Дотепна книжка про переплетені долі психоаналітика Ернеста Джонса, хірурга Вілфреда Троттера та ґуру психоаналізу Зиґмунда Фройда. Від першого психоаналітичного конгресу в Зальцбурзі до хвороби короля Ґеорґа й першої зустрічі Фройда й Троттера — Шеймус О'Магоні у книжці «Ґуру, спільник і скептик» не просто розповідає історію трьох визначних постатей, а й розкриває всі секрети сексуальних одержимостей інтелектуальних і богемних кіл Лондона, Кембриджа й Відня. У матеріалі ділимося детальною розмовою із автором про кожного з цієї видатної трійки.
______________________________________________________________________________________________________________
Читайте також уривок із книжки «Ґуру, спільник і скептик»
______________________________________________________________________________________________________________
Від едипового комплексу до обмовки по фройдівськи — теорії Зиґмунда Фройда й сьогодні нам добре відомі. Але що ми насправді знаємо про самого Фройда? Ірландський письменник, колишній лікар-гастроентеролог, відомий як автор книг, що досліджують сучасну медицину, Шеймус О'Магоні, написав нову книжку «Ґуру, спільник і скептик», у якій розповідає історію засновника психоаналізу та показує, як його життя і кар’єра були пов’язані з двома іншими, менш відомими, але не менш цікавими лікарями.
______________________________________________________________________________________________________________
Що об’єднує цих трьох чоловіків — Зиґмунда Фройда, Ернеста Джонса й Вілфреда Троттера — і чому Ви захотіли подати їхні історії паралельно?
Про Зиґмунда Фройда чув практично весь світ. Його образ впізнаваний, навіть якщо ви нічого не знаєте про психоаналіз чи психіатрію. Його найближчим учнем у ранні роки психоаналізу, і фактично до самої смерті, був лікар на ім’я Ернест Джонс, який уперше зустрів Фройда 1908 року — це своєрідна ключова дата у книжці. Саме тоді в Зальцбурзі відбувся перший міжнародний психоаналітичний конгрес. Після цього конгресу Джонс був настільки вражений ідеями Фройда й особистістю вчителя, що присвятив усе своє подальше життя психоаналізу. Він став найближчим учнем Фройда, був серед шістьох «паладинів» — внутрішнього кола відданих послідовників, які мали піклуватися про нього, поширювати його ідеї та захищати.
Джонс також заснував і очолив Британське психоаналітичне товариство, тож він відіграв ключову роль у популяризації психоаналізу в англомовному світі.
Для самого Фройда він був особливо важливий ще й тому, що саме Джонс, фактично одноосібно, організував його виїзд із Відня після нацистської анексії Австрії в 1938 році.
Третій герой — Вілфред Троттер. Він був найближчим другом Джонса, коли вони були ще молодими лікарями. Вони познайомилися, працюючи у Лондонському університетському коледжі. Троттер був старшим на вісім років і займав вищу посаду, але між ними виникла тісна дружба. Їх об’єднували спільні інтелектуальні інтереси — психологія, соціологія, медицина. Разом вони поїхали на конгрес у Зальцбурзі в 1908 році. Як уже мовилося, для Джонса це стало моментом «одкровення»: він вирішив, що присвятить життя психоаналізу й Фройду. Троттер же залишився абсолютно непереконаним.
У той час як Джонс став найближчим учнем і «ад’ютантом» Фройда, Троттер став, мабуть, найвидатнішим британським хірургом міжвоєнного періоду. Він також прославився завдяки книжці Instincts of the Herd in Peace and War, написаній під час Першої світової війни, яка стала великим бестселером. Крім того, він здобув славу тим, що врятував життя королю Ґеорґу V, якого місяцями виснажувало недоліковане захворювання легень.
