Презентація книги Нобелівського лауреата Френка Вільчека "Основи. 10 ключів до реальності": розмова зі спікерами

Книжка Нобелівського лавреата з фізики, одного з найвизначніших сучасних науковців Френка Вільчека уже доступна українським читачам. «Основи. 10 ключів до реальності» любителів науки детальніше познайомить із підґрунтями нашого Всесвіту, а тих, хто від царини точних наук далекий, можливо, надихне познайомитися з нею ближче.

3 червня у Книгарні Є відбулася презентація книжки «Основи. 10 ключів до реальності» Френка Вільчека. Модератор заходу Олександр Панасюк спілкувався з кандидатами фізико-математичних наук Юрієм Степаненком та Іриною Єгорченко, яка до того ж є громадською діячкою.

Усім, хто не зміг відвідати презентацію онлайн чи офлайн, пропонуємо текстову версію розмови із спікерами.

Олександр: Сьогодні у нас ювілейна, десята презентація. Видавництво «Лабораторія» презентує нову фундаментальну книжку кардинально іншого напрямку, ніж усі до цього. Адже усі попередні книжки – це популярна наука, біографії, а сьогодні ми поговоримо про непросту тему – фізику. І не так про саму науку, як про фундаментальні закони природи. Закони природи можуть бути не тільки фізичними. Отже, сьогодні говоримо про книжку Нобелівського лавреата з фізики 2004 року – Френка Вільчека – поп-ікону у світі фізики. В Україні, я думаю, він тільки набиратиме популярності, адже досі не було видано його книжок українською. Це людина, яка популяризує науку зрозумілою мовою. Книжка називається «10 ключів до реальності». Хочу перш за все подякувати нашим спікерам за те, що вони погодилися взятися за цю роботу, дискусію. Пані Ірина є науковим редактором цієї книги, тобто вона працювала над текстом, щоб він став зрозумілішим для широкого кола читачів.

Я розпочав би із базового питання, відійшовши від книги. Я – середньостатистичний споживач інформації, який закінчив середню школу. Тобто у мене був загальний курс з фізики. Її викладали по затвердженій Міністерством науки і освіти програмі. Коли я вийшов у доросле життя, ці речі мені здавалися непотрібними. Але оскільки залучення до вивчення фізики у школі було не надто хорошим, то й висновки я зробив такі ж. Скажіть, наскільки фізика у 21 столітті є необхідною для розуміння базових речей для середньостатистичної людини? Чи можна сказати, що фізика зараз популярна і має широкий вжиток?

Ірина: Що таке потрібність шкільних предметів для звичайної людини? Спочатку треба визначити, хто така звичайна людина. Ми можемо зробити її модель: людина, яка не приймає рішень, яка обирає гуру, якому безмежно вірить, в обличчі якоїсь особи, церкви, організації. Тоді їй не потрібно нічого, якщо у неї виникне питання, вона прийматиме відповідні рішення. У нашій країні склалася ситуація, що ці «звичайні» люди голосують, обирають, приймають дуже часто погані споживацькі рішення, які впливають на маркетингові ходи компаній. А це в свою чергу погано впливає на людей, які вміють думати. Ці «звичайні» люди часто роблять речі, які прямо загрожують життю інших: виїжджають на зустрічну, їздять п’яними. Це люди, яким не потрібна фізика у житті.

Можливо, варто було б дозволити не вивчати усі шкільні предмети, робити вибір на користь можливості нічого не вчити, але таких людей тоді треба обмежувати у прийнятті рішень, зокрема й отримувати водійські права. Така непотрібність, як правило, базується на прогнозуванні. Зараз багато батьків заявляють, що щось їхній дитині не потрібне. Тобто такі батьки можуть спрогнозувати усе життя своєї дитини до найменших деталей? Це, очевидно, не так. Ми не можемо спрогнозувати, що і де нам стане у нагоді. Ось, наприклад, ядерна фізика. Радянські люди абсолютно не думали, що їм будуть потрібні знання з ядерної фізики, хоча б елементарне розуміння. І тут стається Чорнобиль. Треба розуміти хоч щось елементарне, бо рішення, які за цю людину приймала влада, були неправильними і небезпечними для життя. Тому я вважаю, що люди повинні враховувати ці уроки. І крім елітарних міркувань необхідності, люди хочуть чогось вищого, вони прагнуть пізнання.

