Десять портретів людської натури: оптимістична історія походження людини. Із книжки Рутґера Бреґмена «Людство. Оптимістична історія»

Що як люди за своєю природою не егоїсти, а здатні до співчуття і співпраці? Історик Рутґер Бреґмен у книзі «Людство. Оптимістична історія» радикально переосмислює історію людства, і пропонує новий погляд на минулі 200 000 років, доводячи, що віра в людську доброту не лише оптимістична, а й реалістична. Ця книга дає можливість інакше глянути на людські стосунки й знайти джерело надії у непростому світі. Повірити в революційну історію людства Бреґмена не так уже й легко, адже навколо так багато болю, злочинів і обману, але дрібки історичного оптимізму із книжки «Людство. Оптимістична історія» нам точно не завадить.

Мене давно хвилює питання, чому ми так вороже ставимося до інших. Чому інстинкти дозволяють нам довіряти тим, хто живе безпосередньо поряд із нами, але змушують змінити думку, коли йдеться про людей загалом? Чому стільки законів і регламентів будуються на припущенні, що людям не можна довіряти? Чому на цьому принципі побудовано так багато компаній та установ? Чому ми віримо, що живемо на планеті Б, коли наука довела: наш дім — планета А? Через неосвіченість? Навряд чи.

Може, справа в політичних переконаннях? Знову ні. Релігії здебільшого побудовані на постулаті, що людство потонуло в гріхах. Більшість капіталістів припускають, що всіма нами править користолюбність. Чимало екологів уважають, що люди — це смертельна чума для землі. Тисячі думок — однаковий погляд на людську природу. Усе це спонукало мене замислитись. Чому ми вважаємо людей поганими? Що змусило нас повірити в нечестиву природу нашого роду?

Рутґер Бреґмен, автор книжки «Людство. Оптимістична історія»

Homo Economicus

Економісти визначили наш вид як Homo Economicus: нас цікавить лише особиста користь — ми, наче егоїстичні роботи, тільки й уміємо, що лічити прибуток. На основі такого уявлення про людську природу економісти побудували цілу низку теорій і моделей, які згодом затвердили на законодавчому рівні.

Однак ніхто й не збирався перевіряти, чи існує Homo Economicus насправді. Відтак у 2000 році до справи взялася команда економістів на чолі із Джозефом Генріхом. Дослідники відвідали п’ятнадцять громад у дванадцяти країнах на п’яти континентах, шукаючи серед фермерів, кочівників, мисливців і збирачів представників того особливого виду, під який десятиліттями підлаштовувалася теорія економіки. Пошуки виявилися марними. Щоразу результати дослідження свідчили: люди порядні й надзвичайно добрі.

Після публікації цього важливого відкриття Генріх не припинив пошуків міфічної істоти, навколо якої так багато економістів зводили свої теорії. І зрештою він її знайшов: Homo Economicus власною персоною. Хоча слова Homo і «персона» були тут не зовсім доречними. Homo Economicus, як з’ясувалося, був не людиною, а шимпанзе. «Канонічні передбачення поводження моделі Homo Economicus виявилися надзвичайно успішними для прогнозування поведінки шимпанзе в умовах простих експериментів, — сухо зазначив Генріх. — Що ж, усі теорії були недаремними, проте застосовували їх до неправильного виду».

Проте стає вже не так смішно, коли розумієш, що такий негативний погляд на людську природу десятиліттями призводив до масового ефекту ноцебо.

Homo puppy

Насамперед потрібно зрозуміти одну річ про людську расу: з погляду еволюції ми ще немовлята. Як вид ми тільки-тільки з’явилися на світ. Уявіть собі, що вся історія життя на землі налічує лише один календарний рік замість чотирьох мільярдів. Приблизно в середині жовтня почали з’являтися бактерії. Те, що ми називаємо живою природою, тобто все, що має бруньки й гілки або кістки й мізки, — зародилося лише в листопаді. Що ж до власне нас, людей? Ми народилися 31 грудня, приблизно о 23:00. Потім витратили приблизно годину, блукаючи світом як мисливці-збирачі, і лише о 23:58 дійшли до того, щоб упровадити фермерство. Усе інше, що ми називаємо «історією», відбулося в останні шістдесят секунд до опівночі: піраміди й замки, лицарі й дами, парові двигуни й ракетні кораблі.

Homo sapiens умить заполонили всю земну кулю, від найхолодніших тундр до найспекотніших пустель. Ми навіть стали першим видом, який покинув планету та ступив на Місяць.

Але чому ми?

Якщо порівняти наші голови з головами неандертальців, то відмінності стають іще помітнішими. Наші черепи коротші та кругліші й мають менші надбрівні дуги. Ми відрізняємося від неандертальців, як собаки від вовків. Дорослі собаки мають вигляд вовченят; люди еволюціонували схожим чином і стали подібними до дитинчат мавпи.