Я зрозумів, що цей трикутник — Фройд, Джонс і Троттер — ідеально підходить для структури книжки. Адже Троттер уособлює емпіричну науку, скепсис і критичне мислення. Він із самого початку сумнівався в психоаналізі, хоч і поважав Фройда як особистість. Проте він так і не зміг прийняти основні положення психоаналізу. У книжці Троттер постає як голос наукового скептицизму.
Я ж давно хотів написати про психоаналіз. Чому він набув такої могутності й впливовості? Я, мабуть, поділяю погляди Троттера: вважаю, що Фройд помилявся в багатьох аспектах. І все ж він був великою людиною, бо змінив наше уявлення про світ.
Троттера сьогодні майже забули. Усі його учні вже померли, ніхто більше не пам’ятає про нього. І коли я дізнався про зв’язок із Джонсом, я подумав, що це справді цікаво, і цей трикутник дружби був ідеальною основою або структурою для того, щоб написати про цей період в історії психоаналізу.
Чи могли б Ви довідково розповісти про психоаналіз. Що це таке й якими були основні переконання Фройда та його теорії?
Гадаю, найкраще було б почати з короткої розповіді про самого Фройда і про те, як він увійшов у цю сферу майже випадково. Адже Фройд закінчив навчання як лікар, його перші роботи були пов’язані з нейроанатомією, нейрофізіологією — лабораторні дослідження у Віденському університеті. І він із задоволенням залишився б академічним нейробіологом, якби не те, що він був євреєм. А в ті часи єврейським лікарям у Відні було надзвичайно складно отримати підвищення, особливо на академічних посадах.
Фройду радили: ти здібний, ти розумний, але просунутися не зможеш через свою національність.
Тож Фройд вирішив, що хоче одружитися зі своєю нареченою Мартою. І для цього йому довелося залишити академічну сферу та працювати клінічним лікарем, а також приймати пацієнтів приватно у власній квартирі.
Отже, він перейшов від нейроанатомії та нейрофізіології до клінічної неврології. Провів певний час у Парижі з видатним французьким неврологом Жаном-Мартеном Шарко, кілька місяців працюючи у його відділенні в лікарні Сальпетрієр кимось на кшталт візитуючого стипендіата. Фройда глибоко вразив Шарко, який стверджував, що так звана на той час істерія мала, по суті, психологічне походження. Тож Фройд відкрив приватну неврологічну практику у Відні в 1880–1890-х роках.
Його пацієнтами були представники заможного віденського середнього класу — переважно молоді жінки, які приходили до нього з тим, що ми сьогодні назвали б конверсійним розладом. Приватна неврологія в ті часи в основному мала справу з психосоматичними станами, зокрема з конверсійним розладом, який тоді називали істерією. І саме на основі взаємодії з цими пацієнтами Фройд поступово будував свою концепцію. У цей період із ним також відбувалася своєрідна тривала духовна криза.
Тож він звернувся до власного досвіду дитинства і з цього народилася ідея едипового комплексу — а саме, що маленькі хлопчики відчувають сексуальний потяг до своїх матерів і ворожість до своїх татів.
Він узяв зі свого досвіду ідеї про сни: що вони репрезентують пригнічені бажання і що їх можна символічно розшифрувати тощо.
Іншою його великою ідеєю було перенесення — коли діалог між лікарем, у цьому випадку аналітиком, психоаналітиком, і пацієнтом відтворював усі ті стосунки, які пацієнт раніше мав із фігурами авторитету та батьками, і таким чином пацієнт переносив на лікаря свої уявлення про попередні стосунки з авторитетними постатями, особливо з батьками. Він почав вважати, що всі неврози мають сексуальне походження.
Отже, фройдівський психоаналіз був тривалим лікуванням із використанням технік психоаналізу — вільних асоціацій, переповідання снів. І це поступово прижилося у Відні. Спершу Фройд зібрав довкола себе групу єврейських лікарів, які збиралися у його квартирі щосереди ввечері для обговорення випадків. Інші лікарі були значно молодші за Фройда, тож він став для них патріархальною фігурою, «ґуру», і згодом розгорнув те, що перетворилося на величезний корпус робіт — 24 томи зібрань творів Фройда.