Навіть примітивні люди, яким нічого не потрібно, звертаються до чогось, що виходить за рамки їхнього досвіду. Якщо вони погано вчилися і не мають належного критичного мислення, вони часто кидаються до антинаукових речей, бо їм хочеться позаелітарного. Звичайно, якщо вони перебувають у парадигмі якоїсь звичайної релігії, то рідко стаються погані речі, бо стандартні релігії більш-менш вписалися в соціум. Але часом люди в пошуку чогось непобутового влазять у відверто погані речі, які приносять матеріальні збитки, становлять небезпеку для життя і здоров’я.

Тому мені здається, що треба розглядати фізику з точки зору духовних потреб людини. І саме ця книжка Френка Вільчека здається мені такою «гуманітарною» фізикою, яка написана, щоб задовільняти духовні і гуманітарні потреби, які не задовільняє шкільний підручник. Фізики. Є книжки з менш гуманітарної фізики, наприклад, відносно нова «Несамовита фізика». Для людей, які хочуть задовільняти свої духовні потреби потрібні не оише усі ці книжки про гетьманів, історію, які стоять на полицях, але й такі як «Основи» Френка Вільчека. Я думаю, її можна рекомендувати усім людям, які цікавляться філософією, власним духовним і розумовим розвитком. У такому сенсі це не зовсім фізика.

Юрій: Погоджуюся з пані Іриною, але хотів би доповнити, що фізику тут не варто розглядати, як виключну фізику. У цій книжці є референси до хімії, біології, тому її треба розглядати в загальному контексті пізнання. Фізика не відділена від інших наук. Це предмет, який поєднується з математикою, хімією, є біофізика, яка працює на рівні біологічних систем, щоб зрозуміти, як у них відбуваються процеси. Що мені сподобалося в цій книжці – це те, що наука не розвивалася постійно прямолінійно. Вона просувалася уперед накопиченнями і стрибками. Якщо ми звернемося до 17 століття, то було одне бачення, загальне.

Далі у 19 столітті наступив наступний етап. Тобто це певною мірою накопичення знань і їх переосмислення. Без знань, які були сформульовані по-новому, розвиток неможливий. Фізику не треба розглядати, як нову. Наука не дає нам розуміння виключно фізичних концепцій, але й не дає розуміння виключно на гуманітарно-філософському рівні. Вона може сприяти в інших сферах робити висновки: є якийсь процес у фізиці, і ти можеш перенести його на інші моделі. Це важливо. Коли у тебе є загальне бачення, ти здатний швидше розвиватися.

Спочатку треба визначити, хто така звичайна людина. Ми можемо зробити її модель: людина, яка не приймає рішень, яка обирає гуру, якому безмежно вірить, в обличчі якоїсь особи, церкви, організації. Тоді їй не потрібно нічого

Олександр: У нас в «Лабораторії» є ключові задачі. По-перше, ми намагаємося видавати літературу разом із західним релізом, щоб бути повністю в контексті західного світу, щоб ми не пасли задніх і були разом зі світом. По-друге, це ота інтелектуальна провокація, коли книжка кидає якийсь виклик, викликає дискусію в суспільних колах, де ця тема має резонанс. Пані Ірина сказала, що в Інституті ця книжка і Вільчека має популярність, але її колеги не знайшли часу прийти. У мене питання: яке місце і роль людей такого масштабу, як Френк Вільчек? Хто вони сьогодні, як живуть – фізики світового масштабу? Чому ми маємо звертати увагу на такі постаті, як Вільчек?

Зроблю короткий відступ. Ми всі розуміємо, хто такий Ейнштейн. Але я поки не подвився хороший десятисерійний ігровий серіал, не розумів його феномену. Але ми усвідомлюємо, що ця людина мала і гуманітарний вплив: це голос не тільки фізики, це голос інтелектуала, який говорив про складні виклики і проблеми суспільства. Свого часу він тікав з нацистської Німеччини, був прийнятий у США – це була людина іншого масштабу. Також ми знаємо історію Сахарова – це людина, яка створила певний проєкт, спрямований на щось, а потім виступила рупором за зовсім інші цілі. У мене запитання: хто сьогодні сучасні фізики – люди у дослідах і лабораторіях, чи ті, хто актуалізує, що відбувається, докопуються до основ? Яка їхня соціальна і ментальна функція?