Знайомтеся: Homo puppy — людина-цуценятко.

Усі ці зміни в нашому зовнішньому вигляді почали активно відбуватися приблизно п’ятдесят тисяч років тому. Цікаво, що сталося це приблизно тоді ж, коли зникли неандертальці, а в нашому житті з’явилася ціла низка нових винаходів, якот кращі точильні камені, рибальська волосінь, луки зі стрілами, каное й наскельні малюнки. Здається, з еволюційного погляду все це просто не має сенсу. Люди стали слабшими, вразливішими й більш інфантильними. Наш мозок зменшився, тоді як світ ускладнився.

Як усе це можливо? Чому Homo puppy зміг підкорити світ?

Homo stupidus

Серпень 1856 року. У вапняковому кар’єрі десь на північ від Кельна двоє робітників щойно зробили відкриття, яке стається раз у житті. Вони розкопали скелет істоти, походження якої викличе стільки дискусій, скільки не викликав жоден, хто колись ходив по цій землі.

Спочатку ніхто й не усвідомив масштабів цього відкриття. Старі кістки ведмедів чи гієн часто знаходили під час розкопок і викидали на смітник разом із відходами. Однак цього разу останки, які лежали собі в купі сміття, привернули увагу наглядача.

Знайдені кістки належать не просто людині, а геть іншому виду людей.

«Ці кістки з допотопних часів», — заявляє Фульротт. Тобто їхнє існування передувало Великому потопу, а отже, вони були залишками істоти, яка жила ще до того, як Бог затопив землю.

Складно переоцінити шок, який спричинив подібний висновок у той час. То була суто єресь. Фульротт і Шааффгаузен презентують своє відкриття на зборах ерудованого Товариства науки й медицини Нижнього Рейну і стикаються з приголомшенням та недовірою. Це смішно, кричить один професор анатомії, скелет належить козаку, який загинув за часів наполеонівських війн. Нісенітниця, погоджується інший, це просто «бідолашний дурень або відлюдник», який мав деформовану голову через хворобу. Але згодом світ починає бачити дедалі більше таких кісток. По всій Європі музеї нишпорять у глибинах своїх колекцій і дістають такі самі видовженні черепи. Спочатку деформацію списують на вади розвитку, та науковці усвідомлюють, що це дійсно може бути зовсім інший підвид людини. Невдовзі хтось дає йому назву: Homo stupidus — людина дурна. Її «думки й бажання», пояснює шановний анатом, «ніколи не виходили за межі думок і бажань тварини». Класифікація, що ввійшла до анналів науки, виражається не так прямолінійно й посилається на долину, де знайшли кістки.

Homo neanderthalensis — людина неандертальська.

 Сьогодні, коли когось називають неандертальцем, ми уявляємо собі хамовитого дурня — не так уже й важко зрозуміти чому. Ми змушені прийняти неприємний факт, що донедавна наш вид жив на одній планеті з іншими видами людей.

Науковці визначили, що 50 000 років тому, окрім нас, існувало принаймні п’ять гомінінів: Homo erectus, Homo floresiensis, Homo luzonensis, Homo denisova й Homo neanderthalensis. Усі вони були людьми, так само, як щиглик, чиж і снігур належать до Щигличних. Отже, до запитання про те, чому саме ми тримаємо шимпанзе в зоопарках, а не вони нас, додається загадка: що сталося з «плоскоголовою расою»? Що ми зробили з нашими братами й сестрами — членами сім’ї Homo? Чому всі вони зникли?

***

То що ж урешті сталося з неандертальцями? Невже їх таки знищили Homo puppy?

На цій теорії можна побудувати захопливу книжку чи документальний фільм, однак на її підтвердження немає жодного археологічного доказу. Більш реалістична теорія полягає в тому, що ми, люди, краще впоралися із суворими кліматичними умовами останнього льодовикового періоду (115 000–15 000 років тому) — завдяки тому, що розвинули вміння працювати разом.

Ця істина стара як світ. Наші далекі предки розуміли важливість гуртування та зрідка прагнули самотності. Мисливці-збирачі в усьому світі, від найхолодніших тундр до найспекотніших пустель, вірили: усе навколо взаємопов’язано. Вони бачили себе частиною чогось набагато більшого, чогось, що об’єднує всіх тварин, усі рослини й саму матінку-Землю. Можливо, вони розуміли істину людського буття краще, ніж ми сьогоднішні.