Він розвивав свої ідеї у цьому величезному письмовому доробку, над яким працював аж до своєї смерті 1939 року. Фройд був чудовим стилістом, мав велику харизму, був неймовірно переконливим чоловіком. І водночас мав велику чесність, що також приваблювало прихильників і учнів.
Його ідеї прижилися у німецькомовному світі, але поступово стали популярними й в англомовному — значною мірою завдяки Джонсу. Особливо після Другої світової війни, коли більшість німецькомовних єврейських психоаналітиків були змушені втекти з Європи, психоаналіз глибоко вкорінився у Північній Америці, де він став домінуючою силою в академічній психіатрії — аж до сімдесятих років.
Ви називаєте Фройда ґуру. Він пройшов шлях від людини науки до психоаналізу, який не обов’язково ґрунтується на наукових фактах чи науковому методі. Тож чи вважаєте Ви, що психоаналіз найкраще розуміти як своєрідний культ? Здається, саме це натякається у Вашій книжці — що його зростаюча популярність мала культоподібний характер, із послідовниками та самим Фройдом на вершині.
Так, він по суті був культоподібним. Тобто головна помилка Фройда полягала в тому, що він аж до своєї смерті стверджував, ніби це наука. Це дивно, адже він мав наукову підготовку. Він працював із великим нейрофізіологом Брюкке, знався на науці. Він публікував наукові статті, розумів науковий процес, знав, що таке збір даних та подібні речі. Але сам факт, що він продовжував вживати слово «наука» щодо психоаналізу, на мою думку, підірвав довіру і до нього самого, і до всієї справи.
Його пристрастями в юності були давня історія, мови, література. Він обожнював Шекспіра, англійську культуру, Сервантеса, був одержимий класичною античністю. По суті, він був літературною постаттю, блискучим есеїстом.
Я вважаю його радше літературною фігурою. Але з якоїсь причини, відомої лише йому, він наполягав на цій хибній ідеї психоаналізу як науки. І він був не єдиним.
Усі його послідовники, зокрема Джонс, також вживали слово «наука», хоча психоаналіз був зовсім не наукою: не мав емпіричної бази, не застосовував науковий метод. Більшість його учнів, особливо так звані «світські аналітики», які не мали медичної освіти, взагалі не мали жодного уявлення про науковий метод чи наукове дослідження.
Джонс мав медичну освіту, але й він продовжував уживати слово «наука», що було абсолютно безпідставно. Проте він визнавав, що здатність до скепсису в нього була розвинена недостатньо.
Яку роль Джонс відіграв у зростанні психоаналізу? І як варто розглядати його стосунки з Фройдом? Джонс дуже рано вирішив, що його роль буде роллю учня.
Він був головним проповідником, біографом, хранителем ортодоксії, захисником Фройда, його рятівником. Він навіть на певному етапі хотів стати його зятем і мав наміри одружитися з Анною Фройд, перш ніж Джонс остаточно зрозумів, що Анна не цікавиться ним, як і чоловіками загалом.
Отже, саме Джонс фактично заснував психоаналіз у Британії, ставши співзасновником Британського психоаналітичного товариства. Він також грав дуже важливу роль у контролюванні доступу до пацієнтів у Лондоні протягом багатьох років. Він засновував і редагував журнали.
Він передавав інформацію Фройду через листування, яке тривало понад тридцять років. У ті часи вони листувалися неймовірно активно. Тож його листування з Фройдом було величезним і подекуди досить кумедним.
Він постійно стежив, щоб серед психоаналітиків не з’являлися єретичні ідеї, і тримав британських колег у суворій дисципліні. Тобто він виконував усю роботу, яку Фройд не хотів або не міг робити, особливо «брудну» політичну роботу.