Ірина: На мою думку, українські фізики висловлюють свою думку із важливих соціальних питань. Серед них багато людей, які серйозно виступають за розвиток науки, за доброчесність, за те, щоб звучав голос науки, а не різноманітних фантазій. Можемо назвати академіка Локтєва, він з усіх сил намагається протистояти лавині всього поганого, що у нас відбувається. І його Молодші колеги – Сергій Шарапов, Антон Семенко.

Олександр: А що ви маєте на увазі під тим поганим, що відбувається?

Ірина: Дискредитація науки. Намагання просунути на провідні місця у науці й освіті таких людей, які не є науковцями, які дискредитують науку, зокрема й псевдонаукою. Вони намагаються протистояти спробам загнати науку невідомо куди і зняти з неї фінансування, вигнати науковців. На жаль, в українських фізиків є дуже прості противники, прості питання щодо яких вони намагаються висловлюватися, але не вистачає належної аудиторії і сил на великі світоглядні питання. Ставлення суспільства до науки є, на мою думку, дуже важливим світоглядним питанням. Тобто нашому суспільству ще треба багато працювати, щоб адекватно ставитися до науки.

Олександр: Пані Ірино, у мене ще є ремарка. Радянський період – це момент, коли ми говорили, що стоїмо на передовій, що у нас інженерне суспільство, що ми стоїмо на передовій, що усі включені. Кожен другий математик. Наскільки ставлення тоді і зараз трансформувалося? Бо була певна традиція.

Ірина: По-перше, тоді було дуже багато людей, які вчилися не в Радянському Союзі. Також тоді уряду і діячам потрібна була зброя, атомна бомба, тому вони змушені були боротися з певним вільнодумством фізиків, хоча зараз ми все більше і більше дізнаємося, що багато технічних ідей тоді запозичили на заході не дуже законно. Але все одно тоді розуміли, що потрібно багато людей, які б розуміли ті креслення, що вкрали. Зараз у нас такі люди при владі, які не розуміють, що навіть вкрасти чи купити щось неможливо, якщо не буде людей, які це розумітимуть. Тому тут виходить інша ситуація. Атомної бомби зараз не хочуть, але у людей примітивне лінійне мислення: якщо ми маємо щось зараз, то так само буде й завтра. Люди не хочуть бачити змін, які накопичуються, тенденцій. Вчити фізику, хімію, біологію дуже корисно для того, щоб розуміти, що життя так не побудовано, що якщо щось було дуже довго, то воно не буде завжди. Цю просту істину намагався пояснити Талеб, але вона навіть у його бестселері не всім дійшла.

Олександр: Талеб – це «Чорний лебідь»?

Ірина: Так. Але мені здається, що й без Талеба будь-якій людині, яка вчила фізику, це має бути зрозуміло. Щодо школи, то вчителів зараз зробили такими собі заручниками Стокгольмського синдрому. На них навалили стільки формальних вимог, вони мають настільки малу зарплату, що звичайний вчитель за свою зарплату не може дозволити собі купити книжку. Коли я отримую примірники за роботу науковим редактором, то один примірник залишаю собі, а інші будуть подаровані моїм знайомим вчителям, бо самі вони купити їх навряд зможуть. В результаті така ситуація з вчителями призводить до того, що вони не мають часу і сил замислюватися про світоглядні питання і не вчать цього учнів. Тому навчання здається примітивним і що думати там не треба.

Юрій: Хотів би додати, що сучасна фізика – це інтегрована наука. Ти не можеш розвивати високоінтелектуальні речі в одній локації. Якщо ми говоримо про ядерну фізику, про фізику електронних частинок, то це науки, що мають велику колаборацію з іншими лабораторіями, з іншими світовими центрами. Тобто якщо ставити Україні питання: «Де ваш Нобелівський лауреат?», то так не може бути. Ти не матимеш його, якщо не інтегрований у велику науку. А це вимагає фінансування – без капіталовкладень ти великих досліджень не зробиш. В цьому плані у нас немає загального розуміння. Науковці мають бути інтегровані. А люди у владі і значна частина суспільства думають, що можна щось локально зробити, і все. Ти отримуєш доступ до високих технологій і адекватний рівень знань, бо без високої кваліфікації зайти на вершину значно складніше. З одного боку росіяни, у яких ці ядерні центри збереглися, розвиваються у цьому напрямку далі, хоча з іншого, у нашому інституті є лабораторії, причетні до досліджень у галузі Фенка Вільчека, але це тому, що інститут інтегрований.

Олександр: Тобто життя є?

