Анастасія Левкова, Марія Фабрічева, Ольга Герасим'юк, Олександра Матвійчук й Тамара Горіха-Зерня про книжку «І тоді наш будинок став кораблем»
Що відчуває дитина, змушена проходити фільтрацію? Що відчуває чоловік, якому пропонують стати колаборантом? Що відчуває жінка, будинок якої раптово перетворився на поле бою? Письменниця Катерина Єгорушкіна упродовж трьох років збирала унікальні свідчення українців про війну, осмислювала їх і створила книгу «І тоді наш будинок став кораблем. Історії про емоційний спадок війни», де переплітаються між собою художні репортажі, есеї і щоденникові записи. Діти і дорослі, цивільні й військові — голоси сотень людей з різних куточків України перетворюються на глибоку, пронизливу оповідь, передаючи нам у спадок не лише пам’ять, а й надію. Ділимося добіркою відгуків на книжку від Анастасії Левкової, Марії Фабрічевої, Ольги Герасим'юк, Олександри Матвійчук й Тамари Горіха-Зерня у матеріалі.
____________________________________________________________________________________________________________
Запитувати про пережите і слухати – це мистецтво, яке потребує чутливості й навички. Передати це на папері так, щоб зацікавити читачів, – теж непросто. Катерина Єгорушкіна зробила цю велику роботу талановито і вміло. Попри травматичний воєнний – дуже різноманітний – досвід, яким діляться герої цієї книжки, вона не лишає відчуття болю й безсилля. Навпаки, завдяки тому, ЯК це написано, завдяки міркуванням і висновкам – і авторки, і її співрозмовників – кожна історія зцілює і надихає.
Анастасія Левкова, авторка книжки «За Перекопом є земля»
____________________________________________________________________________________________________________
Ця книга не дасть нам жодного шансу забути жодну з історій жодної людини, яка висповідалася перед мужньою авторкою. Вона написана для нащадків тих, хто завдяки цим рядкам матиме зв’язок із спаленим родом, знищеним домом, втраченими рідними. Ця книга – для сили жити далі, для гоєння ран на серці. Знаю, що й завдяки великому серцю письменниці також, бо такі історії не приходять в книгу так, щоби не обпекти його…
Ольга Герасим'юк, українська телеведуча та громадська діячка
____________________________________________________________________________________________________________
Травма народжується із замовчування. Цей емоційний спадок вплітається в життя наступних поколінь і непомітно визначає їхні рішення та поведінку. Тому пережите має бути проговорене. Книга Катерини Єгорушкіної «І тоді наш будинок став кораблем» дає простір автентичним голосам людей про цю війну на знищення, яку розпочала російська держава. У цьому досвіді багато всього – болю та втрати, усвідомлення дому, боротьби та стійкості, любові, підтримки одне одного, прагнення до життя. Адже комунікативна пам’ять про пережите живе три покоління, а далі лишається тільки те, що встигли проявити, осмислити та зафіксувати.
Олександра Матвійчук, українська правозахисниця
____________________________________________________________________________________________________________
Чи змінилися ми після того, що з нами зробили росіяни? О, так. Чи наситили ми свою жагу помсти і справедливості? Поки що ні, але ще не вечір.
Дякую Катерині Єгорушкіній та усім її свідкам, які творили цю книгу своєю кров’ю, своїм життям і своїм здоров’ям. Ці спогади безцінні для кожного з нас, це наша зброя. Попри вкрай складну тему, ця книга робить нас більш зібраними, зосередженими на перемозі та дає надію на те, що ми зможемо встояти.
Тамара Горіха Зерня, українська письменниця, перекладачка та волонтерка
____________________________________________________________________________________________________________
Книга Катерини Єгорушкіної «І тоді наш будинок став кораблем» — це значно глибше, ніж документальна проза. Це спроба зібрати докупи те, що розпалося під впливом війни. У роботі з травмою є важливе правило: досвід потребує імені, голосу та структури, бо те, що не названо і не інтегровано, повертається симптомом. Ця книга — акт інтеграції.
Вона говорить про те, що відбувається з душею людини, коли у її дім уривається війна. Про травму, яка стирає межі звичного, і про людяність, здатну ці межі відновити. Це — не просто збірка історій, а жива мапа емоційного спадку, що передається далі — нам і нашим дітям.
Тут звучать голоси тих, хто вижив, хто пам’ятає, і хто ще тільки шукає слова для свого досвіду. Це не просто розповіді — це робота з травмою, з історичними й особистими заборонами на відчуття, слова, безпеку. Те, що могло би залишитися лише репортажем, набуває тут глибини наративної терапії.
Такі книги необхідні. Бо заборона на розголос — це теж форма насильства. А мовчання — один із найпотужніших способів передачі травми між поколіннями. Непроговорений досвід перетворюється на привид. Культура має створювати простір не для героїзованої, а для справжньої — уразливої, живої пам’яті. У час, коли зовнішня війна накладається на внутрішні сценарії, ці історії стають дзеркалом, у якому можна впізнати себе, своїх друзів, партнерів, клієнтів, своїх батьків. І, можливо, побачити берег, до якого варто плисти. Особливо, якщо дім тимчасово став кораблем.
- Гумор у книзі — не для сміху, а для виживання. Посміхнутися, коли народжуєш під обстрілами — це психологічний опір, захист психіки.
- У прикладах культурального спротиву — здатність нести свою історію як культурну ДНК і передавати її дітям. Культура — це жива нитка, яка не дає втопитися в жаху.
- Вражаючі голоси дітей — болісні, глибокі і надзвичайно потрібні.
Особисто мене зачепив епізод про людей, які після виїзду з Донецька пережили новий жах у Гостомелі — під час окупації Київської області. Це буквально поруч — географічно й емоційно. Пов’язано і з моїми власними родинними спогадами.
Чому ця книга важлива?
• Стає контейнером для колективної травми, створюючи простір, де можна бути вразливим і справжнім.
• Дає приклади осмислення та проговорення травматичного досвіду — як шлях до інтеграції, а не витіснення.
• Показує силу прив’язаності, турботи й любові як механізмів виживання.
• Підкреслює, що культура — це не прикраса, а спосіб зберегти суб’єктність.
• Демонструє, що спадщина — жива, а не музейна. Вона тримає, коли руйнується все інше.
• Наголошує: адаптація — це не втрата себе, а збереження цілісності у зміні.
• Нагадує, що навіть у найтемніші часи гумор, довіра, взаємність — лікують.
• Ілюструє, як турбота й емоційна присутність батьків стають основою психічної стійкості дитини.
• Створює простір для того, щоб пережити гнів, сум, сльози і ніжність — як вияви сили, а не слабкості.
Ця книга болить. Але ще більше — вона тримає.
Якщо читати її повільно, з паузами, як читають листи з минулого, — можна почути себе.
Можна побачити, що ми ще живі.
А значить — здатні свідчити.
А значить — здатні жити.
Марія Фабрічева, українська психотерапевтка, авторка книжки «Гора з плечей. Як виявити і подолати 13 психологічних заборон»
____________________________________________________________________________________________________________
