Осінь, каштани і Наказаніє Господнє! Уривок з дебютного роману Ніни Кур'яти «Дзвінка»
Ця книга про те, як це — народитися українкою в СРСР, відчути на собі спочатку радянську пропаганду і мовну дискримінацію, а потім — упередженість земляків з інших регіонів. Створити та втримати власну ідентичність Дзвінці допомагає сім’я — саме родинні історії та сімейне виховання сіють у ній зерна сумніву стосовно того, а чи варто вірити тому, що говорять у школі, пишуть в газетах і «брешуть» по телевізору. Публікуємо уривок з дебютного роману Ніни Кур'яти «Дзвінка».
Тим часом у Любашівці настала справжня глибока осінь. Бабуся купила Дзвінці в універмазі синю куртку (там в одному кутику нижньої поли було щось тверде, і бабуся казала, що там можуть бути гроші, куртку можна розрізати в тому місці і ті гроші дістати, і Дзвінка дуже хотіла зробити це пошвидше, однак бабуся потім лише сміялася, а Дзвінка таки взяла шпильку і роздерла ту тверду ґульку з вивороту, — там було тільки щось біле, те саме, чим була напхана куртка), а на голову Дзвінка зав’язувала теплу жовту картату хусточку. Вона ішла до школи зі своїм портфелем у біло-червоні мухомори і загрузала ногами в листі, якого на центральній вулиці Леніна було так багато, що, проминувши три хати, дівчинка була в листі по коліно.
Ось вона минає Бабанині ворота з хвірткою, потім — обійстя Палажки, яка постійно недочувала, а потім — Оляни (Голяни, як казала Бабаня, додаючи майже до всіх голосних на початку звук «г» — Голяна, Гандрей, Гадес). Оляна ще сиділа біля своєї «кирниці» на вулиці й говорила з усіма, хто приходив набрати води і ставив відро на край (цей край «кирниці» бабуся називала «цебрина», їхня квартирантка Люда — «цямрина», а сусід — «цямриння»). Крутилася ручка, на якій спускалося до криниці відро, — корба, і Дзвінці ця корба римувалася з «котилася торба з великого гóрба».
Після криниці по дорозі до школи — лікарня, потім — лікарняний ставок, за ним — місток, потім перейти вулицю Тельмана, де живе Бабанина двоюрідна сестра, яка Дзвінку відверто недолюблює і постійно каже Бабані: «Нашо тобі та чужа дитина? Чо’ ти її нянчиш?» — але Бабаня завжди ображається на слово «чужа» і каже про Дзвінку: «та вона ж мені сама найрідніща!».
Після того Тельмана проминути двоповерховий будинок (ну зовсім як у гóроді, недарма ж Любашівка називається «ПГТ») — і от вона, школа No 2.
На зворотному шляху можна збирати каштани. Скоро приїде мама, і Дзвінка з нею наробить їжачків, тому що треба принести «самодєлки» до школи на «Ярмарку солидарности» — шо то за солідарність і з ким, Дзвінка не знає. Вона припускає, що треба якимось бідним дітям з капіталістичних країн подарувати багато солі, але чому ж ми тоді несемо туди наших каштанових їжачків? Їх ніхто не купує, зате купують печиво «горішки», яке мама напекла теж для цієї «ярмарки». А он Ромина мама просто купила в гастрономі торт «Шахматний» і занесла в школу, сама не пекла. Така-от солідарність.
Випадає перший сніг, а потім укривається зверху і другим, і третім. Вода в лоханці (яку Люда називає «балія») надворі замерзає, проламувати тоненьку кригу пальцями вже холодно, вони одразу стають червоними і в них заходять зашпарі. Дзвінка міняє чоботи на валянки з галошами, а куртку — на голубе, з вишивкою на грудях, пальто. У цьому самому пальті вона і провалюється в балію, вкриту кригою. Дзвінка випробовувала її ліктем на міцність, та крига випробування не пройшла. Дівчинка так і впала боком у крижану воду.
Над нею — синьо-чорне небо в таких яскравих зірках, як лампочки. До речі, а чому у школі казали такий вислів — «лампочка Ілліча»? Це виходить, Ленін її придумав? Він же ніби не був електриком...
Ці науково-філософські роздуми, поки Дзвінка лежить одним боком у крижаній балії, перериває розсерджена бабуся: «А лихе в твою голову, Господі, та шо це за наказаніє Господнє, а не дитина!» — і, закінчивши все це риторичним питанням про те, коли в цеї дитини з’явиться «той дурний розум», волочить до хати — грітися під плитою і перевдягатися в сухе.
Інша пригода чекає на Дзвінку попід містком, на шляху зі школи додому: дівчата з українського класу кличуть кататися з гори на портфелях. Катаються довго, темніє рано, часу не відчувається взагалі.
Вдосталь накатавшись, з’їжджаючи з горба від початку містка прямо на кригу лікарняного ставка, Дзвінка бере свій «портохвель» і збирається нарешті йти додому. Піднімається на тротуар, і раптом бачить бабусю, яка голосить на всю вулицю — дитина пропала!
«А лихе в твою голову! А шоб тобі добро було! Де ти лазиш? Наказаніє Господнє! От збитошне! Ану марш додому! От я тобі дам!»