Юрій: Воно є, але ми не будемо завжди їхати за кордон і казати: «Ми такі розумні, тому давайте робити експерименти, які ви пропонуєте». Ми повинні пропонувати щось своє. Якщо наші фізики із лабораторії, де проводяться ці дослідження, мають зразок молібдену, унікальну річ, яка залишилася із Радянського Союзу, то вони пропонують цей матеріал. Якби не було матеріалу, їм долучитися було б значно складніше.

Олександр: Тобто різниця між нами і західним науковим світом в інфраструктурі?

Юрій: І в розумінні того, що в цю інфраструктуру треба щось вкладати. Без вкладання в неї ти можеш отримати хіба мізерний результат.

Олександр: Перейдімо до наступного етапу нашої розмови. Френк Вільчек отримав Нобелівську премію з фізики. Ви можете доступно пояснити, в чому феномен цієї нагороди? Що оначає для фізика отримати її і за що отримав Нобелівську премію Вільчек?

Юрій: Напрямки є різні, і отримати Нобелівську премію люди теж можуть за різне. В деяких випадках це досягнення цілих колаборацій. Наприклад, коли було відкриття бозону Хіггса, то премію отримувала людина, яка запропонувала ідею, але крім того, й директори колаборацій, які створювали установки. Це колосальна робота великих груп.

Олександр: Фізики виступають, як рок-гурти – без колективу ніяк.

Юрій: Але водночас є й здобутки, які є свого боку унікальними і зробленими невеликою кількістю людей. Наприклад, відкриття. Наприклад, відкриття графену, яке зробили двоє чоловіків. І це було дуже дешеве дослідження.

Олександр: А що таке графен?

Юрій: Є вуглецева структура графіт, алмаз, а графен – це міцні-міцні плівки.

Ірина: Один шар атомів.

Юрій: Тобто цей експеримент був відносно дешевим. Деякі експерименти дорогі. У книжці добре розповідається про відкриття гравітаційних хвиль – це був дорогий експеримент. Премію отримали три людини, але сама установка дуже дорога і її робить явно не одна людина. Десь до отримання премії проходить небагато часу, якщо це дуже яскравий результат, а деколи це результат двадцятирічної давнини, але вже зараз оцінений.

Олександр: Ми говоримо про те, що Нобелівська премія з фізики є найбільшим визнанням у сфері цієї науки?

Юрій: Так, це є найбільшим визнанням.

Олександр: Це середовище колег, яке дає підтримку групі людей, які приносять щось, чого до них відкрито не було. Це робить поступ цілої науки. А за що отримав Нобелівську премію саме Френк Вільчек?

Юрій: У фізичному світі є чотири взаємодії, які вивчаються у школі. Там їх називають «сили», але це все ж таки взаємодії. Це гравітаційна взаємодія, завдяки якій Земля кружляє біля Сонця, ми сидимо тут; є електромагнітна взаємодія, завдяки якій працюють усі наші девайси: телефони, прилади, розетки; слабка взаємодія у ядерному світі; і безпосередньо ядерна взаємодія, яка утримує протони, нейтрони в ядрі. Якщо ми рухаємося у масштабі в глибину, то спочатку йдуть молекули, потім атоми (на певному етапі вважалося, що вони неподільні), вони в свою чергу діляться на ядро і електрони, які утримуються за рахунок електромагнітної взаємодії.

Ядро теж має компоненти: протони й нейтрони. Вони утримуються за рахунок ядерної взаємодії. Виявляється, що протони й нейтрони теж складаються з менших частинок – кварків. Їхня природа така, що вони не можуть існувати самі по собі. Ми можемо виділити протон або нейтрон, але кварк – не можемо. Вільчек дав розуміння, чому так. У протоні є три кварки. Як проводяться дослідження у фізиці: одну частинку вдаряємо об іншу, то розбиваємо її, вловлюючи певні характеристики на детекторах. А коли ти вдаряєш один протон іншим, то не можеш розбити його, щоб кварки вилетіли. Замість цього народяться інші частинки. Природа кварків в тому, що коли ти намагаєшся їх розірвати, енергія зростає. Це було новим знанням, за це Вільчек і отримав Нобелівську премію – охарактеризував кваркові частинки, які між собою тримаються за рахунок такої сили, що не роз’єднаються, а породять нові частинки. Це можуть бути фотони, нові протони чи нейтрони.