Таким чином, він був на кшталт «головного батога» й залишався абсолютно відданим Фройду як людині. Був його спільником. І, без перебільшення, можна сказати, що саме Джонс урятував життя Фройда. Адже саме він благав міністра внутрішніх справ видати візи на в’їзд Фройду та його родині, а також усьому розширеному оточенню, аби вони змогли переїхати до Лондона. Це все зробив Джонс. Фройд особисто не симпатизував Джонсу, але розумів, наскільки той був важливим і для нього самого та його сім’ї, і для психоаналітичного руху загалом.
Вілфреда Троттера Ви назвали скептиком. Він був хірургом і науковцем, був менш відомий, ніж Фройд. Якими були його найбільші досягнення?
Загалом, на думку більшості, Троттер став найвизначнішим англійським хірургом міжвоєнного періоду — з 1918 по 1939 роки. Він був дуже незвичайною людиною, адже тодішні хірурги, майже всі чоловіки, зазвичай були неймовірно зарозумілими. Натомість Троттер жодним чином не відповідав цьому стереотипу — він був скромним, самозаглибленим, надзвичайно ввічливим із пацієнтами. Незалежно від походження пацієнта, він виявляв надзвичайну повагу й до колег, і до студентів. У лікарні Юніверсіті-коледж його любили, мабуть, більше за будь-якого іншого лікаря за всю її історію.
А крім усього цього, він став членом Лондонського королівського товариства — що для практикуючого клінічного хірурга є вкрай рідкісною відзнакою. Він здобув її завдяки експериментам із регенерації нервів після їхнього ушкодження. Він прочитав відому статтю невролога Генрі Геда та психіатра й антрополога В. Г. Ріверса про регенерацію нервів: Генрі мав кілька перерізаних нервів у руці й протягом двох років регулярно їздив до Ріверса в Кембридж. Вони фіксували відновлення нервової чутливості протягом цих двох років.
Фактично цей експеримент став натхненням для роману Пет Баркер Regeneration, який розповідає про подальшу роботу Ріверса як психіатра, що лікував солдатів із бойовим шоком. Баркер використала метафору регенерації нервів у назві свого роману. Як би там не було, Троттер прочитав цю працю й сказав: занадто поверхнево. Тож він вирушив робити значно масштабніший експеримент разом з іншим хірургом, Моррісоном Девісом, під час якого вони перерізали нерви по всьому тілу. Навмисне перерізали.
Уявіть лише, робити це, коли ти практикуючий хірург, а твої руки — твій хліб. Він перерізав нерви у власній руці, так само зробив і Моррісон Девіс. І вони повільно відстежували відновлення чутливості та функцій нервів!
Вони написали значно масштабнішу працю, яка фактично спростувала й повністю зруйнувала висновки Геда й Ріверса. Цю статтю, опубліковану у 1908–1909 роках, вважали й досі вважають важливою віхою в нейрофізіології. Ба більше, вона була зразком експериментального методу. Настільки, що Королівське товариство зробило Троттера своїм членом — надзвичайно рідкісна відзнака для практикуючого хірурга. Отже, було і це.
У 1908–1909 роках Троттер написав дві праці з соціальної психоаналітики. Його головна теза полягала в тому, що людину необхідно розглядати як соціальну істоту, і що найпотужнішим чинником нашої поведінки є не підсвідоме, як стверджував Фройд. В основі книги була теза про соціальну психологію та поведінку людини, яка пізніше вплинула навіть на Фройда. Проте після цього Троттер більше не писав книг про соціальну психологію. Він більше не проводив експериментів із функцією нервів. Він повернувся до роботи як повноцінний клінічний хірург і викладач.
