«Нам важливо, щоб нас розуміли»: уривок із книжки «77 днів лютого»

Чотири дні я жила в Москві. Так називався номер семінарського центру на німецькому узбережжі Балтійського моря, який приймав групу журналістів з України.

Я приїхала туди на ретріт, організований німецькою стороною, — відпочити після п’ятимісячної роботи в умовах війни. Тихий середньовічний маєток, загублений у пшеничних полях, і групова робота з психологом мали дати нам із колегами можливість перезавантажитися й набратися ресурсу для наступних боїв на інформаційному фронті. Зрештою, так і було. Якби тільки не «Москва».

Управителька центру навіть не зауважила, що дає мені ключ від номеру, на якому написано «Moskau». Ніби цілком нормально поселити людину, яка на кілька днів втекла від війни, у номер, названий на честь столиці країни-агресора. Вона так і сказала: «Я не подумала». Про вибачення спершу не йшлося. Не бажаючи здіймати скандал, я акуратно заклеїла назву номеру аркушем із написом «Київ». Цей листочок персонал центру зняв ще до того, як я встигла виїхати.

«Наш центр був створений в ім’я діалогу й порозуміння, яке було так важливе для Європи після Другої світової війни», — пояснювала управителька логіку існування «московського» номеру. Очевидно, вона досі не готова прийняти нову реальність, у якій світ хитається над прірвою наступної світової війни, а підштовхує у неї та сама Москва.

Упевнена, що попри сильну підтримку України за кордоном, така окрема людська позиція — не виняток. Людям, які не бачили цієї війни на власні очі і не відчували її так, як щодня відчувають українці, складно її зрозуміти. А нам важливо, щоб нас розуміли. Бо від цього розуміння залежить зрештою і хід цієї війни — війни Росії проти міжнародного порядку та демократичного світу.

Саме тому від перших днів війни ми почали говорити: команда та автори Reporters документували історичні події, учасниками й свідками яких стали. На момент вторгнення репортери видання перебували в різних регіонах країни, дехто опинився в зоні бойових дій. Редакція переїхала з Києва, бої за який точилися понад місяць, до відносно безпечного Львова на заході країни. Частина редакції разом із родинами три місяці жила у львівському офісі, облаштувавши спальні місця просто на підлозі. Випусковий редактор Reporters залишився в Києві і як волонтер гуманітарного штабу міста приймав вагони з гуманітарною допомогою. Одна з наших репортерок теж залишалася у столиці, допомагаючи евакуювати цивільних із охоплених боями передмість.

Усі наші плани, мрії, звичний триб життя — усе це було знищено вибухами російських ракет на світанку 24 лютого 2022 року. Раптом першочерговими стали питання виживання. Де знайти надійне укриття і як навчити шестирічну дитину не панікувати щоразу, коли треба спуститися в підвал під завивання сирени. Як умовити батьків і безпечно вивезти їх із міста, яке ще вчора було мирним містом твого дитинства, а в один день стало передовою війни. Як зібрати на війну чоловіка, доти далеку від армійської справи людину: юриста, айтішника, бармена. Як не збожеволіти, коли він тижнями не виходить на зв’язок. Як знайти сили, коли отримуєш повідомлення, що дорога тобі людина загинула, а її тіло вже кілька днів не можуть забрати з поля бою, бо він не вщухає. Як при цьому продовжувати працювати, розповідаючи у текстах і фотографіях сотні подібних трагедій твоїх співгромадян. Ці факти — не збірні образи, а реальні історії з нашого нового життя.

Нещодавно я їхала в поїзді через пів України і моїми сусідами по купе були троє незнайомців: молода жінка в чорній хустці, яка їхала до Києва на похорон рідної людини; дівчина, яка поверталася ненадовго з-за кордону після п’яти місяців вимушеного життя у статусі біженки; військовий, якому дали кілька днів відпустки після важких боїв. Випадкове купе, троє випадкових людей, троє життів, понівечених війною. Напад Росії на Україну зруйнував усіхні старі життя. І нам — українським журналістам — важливо свідчити про це. Розповідати світові про нашу війну через історії окремих людей.

«77 днів лютого» — збірка репортажів, написаних протягом перших 77 днів війни: у період між 23 лютого та 9 травня — двома символічними датами в російській мілітаристській ідеології. Ми додали до підрахунку ще один день — як символ того, що війна триває. 9 травня Росія святкує День Перемоги над нацистською Німеччиною у Другій світовій війні, яку в Росії називають Великою Вітчизняною і яку десятиліттями перетворювали на культ. 23 лютого, замість Дня Радянської армії — колишнього державного свята в срср, Росія відзначає День захисника Вітчизни, святкуючи свою військову міць і славу. У сучасній російській масовій свідомості під багаторічним впливом державної пропаганди ці дати трансформувалися у два меми — «Діди воювали» і «Можемо повторити». Так влада викохує переконання у справедливості російської ксенофобії щодо сусідів і світу та впевненість у власному праві й можливостях нав’язувати «русскій мір» за допомогою військової сили.

У ці перші місяці війни ми бачили багато звірячої ненависті до українців з боку росіян: у Бучі та Ягідному, в Херсоні й на харківській Салтівці, у зруйнованому вщент Маріуполі. Ми й самі були сповнені взаємною, але цілком природною злістю — коли бачиш, як навіжений маніяк катує дорогих тобі людей, не можеш не відчувати люті. І, може, в цьому й полягала їхня збочена стратегія — радикалізувати нас, перетворивши на вигідних пропаганді нелюдів. Та наша моральна перемога у тому, що українцям вдалося свій праведний гнів перевтілити у мужність. Між ненавистю до ворога і любов’ю до ближнього гору взяла любов. І якщо в повсякденні людяність майже незрима, то за гострого конфлікту й підваження норм моралі вона стає саме тією опорою, яка дає нам шанс зберегти людську подобу. Українці сьогодні показують, що є речі, заради яких варто жити, і є цінності, заради яких можна й померти. Головне — лишатись людьми і берегти серця від огрубіння.

Ця книжка документальна, хоч і не є архівним матеріалом. Вона несе в собі художню правду — чи то пак, емоційну. Це свідчення простих людей, хористів, не солістів історії, і тим вони цікаві. Автори описували дійсність так, як бачили і відчували її в моменті. Наш спільний біль, можливо, спотворює оптику, але саме так ми відчували цю війну у її перші, найбільш болісні, місяці.

Несправедлива й жорстока війна північного сусіда проти України триває, але ми вирішили не чекати на її завершення — поки події у нашій країні все ще хвилюють міжнародну спільноту. Цією книгою ми хотіли би чесно розповісти про болючий досвід простих українців у цій найбільшій за останні вісімдесят років війні у Європі, сподіваючись на міжнародне співчуття і підтримку.