Олександр: Зроблю вигляд, що зрозумів, про що йдеться. У інтерв’ю, яке я показував вам перед презентацією, йдеться про те, що Вільчек досліджував природу найбільшої сили, яка існує в природі. Це так спрощено. Але всі ці точні моменти для широкого кола читачів не говоритимуть так чітко, як звичайні речі. Повертаючись до книги, у чому для вас важливість цієї роботи? Що важливо, вона не є товстою – всього-на-всього 200 сторінок. Вона доволі конкретна, і там зібрані фундаментальні речі, 10 ключів, які дають тобі розуміння реальності. Пані Ірина говорила про науковий світогляд. Мені дуже сподобалося на початку про жарти із водіями, про порушення природи речей, які мають негативні наслідки. Таку ж історію ми маємо із релігійним світоглядом, що доводить, що ми зараз стоїмо на низькому щаблі розвитку, бо приймаємо багато речей на віру. Разом з тим ви підкреслили момент, що це важливо, бо люди потребують віри. Чи може ця книжка стати одкровенням для широких мас населення? Чи має вона потенціал стати такою, що включить нас у раціональне сприйняття?

Щоб тебе почули, потрібно їздити на конференції, стажування, треба бути особисто знайомим із різними людьми. Можна досягнути чогось і без цього, але імовірність дуже мала.

Ірина: Я дуже сподіваюся, що саме ця книга допоможе хоча б тим членам українського суспільства, які спроможуться її прочитати, дійсно просунутися на шляху до світової наукової думки і дуже просунутися на шляху росту до розуміння світу. Це духовна потреба. Як я уже говорила, це гуманітарна фізика. Щодо елементів віри, того, що треба вірити у щось, то мені здається, тут є допомога не у вірі, а в розумінні. Автор намагається пояснити, що таке наука, звідки беруться наукові результати. Незважаючи на таку стислість книжки, він говорить, звідки це взялося. Він згадує багатьох феноменальних людей, про яких мені хотілося б, щоб більше людей знало.

Олександр: Наприклад?

Ірина: Ремсі. Це неймовірний діяч, який за 26 років зробив величезний внесок у науку. Це дуже глибокий вчений, незважаючи на те, що помер від раку у 26 років. Мені б хотілося, щоб зрозуміли глибину того, що зробили багато вчених. Не знаю, як це вдалося у такій короткій книжці, але тут показано шлях до цих ідей, що це все не придумано нізвідки. Дуже часто створюється враження зі шкільних підручників (і це дуже-дуже неправильний підхід), що фігурально кажучи, сидів Ньютон, йому впало щось на голову, і він зрозумів. І все це нізвідки. А у книжці показано, що це звідкись: це праця, це база знань, це розуміння зв’язків між попередніми знаннями. Це про не просто вивчення, а про розуміння того, з чим це пов’язано і звідки береться.

Здається, пан Юрій сказав, що дослідження графену було дешевим, але до цього дослідження був потрібен мікроскопчик за пару мільйонів. Без нього вони б не просунулися далеко, хоча самі з ним не працювали. Але для того, щоб довести, підтвердити, цей мікроскоп був нагально потрібен. Також потрібна загальна репутація науки світу. Якщо просто прийти і сказати, що ось мені впало яблуко на голову, і до мене це дійшло, то таке сприймається не дуже добре. Щоб довести свою думку, треба щось знати, спілкуватися з людьми, доносити їм. З Нобелівськими преміями і українськими вченими проблема у тому, що навіть якщо комусь щось прийде у голову, якщо хтось буде дуже працювати і матиме доступ до сучасної літератури, його просто не почують. Я абсолютно серйозно. Я дуже боюся такої ситуації, що хтось із наших вчених коли-небудь видасть якусь не надто дорогу ідею, а її не почують.

Олександр: У зв’язку з чим так радикально не почують?

Ірина: Зараз дуже великий потік інформації. Практично кожен вчений починає свій ранок із чашки кави та архіву. Але весь архів прочитати також не зовсім можливо. Це досить випадковий процес, чи потрапить твоє повідомлення на очі тому, хто все зрозуміє. Багато людей читають статті видатних вчених, статті своїх знайомих або просто прогортають чужі. Щоб тебе почули, потрібно їздити на конференції, стажування, треба бути особисто знайомим із різними людьми. Можна досягнути чогось і без цього, але імовірність дуже мала.

Олександр: Повернімося до питання про книжку.

