуло на попит).
Тим хто багато часу проводив у дорозі від казарми до казарми або служив за кордоном, книжки в м’яких обкладинках подобалися саме тим, що їх можна було прочитати самим, дати друзям, а потім викинути. Дописувачі Mass Observation чітко казали, що книжки Penguin були спонтанним придбанням: їх можна було прихопити у Woolworths або в газетяра — не обов’язково було йти в книгарню.
Через усе це читачі, спраглі до художніх новинок і останніх новин про перебіг війни зверталися насамперед не до публічних бібліотек. Вони або записувалися у передплатні чи комерційні бібліотеки, або, дедалі частіше, купували книжки в м’якій обкладинці. Вони коштували так дешево, що роман у твердій обкладинці, який міг не сподобатися, або який, можливо, прочитали б лише раз, здавався небезпечною у воєнний час розкішшю. Видавці це зрозуміли й витрачали свою частку паперу тільки на книжки, що гарантовано стануть бестселерами. Оскільки задушити Penguin у зародку не вдалося, видавці змирилися з м’якими обкладинками, тим паче, що завдяки «Книжкам гільдії» їх більшало. Насправді коли дописувачі MO згадують про Penguin, вони мають на увазі будь-які книжки у м’якій обкладинці, просто називають найпопулярнішу марку. Видавці витискали прибуток, як могли, блукаючи у плутанині законів, втрачаючи тиражі на розбомблених складах і в палітурних майстернях, а експортні партії — під час обстрілів торпедами, відчуваючи на собі нестачу паперу. Саме тут, у боротьбі за обмежену кількість паперу, вони зіткнулися з могутнім супротивником — урядом Його Величності.
