«Материні очі в дзеркалі»: уривок із книжки «Жизнєнні історії» Софії Мокій

Поділитись

21 лютого 2025, Пт

— Шо, може, хочеш жизнєнну історію? — бабуся Ніла, яка лікує головний біль маленькою чарочкою коньяку, а застуду настоянкою прополісу, розпочинала розмову про своє життя. Як шістнадцятирічною грузила німецькі бомби на аеродромі біля села, а після війни в саморобній куртці з німецького прапора вступила в технікум і стала найкращою студенткою. Як примерзла спиною до стіни обледенілого гуртожитку, крала дрова з військової частини, зупиняла поїзд пляшкою самогону і вчилася виживати у бідності. І як її життя змінила перша любов. Любов у листах. У книжці «Жизнєнні історії» викладена історія всього покоління «воєнної молоді», яке зустрічає нас на ґанках стареньких хат і обіймає втомленими, старечими руками. Встигнути б почути всі їхні жизнєнні історії…

___________________________________________________________________________________________________________

*******

Надворі знову стояв липень, спекотно-дощовий, ягідно-пахучий, веснянковий, із вишневим соком на пальцях і м’яким запахом м’яти надвечір. Але Ніла того всього не помічала: ні нових веснянок на обличчі, ні соковитості вишень, які вона монотонно обривала з обважених гілок, ані того направду літнього аромату трав у неї в садку. Ніла була зайнята — як завжди. Життя було чітким розкладом справ, планів, підйомів, обідів, саду, городу, випрасуваних комірців, випраних пелюшок, зав’язаних бантиків на косичках, зламаних іграшок, нашвидкуруч прочитаних газетних шпальт, коротких дзвінків до рідних «Усе добре? І в мене, усім вітання».

Пізнього вечора, коли за вікном ішла звична літня гроза, Ніла кралася зі свічкою в руках, щоб не розбудити нікого світлом лампи. Вона вже минала дзеркало в коридорі, коли побачила в ньому щось незвичне — свою маму.

Ніла не була схожою на Параску, та й на батька не дуже. Він казав, що дочка пішла в бабусю, але Ніла не застала її за життя. Схожими у них із мамою були тільки губи — м’які контури, колір стиглої малини. На цьому все. Як же вона тут, у цій напівтемряві свічки розгледіла свою маму у своєму ж відображенні? Погляд.

Із дзеркала на Нілу дивилася жінка з утомленими очима, утомленими не через пізній час — то була хронічна втома. Вона пам’ятала такий самий погляд маминих очей. Саме такою Ніла її знала: завжди на ногах, схилена над роботою, руки потемнілі від землі й покриті колгоспними мозолями.

Ніла так старалася не бути такою, як мама, що майже всі свої свідомі рішення приймала з цього бажання: жити краще, бачити більше, тримати спину рівніше. Вона заробляла власним розумом, носила красиві костюми та взуття, пошите на замовлення. Жила в будинку з багатьма кімнатами, зібрала маленьку, але власну бібліотеку, яку тримала для читання, а не про людське око.

Вона була за сотні кілометрів від мами і, здавалося, мала геть інше життя. Але цей погляд. Зморений. Згаслий. Загноблений.

Сама того не помітивши, Ніла загнала себе в пастку безпросвітної роботи, вічних завдань, постійних «треба». Точно як її мама. Ні, вона не боялася роботи. Вона боялася щовечора ловити цей погляд у дзеркалі. Боялася задаремного життя.

Того літа Ніла зробила багато змін — начебто дрібних, але дуже важливих.

Вона віддала корову на полонину й лише раз на кілька днів ішла туди по молоко й сир. Змирилася з тим, що ніколи не збере тут урожай, як на чорноземах, тому засіяла одну велику грядку рожевою конюшиною, а інші залишила для моркви-зелені-кукурудзи.

Старші діти, які вперше не поїхали в село на літо біля ставків, почали їй допомагати. Ніла не хотіла забирати у них дитинство — у неї самої його до ладу не було. Але трохи відповідальності, трохи допомоги з простими щоденними завданнями їй дуже спростили життя. Нічого складного: витерти пил у серванті, полити квіти в горщиках біля дверей, погодувати курей уранці, збігати по хліб (і морозиво на решту) чи посидіти годинку з Лідою, поки Ніла нарешті вибереться в перукарню.

Тепер завдяки цій невеликій допомозі вона швидше справлялася з усією роботою. Часто вечорами брала книгу й читала дітям уголос — чи то казки, чи то її улюблених класиків. Вона читала їм і раніше, щоб приспати, а зараз читала в насолоду, щоб слухали.

Знайшла хорошу няню — трохи дорожча, зате працювала в неділю, якщо треба. Ніла вирішила, що треба. Знову почала ходити в ліс щонеділі — часто з Марусею й Анею. Подруги набирали у відерця темні ягоди афинів, зрізали голівки арніки в бавовняні мішечки, шукали перші гриби серед зелені моху. Потім сідали під якимось деревом, їли канапки, ділили маленькі порції домашнього вина і, якщо було дуже спекотно, купалися голяка в холодній гірській річці. То був час лише для Ніли, її день, її відпочинок, її нагода видихнути, набратися енергії, насолодитися літом. Лише кілька годин простих земних радощів варті були всіх грошей, які Ніла платила няні зі своєї зарплати.

Тепер, проходячи зі свічкою в руці повз велике дзеркало, вона часто зупинялась і довго-довго вдивлялась у свої очі допитливо, з пошуком. І бачила тільки себе.

*******

Щороку в Яремче приїжджала Параска на зиму в Карпатах: старі ялинки в хмарах снігу, що гілками майже чесали землю, гори здавалися ще вищими, світилися чорнотою. А повітря! Карпатське зимове повітря могло зцілити навіть душу запропащої людини. Тож Параска їхала на сеанси сакрального очищення, поки здоров’я дозволяло, і паралельно займалась онуками. Вони ж під час таких її гостювань отримували на сніданок-обід-вечерю порції колориту, відомого як народна мудрість, а ще добрий десяток народних пісень.

Параска привозила арсенал стратегічних запасів: вінницькі овочі на борщ, а не це «мєсне неподобство», і буряківку — самогонку на буряках. Та була настільки міцна й смердюча, що навіть підковані забавами чоловіки не могли її пити. Параска запросто перехиляла маленьку чарчину, бо то були її ліки від усіх болячок: ще одна народна мудрість, якої краще не вчити внуків.

Через багато років, коли внуки повиростали й роз’їхалися по університетах-роботах, Параска приїздила щозими просто так, поки могла. Востаннє вона була в Яремчі 1975-го, а наступного року померла. Прожила довгі й тяжкі вісімдесят шість років, дала життя п’яти дітям, напрацювалася за трьох, наспівала пісень, находила полів. І нарешті лягла відпочивати, якщо лиш на тому світі таке дозволено.

___________________________________________________________________________________________________________