«На власній шкірі». Розмова про репортаж, як спосіб пояснити дійсність і стати голосом вцілілих

Поділитись

31 березня 2026, Вт

20 січня у столичній книгарні “Сенс” за участі авторки книги «На власній шкірі» Світлани Ославської і літературознавиці Богдани Романцової відбулась розмова про межі художнього репортажу і свідчення вцілілих, тілесність і дім на війні, про мовчання як захисний механізм і про голоси, які вдалося зберегти. Про те, чому важливо не лише знати, що сталося, а й дати можливість цим історіям бути розказаними. Найцінніше з розмови публікуємо у матеріалі.

На власній шкірі, розмова

_______________________________________________________________________________________________________

Богдана Романцова: Як з'явився інтерес до теми свідчень вцілілих?

Ці тексти я почала записувати як свідчення воєнних злочинів для проєкту The Reckoning Project. У певний момент у мене з’явилося відчуття, що частину з них хочеться зробити більш публічними. У кожній з цих історій було щось, що мене по-справжньому захопило. Що саме це було, якщо узагальнити? Передусім послідовна, цілісна розповідь, цікава сама по собі, адже людина ділиться власним досвідом. У частині свідчень з’являвся ніби другий рівень: коли оповідач не лише фіксує те, що сталося, а й додає особисту рефлексію. Це особливо цінно з погляду того, як ми, люди, загалом сприймаємо пережите, як осмислюємо його і як про нього говоримо.

_______________________________________________________________________________________________________

Богдана Романцова: Хороший репортаж не лише описує події, а й пояснює дійсність.
Чи можемо сказати, що дрібні моменти, якісь важливі деталі або рефлексії – це також про пояснення дійсності і певний дуже конкретний погляд, який ти хочеш вловити?

Під час запису свідчень я ніби чую історію, яка є правдивою, але водночас вона не дорівнює тому, що насправді сталося. Бо я жодною мірою не можу пережити те, що переживали вони. Я отримую лише наступну похідну від їхнього досвіду. Але вони той досвід – тілесний, прожитий – вкладають у слова. І цей процес видається мені надзвичайно цікавим.

Часом у журналістській роботі зустрічаєш людей, які є природними оповідачами. Далеко не всім було б просто цей несловесний досвід оформити словами, але частині я думаю це було навіть цікаво робити.

_______________________________________________________________________________________________________

Богдана Романцова: Чому людям так важливо озвучити свій досвід, надати йому форми оповіді, навіть якщо він страшний?

Частина відповіді полягає в тому, що таким чином досвід починає пропрацьовуватися і стає можливим для того, щоб далі з ним жити. Він стає більш впорядкованим. Я, звісно, не є спеціалісткою з травми, але багато читала про це і саме так це відчуваю: коли людина проговорює свою травму, з’являється шанс, що їй стане легше жити з нею далі. Втім, це не завжди працює саме так: не кожна розказана історія є терапією, і люди також втомлюються говорити.

На власній шкірі

Історії, зібрані в цій книжці, були записані у 2022–2023 роках. Вони фіксують певний етап осмислення того в якій ситуації й у якій реальності ми всі опинилися як суспільство. Наше сприйняття і чутливість змінюються дуже швидко, але тут зафіксовано конкретні моменти саме такими, якими вони були тоді.

_______________________________________________________________________________________________________

Богдана Романцова: Як зберегти виразний голос оповідача, але водночас подати авторську оптику аби книжка була цілісною? До якої міри ти втручаєшся і як зберігаєш ці голоси?

Я не впевнена чи книжка обов’язково має бути цілісною. Можливо, вона має бути розхристаною, так вона чесніше відображає той стан, в якому ми є зараз. Прагнення до цілісності й досконалості може виявитися оманливим і завести нас не туди. Натомість розхристаність інколи виявляється ближчою до правди.

Коли я писала ці тексти, вони були окремими, і їх потрібно було в якомусь порядку скласти. Тут є кілька типів текстів: монологи, класичні репортажі від третьої особи та короткі замальовки, які не є репортажами. Ці замальовки часом наближаються до есеїв, до рефлексії про мою роботу як журналістки. Ідея була така, що оскільки тексти та тема складні, важкі історії мають чергуватися із легшими. Це дає читачеві простір для видиху, можливість перемкнутися і продовжити читання. Цікаво, що в процесі деякі з цих маленьких текстів, які мали бути передишками, розрослися і стали більшими текстами. Вже й не дуже видно, що це перебивки.

_______________________________________________________________________________________________________

Богдана Романцова: Чи було в історіях, які ти записувала щось спільне? Це люди, які пережили різний досвід і осмислюють його по-різному, але чи були якісь спільні точки?

Напевно, спільною точкою був якийсь додатковий шар – те, що змусило мене на них звернути увагу. Наприклад, у першому тексті два монологи – жінки і чоловіка з Півдня України. Обоє розказували про те, як їх викрали росіяни, як тримали у незаконному ув'язненні протягом певного часу, як вони звідти звільнилися і повернулися додому. Ці історії можна розказати дуже по-різному, але в них було щось що привертало увагу. В чоловіка – це була певна духовність, яка дозволила йому витримати і знайти для себе сенс жити далі. Жінка, яка пережила знущання з боку російських солдатів і вбивство свого чоловіка, згадувала про своє життя на хуторі: як вони разом вели господарство, як після його смерті вона залишилася сама. Вона згадувала як в певний момент в неї на подвір'ї з'явилася нутрія, яку вона спочатку злякалась і хотіла в неї кинути каменем, а потім подумала, що ця тварина так само самотня як вона і почала жити з нею у мирі.