Юрій: Мені здається, сама назва багато про що говорить. Вільчек розглядає базові речі. З одного боку він дає розуміння еволюції науки і наукового сприйняття, адже воно теж змінювалося. Але крім того, коли ми повертаємося до базових понять типу «простір», «час», то люди не завжди розуміють їх так, як розуміє фізика. В цьому плані Вільчек простіше доносить ці базові поняття, і людина може зрозуміти, як мислить фізик. З другого боку, як говорила пані Ірина, є гуманітарне представлення. Тут у книжці є певні фізичні блоки, накопичення теми, інформації, а потім частини тексту, які сприймаються легко. Це пояснення чи роздуми, філософські думки про загальні речі. Коли у тебе немає виключно фізичних понять, то тобі легше сприйняти наявний матеріал. У цій книжці це доволі непогано.

Олександр: Яка цільова аудиторія книжки? Хто читачі такої літератури сьогодні? Це ж культова фігура, поп-ікона фізики, яка отримала Нобелівську премію, популяризатор науки.

Ірина: Мені складно сказати, хто реальний споживач такої літератури в Україні. Я можу сказати, кого б хотіла бачити. Це вчителі і викладачі фізики, зокрема, викладачі фізики у педагогічних університетах, які роблять зараз героїчну справу, пробуючи підготувати вчителів. Я б хотіла, щоб її прочитали філософи, бо мені здається, що спроба пояснювати світ без розуміння фізичного світу це трохи дивно. Також щоб її прочитали люди, які намагаються шукати відповіді на питання, як побудовано світ. Щоб вони прочитали цю книжку, а не шукали дивних людей, що видають якісь казки за пояснення фізичного світу. А ще школярі. Я думала, як би організувати захід із прочитання цієї книжки старшокласниками і обговорення її. Мені було б надзвичайно цікаво, як вони її сприймають. Хотілося б, щоб її читали наші політики.

Олександр: Чому потрібно політикам читати Вільчека?

Ірина: Бо вони не розуміють цього світу. Щоб вони хоча б доторкнулися до розуміння світу. Вони намагаються керувати, пропонують рішення, абсолютно не розуміючи, як цей світ побудований, як що тут  відбувається. Живуть у своїй фантазії. Їм варто б доторкнутися до реальності світу, щоб зрозуміти, яке місце людини, свідомості у цьому світі.

Олександр: Пане Юрію, вам є що додати?

Юрій: Мені здається, навіть для науковців це буде цікаво. У книжці була цитата, що хіміки дають різноманіття певних процесів, але на рівні біологів не все запропоноване може працювати. Тому і для науковців з інших сфер важливо розуміти, що відбувається у суміжних дисциплінах.

Олександр: Постскриптум. Ми видавали книжку, яка є другою у доробку «Лабораторії». Це «Смертельний ворог» Марка Остергольма, це класик американської епідеміології. Він узяв для своєї роботи знаного журналіста Майкла Олшейкера, і книга написана зрозуміло й доступно. Але це зроблено за рахунок внеску журналіста, який різав і спрощував текст науковця по живому. Я писав багато подкастів, спілкувався, почав більше читати науково популярної літератури, і у мене постало питання щодо спрощення наукової літератури. Тому таке питання: як написана ця книга? Які ваші смакові відчуття?

Юрій: Деякі компоненти складніші, але коли у тебе є аналоги на простих прикладах, то це сприймається легше.

Ірина: Я не можу вважатися цільовою аудиторією спрощення, але ця книжка здалася мені водночас і простою, і менш примітивною, ніж багато інших навколофізичних бестселерів. Деякі книжки Мічіо Кайку, наприклад, читати складно.

Олександр: Складно чому?

Ірина: Наука, якою я займаюся, це про адекватне коректне спрощення фізичних моделей.

Олександр: Це можливо тільки за рахунок того, що людина має професійний бекґраунд.

Ірина: Так, це можливо тоді, коли людина знає щось глибоко і досконало. Щоби щось спростити, треба це глибоко знати. Просто так не вийде.

Юрій: Я ще скажу: дуже позитивно, що він не писав про усі речі, про які можна було написати. Насправді можна було ще додати матеріалу. А тут є та міра, з якою ти і не перенасичиш себе, і зрозумієш.

Ірина: Так, тут дуже якісний відбір речей, про які він говорить. Ні додати, ні викинути.

Олександр: Тобто вийшла фундаментальна робота від людини, яка отримала Нобелівську премію з фізики і є популяризатором наукових знань. Прекрасне завершення цього вечора. Дякуємо нашим гостям, кандидатам фізико-математичних наук Ірині Єгорченко та Юрію Степаненку. Дякую!