Маленьке щастя серед великого міста: уривок із книжки Джудіт Керр
Аннин тато, а згодом і сама Анна з мамою і братом, головні герої книги «Як Гітлер украв рожевого кролика. Велика війна та маленька дівчинка.» змушені покинути свій дім у Берліні. Після приходу Гітлера до влади Німеччина більше не є безпечною для євреїв. Так починається їхня довга мандрівка в пошуках нового дому. По собі вони лишають налагоджене життя і друзів, а ще — Анниного улюбленого рожевого кролика. Кому він тепер дістанеться? Ця книжка заснована на реальних подіях із життя авторки, яка в такий спосіб спробувала розповісти дітям, як воно — коли все зненацька змінюється і доводиться починати з нуля.
.jpg)
_______________________________________________________________________________________________________
Коли Анна прокинулася, уже був ясний день. Крізь просвіт у шторах дівчинка розгледіла латку розвихреного неба понад дахами. Долинали запахи з кухні і якесь цикання, яке вона не могла ідентифікувати, поки зрештою не докумекала, що це тато друкує щось на машинці в сусідній кімнаті. Макс уже встав. Мабуть, вислизнув нишком, поки Анна спала. Дівчинка встала і вийшла в коридор, навіть не перевдягнувшись з піжами. Мама з Ґрете, мабуть, поклопоталися по дому, бо всі валізи і сумки прибрані, а крізь відчинені двері видно, що мамине ліжко з ночі склали в диван. А ось і мама — у їдальні.
— Уже встала, люба? Ходімо, поснідаєш, хоч це вже й час полуднувати.
Макс сидів за столом, пив каву з молоком і відламував шматочки від довгого тонесенького хліба.
— Це багет, — пояснила мама, — французькою це означає «паличка».
Власне, хліб і мав вигляд палички!
Анна й собі спробувала шматочок багета — смачно! І кава теж смачна. Стіл був застелений червоною цератою, і на ньому красувалися чашки та тарілки, від чого кімната видавалася теплою і затишною, попри вітряну листопадову днину.
— Тут гарно, — сказала Анна. — У Цвірнів у піжамах не поснідаєш.
— Трохи тіснувато, — відповіла мама, — але ми впораємося.
Макс потягнувся і позіхнув.
— Так хороше мати власний куток.
І ще дещо було хороше. Спершу Анна не могла зрозуміти, в чому справа. Дівчинка глипнула на маму, яка наливала каву в чашки, тоді на Макса, що колисався на кріслі, хоч йому й сотню разів казали так не робити. Крізь тонкі стіни долинало татове цокотіння на друкарці. І тут Анну осяяло.
— Мені байдуже, де ми, головне, що ми всі разом.
По обіді тато вивів дітей на прогулянку. Вони їхали підземкою, яка тут називалася метро і мала свій особливий запах. Тато сказав, що це суміш запахів часнику та французьких цигарок. Анні цей запах сподобався. Вони сходили до Ейфелевої вежі, але нагору не підіймалися, бо це дорого, і до місця, де похований Наполеон, і врешті — до Тріумфальної арки, яка, як виявилося, розташована неподалік їхнього нового дому. Уже темніло, але Макс вичитав, що можна піднятися на вершечок арки, і ціна не така висока, як за підйом на вежу Ейфеля, бо арка нижча, — і вони піднялися на сам вершечок. У таку холоднечу та ще й пізньої години більше ніхто на Тріумфальну арку підійматися не хотів, тож у ліфті вони були самі. Ступивши з ліфта на оглядовий майданчик, Анна відчула порив крижаного вітру і колькі краплини дощу і вже пошкодувала про рішення піднятися нагору. А тоді дівчинка глянула вниз: здавалося, наче вони стоять у центрі велетенської осяйної зірки, промені якої простягаються в усі можливі напрямки, кожен з них — це дорога, підсвічена вогнями. Придивившись, Анна розгледіла й інші цятки світла — то були автомобілі та автобуси, що простували дорогами, щоб потім влитися в променисте коло довкруж Тріумфальної арки. Вдалині виднілися обриси куполів та шпилів, і миготлива цятка — вершечок Ейфелевої вежі.
— Як красиво, еге ж? — сказав тато. — Прекрасне місто, правда?
Анна глянула на тата. На пальті бракувало ґудзика, вітер задував татові за пазуху, але тато не зважав.
— Прекрасне, — погодилася Анна.
Так хороше було повернутися в тепле помешкання. Цього разу Ґрете допомогла мамі з вечерею, і все було готово вчасно.
— Ви вже трохи навчилися французької? — спитала мама.
— Звісно, що ні, — випалила Ґрете, не давши нікому й слова сказати. — На це знадобляться місяці!
Втім, Анна й Макс поділилися, що вже змогли розібрати декілька слів, прислухаючись до того, як говорять люди й тато. Діти вже могли сказати oui та non, а ще — merci, au revoir та bonsoir, Madame. Макс пишався, що годен сказати trois billets s’il vous plait, повторюючи за татом, який купував для них три квитки на метро.
— Незабаром ви навчитеся ще більше, — сказала мама, — я домовилася з однією пані, яка буде приходити і навчати вас французької. Починаєте завтра по обіді.
