Головне завдання журналіста я не вгадала навіть з пʼяти спроб: уривок із драмеді «До побачення, телебачення!»
Віра Дорош зростає у родині, де на три кімнати вдвічі більше телевізорів, а правда змінюється залежно від телеканалу. Вимогливість і жорстокість для неї — виховна норма, а завжди бути кращою — єдиний спосіб заслужити любов. Одного дня через збіг обставин підлітка Віра отримує в руки мікрофон регіональних новин. Так починається її шлях — водночас комедійний і болісний, повний абсурду, амбіцій і перших дорослих рішень. Це історія дорослішання у світі, де гумор і жорсткість існують поруч, а мрія про успіх швидко стикається з реальністю. Компроміси із совістю, курйози, домагання, спокуси і ризик — в її історії є все, що передує прямому етеру. Усе, що зазвичай лишається за кадром. «До побачення, телебачення!» — це сучасна українська проза з гумором, драмеді про дорослішання і спробу знайти себе у світі українських медіа.
__________________________________________________________________________________________________________
Як продавчиня риби не може вимити запах оселедця зі шкіри, так і я навіть після душу ловила нюхові галюцинації. Здавалося, сигаретами просякнута кожна ниточка кожної блузки. На Валєрине «чого ти смердиш, як сапожнік» тепер можна було спокійно відповідати: бо в «Парижі» всі курять. І це було правдою.
Ми з Галиною Василенко приходили до ньюзруму найпершими. Я вибирала вільний компʼютер і читала стрічку новин міської ради, обласної ради, облдержадміністрації, еменесників, міської міліції, обласної міліції та гуглила «цей день в історії». Це називається «пошук тем». Якщо натрапляєш на щось, подібне до новини, — повідомляєш редакторку. Опівдні Галя давала мені мінідівішку. Відік, схожий на сідіром, ковтав цю малюсіньку касету, видаючи звук, з яким банкомат видає Валєрі зарплату. Таким апаратом і пузатим телевізором було обладнане кожне робоче місце. За дорученням Галини я розшифровувала інтервʼю. Тобто дослівно записувала сказане спікерами, фіксуючи хвилини і секунди, які відображались у кутку екрана під написом timecode. Потім вона вибирала з розшифровок потрібні шматки і віддавала на монтаж. В обід Галина сьорбала маккофі з глазурованим сирком, а я чай із синім елемом.
— О котрій виїжджаємо? — спитала я, щойно настав той самий понеділок, коли нам дозволили супроводжувати журналістів на зйомки.
— Яке головне завдання журналіста, дитино?
— Я перша спитала.
— Перша й відповіси.
Головне завдання журналіста я не вгадала навіть з пʼяти спроб. А це — пошук тем. Сама Галя не використовувала інтернет. Уранці вона обдзвонювала усі міські та обласні служби: надзвичайників, міліцію, комунальників, навіть Зелентрест. Кожну бесіду вона починала анімалістичними звертаннями: «Миколо, зайчику, добрий раночок» або «Петровичу, котик, шо у вас сьогодні по трупам?» і завершувала досконалими знаннями генеалогії: «Добре-ясно, а шо твоя доця, вернулась з Італії, сердега?» або «Тещу вже виписали? Ну то й слава Богу, хай ще полежить».
Настя і Кіра зі своїми менторами вже розʼїхалися по зйомках. Одна рушила в краєзнавчий музей на таксидермічну виставку. Інша — на пресконференцію в ОБТІ, що б це не значило. Я ж сиділа біля Галини Василенко і витріщалась у монітор, на якому вона, після годинних телефонних теревенів, розкладала пасьянс «Павук».
— Розкинула сіті, — казала Галина, не відриваючи погляду від екрану. — Якшо сьогодні і трапиться шось варте новинного випуску, подзвонять одразу мені.
Я кілька разів виходила в туалет, на перекур і перекус у кафе «Білосніжка». Робочий день спливав, а телефон Галини Василенко мовчав.
— Чому вам не дають теми, як іншим журналістам? — нервувала я.
— У нас із Олею тяжкі стосунки, дитино.
Галя і редакторка спілкувались підкреслено ввічливо, наче операторки колцентрів.
— Ви позіхали, коли вона говорить?
Галина Василенко розсміялася, як відьма у діснеївських мультиках.
— Ви можете пояснити, у чому прикол із цим позіханням? Вона бортанула через це одну практикантку.
— Оля — альфасамка. Їй треба беззаперечний послух і захоплення.