Це дуже життєві, побутові деталі, але в них є щось глибоко людське в позитивному сенсі. Бо все інше, що відбувається, це теж людське. Катують теж люди. Але в цих історіях є щось таке тендітне та вразливе.

_______________________________________________________________________________________________________

Богдана Романцова: Олена, героїня другої оповіді, до останнього лишається в хаті. Її чоловіка вбивають, село окуповане, але вона каже такі слова: “Я розуміла, якщо поїду, то все. Вже в мене немає дому, бо я не зможу зайти туди, де побуває їхня нога”. Чим є дім для твоїх героїв?

Тим, чим він є для багатьох з нас – це місце де безпечно. Навіть тоді, коли об’єктивно там небезпечно. Навіть якщо на твоїй вулиці стоять ворожі війська і в будь-який момент ти можеш опинитися під підозрою, у власних чотирьох стінах тобі безпечно. Це відчуття безпеки не зовсім логічне. Багато людей залишаються у своїх домівках тоді, коли за межами будинку чи квартири вже небезпечно. У випадку таких людей, як Олена, напевно, це також вкоріненість в місце. Прив’язаність до хати, в якій жили кілька поколінь, де навіть стіни в якомусь сенсі бережуть.

Звісно, частково це й своєрідний сторітелінг, який ми розказуємо собі. Спочатку ми обираємо залишитися, а потім маємо побудувати історію, яка цей вибір пояснює: чому ми залишаємося, чому нам тут безпечно, чому цей крок є логічним.

Земля і відчуття, що цей простір твій і він якимось чином тебе охороняє, напевно, важать дуже багато. Зокрема для тих поколінь, які справді живуть досить прив'язано до свого місця: рідко виїжджають навіть до обласного центру, не бувають, або вкрай рідко бувають за кордоном. За такої сильної прив’язаності втрата рідного місця переживається значно болісніше.

_______________________________________________________________________________________________________

Богдана Романцова: Як змінюється статус і образ тіла на війні? Чому ворогам так важливо відібрати у людей їхню тілесність?

Тілесність на війні – це окрема тема для цілих дисертацій. У певний момент у тебе залишається лише твоє тіло, більше нічого. Ти викинутий у якийсь транзитний та дуже некомфортний простір, у підвал, непридатний для життя. У тебе залишається тільки твоє тіло.Ще в тебе є зв'язки з іншими тілами, на ці зв'язки ти можеш покладатися. Так було простіше тим, хто був з родиною. Ті, хто не мав таких зв'язків, їм було, я думаю, значно складніше.

Зокрема, в одній із цих історій у підвалі сиділи всі мешканці Ягідного, але дві жінки опинилися в селі випадково – вони їхали зі Славутича і потрапили під обстріл. Спочатку їх місцева родина прихистила у своєму погребі, але потім їм довелося піти разом з усіма в підвал. Для них це було ще більш небезпечно, бо вони були чужими, плюс вони молоді жінки. Одна розказувала, що вивертала назовні свою червону куртку, щоб бути менш помітною.

Люди, які їх прихистили, стали тією умовною родиною, за яку вони могли триматися як за тілесні зв'язки. Хай і не дуже міцні, адже вони знали одне одного кілька днів. Самотнім людям було найскладніше саме через відсутність інших тіл – через неможливість буквально спертися на когось, покласти голову на плече сусіда, щоб поспати.

Коли росіяни заходять у села, перше, що вони роблять, перевіряючи людей, – це обшук і контроль тіл. Вони вдивляються, які тіла можуть бути небезпечними, нести загрозу для них, а які бути привабливими.

Це дуже важлива тема: як після травми ми можемо втрачати відчуття власної тілесності. Як ми з цим тілом далі існуємо, після того, як над ним вчинили наругу.

_______________________________________________________________________________________________________

Богдана Романцова: У тексті «Селами півдня» героїня Людмила каже, що щоб говорити про себе потрібна мужність. Про що твої герої найчастіше мовчать?

Цей текст для мене дуже цінний, там багато моїх рефлексій про речі, про які дуже складно говорити, про які ми мовчимо.

У ньому є спостереження, які спочатку виникають ніби на берегах: це не те за чим ти їдеш, не те, що шукаєш. Я почала помічати повторюваний патерн поведінки, схожі відповіді з міста в місто, з села в село – цей момент замовчування. Або навпаки говоріння про інших тоді, коли про себе говорити надто страшно. Говорити про себе – це показати занадто велику вразливість. Часто перша реакція героя – відсунутися і сказати, що це в іншої людини є історія. Хоча я знаю, що вона є і тут, але людина хоче вивести мене на манівці.

Інший момент, який я зауважила, — це звинувачення жертви. Це повторювалося в багатьох інтерв'ю, де йшлося про загибель сусіда, знайомого, чи незнайомого, але чия історія стала відома співрозмовнику. Про це є окреме есе в книжці, називається "Він був трошки хворий". В його назві — не випадково цитата. Вцілілі так говорять про тих, кому пощастило менше. Такі висновки, звісно, несправедливі, але це теж людське. Це про те, як працює наш мозок, про ті механізми, за допомогою яких ми намагаємося щось собі пояснити.

Богдана Романцова: Ця книжка дуже непроста, але в ній усе ж є оптимістична нота. Ці історії було кому розказувати. Мені подобається ідея, що справжня трагедія починається там, де гинуть хронікери й більше немає кому засвідчити пережите. Тут є кому говорити: є ті, хто вижив; ті, хто пройшов крізь це і зміг донести свій досвід; ті, хто не зламався. І їхні голоси – це, напевне, найцінніше, що ми маємо сьогодні.