Тож чи здається таким уже неймовірним той факт, що самотність може буквально зробити нас хворими? Що брак контакту з іншими людьми можна порівняти з викурюванням п’ятнадцяти сигарет на день? Що спілкування з домашніми тваринами знижує ризик депресії? Люди прагнуть єдності та взаємодії. Наша душа жадає комунікації так само, як тіло потребує їжі. Саме ці прагнення, більше ніж будь-які інші, дали змогу Homo puppy організувати подорож на Місяць.

Коли я це усвідомив, поняття еволюції перестало здаватися мені таким сумним. Можливо, немає жодного Творця чи Космічного плану. Можливо, наше існування лише випадковість — результат мільйонів років шляху навпомацки.

Що ж, принаймні ми на цьому шляху не самотні. Ми маємо одне одного.

Homo ludens

На перший погляд гра може здатися доволі безглуздим використанням часу. Та ось вам цікавий факт: найбільш грайлива поведінка властива саме найрозумнішим тваринам. Ба більше, жодному іншому виду не пощастило насолоджуватися дитинством так довго, як Homo puppy. Гра надає життю сенс, писав нідерландський історик Йоган Гейзинга ще в 1938 році. Він охрестив нас Homo ludens — «людина грайлива». Усе, що ми називаємо «культурою», писав Гейзинга, народилося під час гри.

Антропологи підозрюють, що більшу частину історії діти гралися досхочу. Попри значні відмінності між окремими культурами мисливців-збирачів, культура гри в усіх доісторичних спільнотах була дуже схожою. Найважливішим, стверджують дослідники, була величезна свобода, яку мала тодішня молодь. Кочівники нечасто відчували, що можуть якось вплинути на розвиток своєї дитини, а тому дітям дозволялося грати весь день — від самого ранку й до пізньої ночі.

***

Діти найкраще вчаться самі по собі, у спільноті, де неважлива різниця у віці та здібностях, де учні підпорядковуються тренерам або керівникам усіх ігор. Друммен називає це «Освіта 0.0» — повернення до Homo ludens.

Homo Cooperans

Сьогодні можна спостерігати, як ті самі події розгортаються знову. Після періоду обгороджування та активної роботи ринкових механізмів (упроваджених за вказівкою держави) спалахнув вогонь нової «тихої революції». Останніми роками, зокрема після фінансової кризи 2008-го, світ побачив багато нових ініціатив: формування відділів соціальної опіки, боротьба за продовження лікарняної відпустки й виникнення кооперативів із контролю витрати природних ресурсів.

«Історія навчає, що людина, по суті, є кооперативною істотою — homo cooperans, — зазначає Тіна де Мур. — Ми вже досить довго будуємо інституції для довгострокової співпраці — їхній спалах особливо помітний після того, як відбувається стрибок розвитку ринку та приватизації».

***

Як виявилося, наша душа лежить до солідарності, а ринок був ідеєю можновладців. Подумайте лишень: щоб звести систему охорони здоров’я до товарно-грошових відносин, знадобилися цілі
десятиліття, мільярди доларів і шалені зусилля. Здавалося б, чому? А тому, що нас треба вчити бути егоїстами.

Звісно, це не означає, що здорових та ефективних ринків не існує, — вони є, і їх багато. До того ж не треба забувати, що підйом капіталізму, який відбувся протягом останніх двохсот років, призвів до неймовірного процвітання. З огляду на все це, де Мур виступає за те, що називає «інституційним різноманіття». Історикиня закликає визнати: хоч ми й знаємо випадки, коли ринки й державний контроль чудово виконали свою роботу, останнє слово має бути за громадянами, які об’єдналися для загальносуспільної співпраці.

На жаль, зараз складно передбачити майбутнє спільних надбань. Хай якої значущості набувають суспільні інтереси, їх придушують з усіх боків. Транснаціональні корпорації скуповують запаси води й патентують гени, уряди приватизують усе, за що можна отримати гроші, а університети продають свої знання лише тому, хто запропонує найвищу ціну. Розвиток платформного капіталізму — таких компаній, як Airbnb і Facebook, — відкрив іще один спосіб робити на Homo Cooperans просто неймовірні статки. Економіка спільної участі надто часто виявляється суцільним «підстриганням» — нас усюди намагаються обібрати до нитки.

Ми й досі перебуваємо в запеклій боротьбі між сторонами, які ніяк не можуть вирішити, на чиєму боці правда. З одного боку виступають люди, які вірять, що весь світ має згуртуватися в одну велику комуну. Ці оптимісти називають себе посткапіталістами — мабуть, тому, що «комуніст» усе ще вважається брудним словом. З іншого боку знаходяться песимісти, які передбачають: Кремнієва долина й Волл-стріт не припинять своїх зазіхань на загальні блага, а нерівність дедалі посилюватиметься.

Яка сторона переможе в цьому двобої? Ніхто не знає.