— Позіхання — це ж шось про мозок і кисень, до чого тут захоплення?
Галина Василенко позіхнула, розтягуючи «аааааа», наче оперна співачка, і повернулась до свого пасьянсу.
О шістнадцятій її телефон нарешті завібрував.
— Миколо, зайчику, ти шо, скучив за мною?.. — Галина посмішка згасла миттєво. — Ясно. Яке село, кажеш?
Однією рукою вона потягнулась до сумки, іншою почала стягувати піджак зі спинки крісла. Очима вказала мені на вихід.
У мікроавтобусі з величезним кислотним написом «Маленький Париж» грало радіо «Шансон». Оператор Міша курив, спльовуючи у відчинене вікно. Я примостилась на передньому сидінні між ним і Галею.
— Значить так, дитино. Ти ходиш за мною хвостиком і спостерігаєш. Шоб я від тебе не чула і звуку. Пискнеш — прибʼю, — наказала Галина Василенко.
— Поняла? — Поняла. А їдемо ми куди, скажете? — я скористалася останньою нагодою ставити запитання.
— Можна на ти.
Галя дістала із сумки дзеркальце з помадою. Підскакуючи на вибоїнах, вона зосереджено намагалась намалювати губи, паралельно переповідаючи розмову з прессекретарем міліції:
— Хлопчаки років восьми гралися на закинутому будівництві. Одному на голову обвалилась цегла. Загинув на місці. Години три тому.
— Я їбу, а в чому тут новость? — фиркнув Міша, прикручуючи пісню «Єдінствєнному нєжному».
Здогадуючись про запальний норов Галини Василенко, я очікувала словесного спарингу.
— Чудове запитання, — крикнула Галя, розглядаючи в дзеркальце свіжонамальовані губи. — Дитино, спробуй на нього відповісти. Для чого це показувати в новинах?
— Ну, бо людина ж умерла, надзвичайний випадок... Це новина...
— Припустимо... Тоді скажи мені, чого ми щодня не розказуємо про смерті від серцево-судинних захворювань? Українці жеруть смажене мʼясо зі шкварками і мруть від болячок сотнями тисяч. Чому в новинах нема «Петро хавав гімно і помер. Не будь як Петро»?
— Бо це нудно, — знітилась я.
— Хочеш сказати, ми їдемо в богом забуте село писати інтервʼю із щойно осиротілими батьками, шоб розважити глядачів?
Я вирішила не відповідати.
— Новина, дитинко, — це то, шо вибивається з рутинного життя. Це екстремум. То, шо змушує глядачів відірвати погляд від тарілки із супом і взятися за пульт, шоб зробити гучніше.
Тобто ми таки їдемо в богом забуте село писати інтервʼю зі щойно осиротілими батьками, шоб шокувати глядачів.
Біля похиленої таблички з назвою села Галя ще раз нагадала мені про стримання від вербальних виявів емоцій коротким: «Закрила рот і наблюдаєш». Перехожі бабці вказали нам дорогу до закинутої будівлі, принагідно розпатякавши все, що знали про родину загиблого хлопчика. Галя нічого не питала, лише повторювала за співрозмовницями останні слова, визираючи з пасажирського вікна мікроавтобуса:
— Ой біда, така хароша сімʼя. Мамка худобу глядить, татко ремонти по людях робе. Не пʼє даже.
— Не пʼє... — киваючи, повторювала Галя.
— Ой не пʼє чоловічок, ні грамулічки. Баптісти вони чи ще які штунди. На собранія ходят, Боженька поможе їм то горе пережити...
— Поможе боженька... — повторила Галя. — А шо ж.
Таке горе, вона довго не могла зачати. А тут єдинє дитятко!
— Єдине...
Так Галя провадила всі діалоги з місцевими.
— Люди насторожуються, коли незнайомці приїжджають і влаштовують допит, — відповіла Галя на мій запитальний погляд. — Не давай їм замовкнути, і вони розкажуть усе самі.
— Самі?
— Так, це правило... Ой, іди в сраку.
На окраїні села стояли бетонні двоповерхові недобудови. Навколо — гори цегли, металу і метушливі поліціянти. Один щось фотографував, кілька ліниво курили, похиливши голови:
— Галю, сонечко, ну шо ти так довго!
Галина Василенко обійнялася з кількома міліціонерами...
— Це шо за одна? — міліціонер указав на мене двома пальцями, між яких диміла сигарета.
— Практикантка, вона зі мною, заважати не буде, — я вперше чула, щоб Галя говорила таким лагідним голосом.