Пані звали мадемуазель Мартель. Уранці Анна з Максом готувалися до уроку: тато позичив їм свій старий словник французької, а мама роздобула зошити. От лиш олівця не було.
— Доведеться вам піти й купити олівець, — сказала мама. — Он там, на розі, є крамничка.
— Але ж ми не говоримо французькою! — запротестувала Анна.
— Та це пусте, — сказала мама. — Словника візьміть. Я вам дам по франку. А решту можете залишити собі.
— А як французькою буде олівець? — спитав Макс.
— Un crayon, — підказала мама.
Вимова в мами була не така, як у тата, але вона знала чимало слів.
— Ну ж бо, не баріться.
Діти вже їздили ліфтом самі — Анна завжди натискала кнопку, — тож дівчинка перебувала в піднесеному настрої і не збентежилася, коли крамничка за рогом виявилася великим розкішним магазином офісного обладнання, а не звичайних канцтоварів. Міцно стиснувши словника під пахвою, Анна рішуче покрокувала поперед Макса і дзвінко привіталася:
— Bonsoir, Madame!
Власник крамниці здивовано вибалушив очі на Анну.
Макс штурхнув сестру під бік.
— Та яка це мадам, це месьє, — прошепотів він. — І bonsoir — то «добрий вечір».
— От же ж! — знітилася Анна.
Однак власник крамниці зовсім не обурився такій прикрій помилці. Він усміхнувся і сказав щось незрозуміле французькою.
Діти просто усміхалися у відповідь.
А тоді Анна благально пискнула:
— Un crayon!
А Макс додав:
— S’il vous plaît.
Крамар усміхнувся, попорпався в коробці за прилавком і дістав звідти прекрасний червоний олівець, який і вручив Анні.
Анна не вірила своєму успіху і навіть забула про merci: просто заклякла посеред крамниці з олівцем у руці. Це було просто!
А тоді Макс і собі сказав un crayon, бо і йому був потрібен олівець.
— Oui, oui, — сказав продавець, усміхнувшись і закивавши на Аннин олівець. Він підтвердив, що Анна має олівець.
— Non! — наполягав Макс. — Un crayon!
Хлопець відчайдушно намагався відшукати способи порозуміння.
— Un crayon! — вигукнув він, тицьнувши пальцем собі у груди.
Анна захихотіла, бо скидалося на те, ніби Макс називає себе олівцем. — Ага! — здогадався нарешті чоловік, дістав з коробки ще один олівець і вручив його Максові, легенько вклонившись.
— Merci, — подякував Макс і зітхнув з полегшенням.
Хлопець дав продавцеві два франки і стояв, чекаючи на решту. За якийсь час діти зрозуміли, що решти чекати марно — її не буде. Анна розчарувалася. Їм би знадобилося трохи грошей!
— А може, хай нам дасть інших олівців? — прошепотіла Анна. — Дешевших. І будемо мати решту!
— Та як ми спитаємо, — бідкався Макс.
— Та хоч спробуємо, — наполягала Анна, яка іноді була ще тою впертюхою. — Ану, подивися в словнику, як буде французькою «інший».
Макс гортав словник, шукаючи потрібне слово, поки продавець за ним уважно спостерігав. Ось воно, нарешті знайшов!
— Інший буде autre, — сказав Макс.
Анна широко усміхнулася і простягла продавцеві свій олівець.
— Un autre crayon? — сказала дівчинка.
— Oui, oui, — спохопився чоловік і дав їй ще одного олівця.
Тепер в Анни було два олівці!
— Non, — сказала Анна, простягнувши один олівець спантеличеному продавцеві назад. Усмішка продавця вже трохи почала скидатися на оскал.
— Un autre crayon... — повторила Анна і скорчила гримаску, яку підсилила жестом, що їй потрібне щось маленьке і непоказне.
Чоловік витріщився на Анну, так і не розуміючи, що їй від нього потрібно. Тоді стенув плечима і сказав щось незрозуміле французькою.
— Ходімо вже! — благав Макс, зашарівшись від сорому.
— Не піду, дай мені словник! — Анна почала гарячково гортати словник.
Ось воно! Дешевий — bon-marché!
— Un bon-marché crayon! — вигукнула дівчинка переможно, налякавши двох пань, які придивлялися до друкарської машинки. — Un bon-marché crayon, s’il vous plaît!
Чоловік спав з лиця і дістав з‑під прилавка іншу коробку і вийняв звідти тоненький блакитний олівчик. Він простягнув олівця Анні, а дівчинка повернула йому червоний. Продавець видав їй двадцять сантимів решти, а тоді питально глипнув на Макса.
— Oui! — вигукнула дівчинка піднесено. — Un autre bonmarché crayon! — і продавець повторив процедуру обміну олівцями.
— Merci, — подякував Макс.
Чоловік мовчки кивнув. Здавалося, йому от-от увірветься терпець.
— Тепер у нас є по двадцять сантимів, — підсумувала Анна. — Уяви-но, скільки всього ми зможемо накупити!
— Не думаю, що багато накупиш за двадцять сантимів, — засумнівався Макс.
— Це краще, ніж нічого, — стояла на своєму Анна.
Дівчинці захотілося виразити вдячність продавцеві, тож на виході з крамниці, вона обернулася і гучно проказала:
— Bonsoir, Madame!
_______________________________________________________________________________________________________