— Вона хоть школу закінчила? — зареготав міліціонер.
— Колю, зайчику, от видно, шо ти мєнт. Зриш у корінь.
Коля-зайчик повів нас до «місця пригоди». Вхід перегороджувала червона стрічка, наче ось-ось мав вигулькнути посадовець і перерізати її. У невеличкому сирому приміщенні з порожніми прямокутниками замість вікон розкидана цегла з червоними плямами. Де-не-де налипли білуваті драглисті патьоки.
— Мозги, — прокоментував Коля-зайчик.
Оператор Міша зняв камеру зі штатива. Він прицілювався на цеглу і стіни, завмирав на кілька секунд, потім обирав новий план і знову завмирав. Це тривало хвилин десять. Тим часом Галя, примружившись, розглядала приміщення. Колязайчик підкурив нову цигарку і час від часу командував Міші: «Туди не ступай», «Сюди не ходи».
Знадвору долинули крики, ніби лисиця потрапила в капкан. Мені ніколи не доводилось мати справу з пораненою лисицею, але звучало дуже по-тваринному.
— Мати вернулася, — буркнув Коля.
— Вона говоряща? — спитала Галя.
— Та де, шо, не чуєш? Баз варіантів, — відповів він, киваючи в сторону тваринних звуків. — А от батю можеш записати. Той говорящий, якшо ще не залив горе.
— Він не пʼє.
— Звідки знаєш?
— Давай закруглятися, — відмахнулася Галя і кивнула в бік оператора. — Ставай лицем до вікна, дивись на мене. Ну, ти в курсі.
— Лиш давай без вопросів, бо буду казати «триває слідство».
Увесь цей час я нерухомо стояла в кутку. Міша зосереджено дивився в камеру і крутив щось над обʼєктивом. Галя поправила міліціонеру краватку, потім кашкет.
— Ну, розказуй.
— О 16.00 до районного управління міліції Хотинського району надійшов виклик від громадянки...
Коля-зайчик миттєво змінив розслаблений фамільярний голос на монотонний і формальний. Так двієчники розповідали вірші на укрліт.
— Малолітня дитина померла до прибуття швидкої. Провадження відкрито за статтею 22 Кримінального кодексу України «нещасний випадок».
— Кому належить ця будівля? — від солодкого тону не залишилося й натяку, наче говорила не та сама Галя, що кілька хвилин тому.
Міліціонер з докором подивився на журналістку і, прокашлявшись, відрізав:
— Триває слідство.
Галя зітхнула і, обернувшись до оператора, підняла вгору вказівний палець, покрутивши ним у повітрі, наче малювала невидимі кола. Міша миттєво зняв камеру зі штатива і почав ходити навколо журналістки і спікера.
— Перебивки? — спитав Коля-зайчик.
— Дві хвилини, і ми більше тебе не будемо мучити. То шо там твоя доця? — солодкий тон повернувся.
— Взяла білєти, скоро вернеться. З Мілана двоє суток їхати.
— Чого так довго? — Бо жлоби. Там один водітєль, без смєнки. Ночувати будуть біля граніци з Польшою, в автобусі...
Міліціонер із серйозним виразом обличчя розповідав далі, Галя співчутливо кивала. Оператор відходив на кілька кроків, зупинявся, натискав кнопку на камері. Чекав, а тоді знову натискав кнопку і переходив на новий ракурс. Знадвору лунали завивання.
— Укатаєш батю на сінхрон? — спитав Коля-зайчик, виходячи з «місця пригоди».
— А можна?
— Як щитаєш нужним.
На вулиці кілька бабусь обступили жінку в чорній хустці. Вона дивилася на бетонні стіни і заходилася криком, який переростав у схлипування. За кілька метрів від цієї компанії, опустивши голову, стояв чоловік. Галя рушила йому назустріч.
— Боже, яке горе, — звернулась вона.
Акуратно взяла його за лікоть і повела подалі від людей. За пʼять хвилин вони, склавши руки біля грудей, молилися. Хвилин за десять чоловік з похиленою головою і порожнім поглядом стояв перед камерою і розповідав про загиблого сина.
— Хороша була дитина. Трохи балуваний, але добрячий.
— Добрячий, кажете, — повторила Галя.
Я обійшла «місце пригоди» і закурила. Тваринні зойки долинали і сюди. Не встигла зробити і третьої затяжки, як з-за рогу вигулькнув Коля-зайчик. Він підійшов впритул, висмикнув з моєї руки сигарету і кинув собі під ноги:
— Ти ж дєвочка. Дєвочки не мають курити.
— А де тіло дитини? — поцікавилась я.
— Судмедекспєрти увезли ще до вашого приїзду.
— Його контури хіба не мають бути обведені крейдою?
— Дурочка, ти фільмів передивилася? — у погляді Колі-зайчика поєднались привітність і зневага. — Запомни, трупи не обводять мєлом ніколи і нігде. Тільки в кіно.
Дорогою до Чернівців усі мовчали. Галя увімкнула відео на дисплеї камери і почала занотовувати синхрони, які підуть в ефір. Слава богу, в навушниках, інакше я вистрибнула б із машини на ходу. Перед вʼїздом у місто Міша пригальмував біля придорожнього кафе.
— Мала, пиріжки будеш?
Я відвела погляд, втупившись у вікно.
— Мені з маком і вишнями, — пробурмотіла Галя, не відриваючись від нотаток.
Ми дісталися студії за годину до вечірнього випуску. Галя дістала касету з камери і вручила мені:
— Сходи в апаратну — віддай хлопцям на оцифровку. Я побігла писати текст, — на її верхній губі залишилась пляма від вишневого варення. — Можеш іти додому. Завтра поїдемо на зйомку знов.
— Більше ніяких зйомок. Мені гидко від тебе і твоєї роботи, — просичала я і, стиснувши в руці касету, рушила до апаратної.
— Дитино, альо! — шпильки зацокотіли мені навздогін. — Моєму синові теж вісім, окей?
«І що б вона відчувала, якби про нього так знімали сюжет», — я мовчки стояла, потупившись у брудний ковролін.
— Ровесник мого сина не мав опинитись у тому розйобаному сараї. Вони з друзями гралися там не вперше, розумієш? Інфантильні дебіли усім селом спостерігали, шо там ошиваються діти. І всім було насрати. Ти уважно мене слухаєш?
Я підняла очі від ковроліну на розпашіле обличчя Галини Василенко. Варення в кутику її рота нікуди не зникло.
— Ти укатала на інтервʼю батька, який щойно втратив сина, шоб шо?
— Шоб він розказав історію, дорогенька моя.
— Ясно, — я почала затято віддирати нігтем наклейку із касетної коробки.
— Та шо тобі ясно, — втомлено промовила Галя. — Ти думаєш, таке село, де люди не паряться дітьми, доки ті скачуть поміж цегли й прогнилих перегородок, — одне-однісіньке у всьому світі?
Вона дивилась на мене, наче вчителька під час контрольної:
— Я питаю тебе, ти думаєш це єдине село, в якому...
— Не єдине, — я пів життя віддала б, аби цей діалог скінчився швидше.
— Так от, дитинко моя, послухай. Інформація оточує людей всюди. По радіо, в газетах і на тєліку, який не замовкає в кожній хаті. Ти можеш щогодинно крутити ролики «дітям не можна гратися на закинутому будівництві». Але всім буде похуй. Тобі ясно?
— Ясно, — мені було ніфіга не ясно.
— Але варто тобі бодай раз розказати історію. Реальну історію, із заплаканим татом і матірʼю в шоковому стані, як кожна Маруся із Жабомишодранівки потягнеться по пульт, шоб зробити гучніше. Так влаштований мозок. Люди мислять історіями. Люди запамʼятовують історії. Люди співпереживають історіям, дитинко. Не цитатам з протоколу, не статистиці, не звітам! Вони не хотітимуть бути у стані осиротілої матері, яку бачать на екрані. Їх це налякає. Але для цього я мала зробити свою брудну роботу. І якшо ти лишишся у цій професії, ти так само будеш розказувати історії. Ти так само відбиватимешся від осудливих фраз про гонитву за сенсацією. І ти так само, моя дорогенька, робитимеш те, шо мусиш.
Я неохоче кивнула.
— Апаратна, бігом!
У кімнаті, заповненій дротами, пультами і екранами, я віддала касету й вибігла геть. У курилці підкурила цигарку з другої спроби, бо на першій спалила фільтр, і розридалась. За хвилину почула кроки. «А хто тут у нас», — грайливий голос оператора Міші. Я сховалась під стіл. Затулила рот рукою, щоб вгамувати схлипування. Спочатку я побачила його кросівки, потім, спершись рукою на стіл, нахилився сам Міша.
— Шо, Бобік здох? — спитав він крізь сміх і пішов геть. — Больше тапкі гризть не буде.
Поступово його регіт віддалявся.
__________________________________________________________________________________________________________