Як я вже казав, його моментом слави став порятунок життя короля Ґеорґа V. У 1929 році Ґеорґ V захворів на пневмонію, ускладнену довгим абсцесом, тож була створена величезна комісія видатних лікарів. Усе це було організовано його особистим лікарем, і вони частково провели дренування абсцесу. І був абсолютно абсурдний комічний момент: через шість місяців, влітку 1929 року, Ґеорґ V йде на службу подяки в Вестмінстерському абатстві, щоб відсвяткувати одужання. На зворотному шляху він каже своєму лікареві: «Уявляєш, служба подяки, а у мене досі гній витікає з боку».
Приблизно через два тижні Доусон запросив Вільфреда Троттера, і Троттер провів операцію та врятував Ґеорґа V.
Усі інші лікарі отримали титули та почесні каптури. Троттеру запропонували те ж саме, але він відмовився. Відомо, що він приїхав у Букінгемський палац автобусом, вийшов через задні двері й сказав: «Дуже дякую».
Він був надзвичайно скромною людиною, безкорисливою, не прагнув слави чи нагород. Єдина відзнака, яку він прийняв, — членство в Королівському товаристві, бо її давали за визнання колег.
Він поділяв з Фройдом інтенсивну харизму, настільки, що люди наслідували його ходу і мову, як учні Фройда наслідували манери Фройда, але у всьому іншому Троттер був протилежністю.
Чому ж тоді Фройд став всесвітньо відомим і впливовим, а Троттер — ні?
Історія Троттера майже забута. Я звертався в UCH, чи є матеріали про Троттера, і фактично нічого не знайшов. Це цікаве спостереження про швидкоплинність слави: тут був видатний лікар, найвизначніша фігура британської хірургії протягом двох десятиліть, а тепер майже забутий. Його сім’я та друзі зібрали деякі його праці після смерті.
Фройд — великий, бо геній, бо змінив наше сприйняття світу. Навіть якщо це здебільшого нісенітниця, навіть якщо неправильно — це не має значення. Він мав силу особистості, блиск письменника та переконливість — усе це змінило світ.
Чи міг психоаналіз бути небезпечною практикою? Були психоаналітичні експерименти з дуже сумними наслідками
Найяскравіший приклад — справа дітей Бірмінгема.
Партнеркою доньки Фройда, Анни, була американка Дороті Тіффані Бірмінгем, донька Льюїса Комфорта Тіффані, відомого художника родини Тіффані. У 1920-х вона приїхала до Відня з чотирма дітьми. Вона була відчужена від чоловіка Роберта Бірмінгема, який належав до надзвичайно багатої сім’ї WASP із Нью-Йорка. Він був хірургом, дуже заможною людиною. Він страждав на біполярний розлад, і їхній шлюб зазнав краху.
У неї було четверо дітей, зі старшим хлопчиком були проблеми. У нього розвинулися астма та екзема, які Дороті вважала психосоматичними. Тож вона приїхала до Відня, адже чула про роботу Анни Фройд із дітьми і вирішила, що віддасть своїх дітей, особливо старших, Боббі та Мабі, на аналіз до Анни. Усе це настільки тісно пов’язало її з Анною Фройд, що вони стали партнерками на все життя.
Чи були вони коханками, ніхто не знає. Вони відмовлялися ідентифікувати себе як лесбійки протягом усього життя. Але Анна аналізувала цих двох дітей десятиліттями. Почала з Боббі, якому тоді було десять років, а потім з Мабі, якій було вісім.
Анна вважала, що аналіз дітей — це не лише психологічна терапія, а й форма спільного виховання. Це була надзвичайно інтенсивна, комплексна терапія, яка включала освіту, психоаналіз, батьківство. І це призвело до того, що Боббі і Мабі стали надзвичайно залежними від Анни. Їхній батько наклав на себе руки через біполярний розлад і розлуку з дітьми. Тож, коли Боббі і Мабі дорослішали, у них були серйозні проблеми. Боб став алкоголіком і помер у п’ятдесят років, проживши дуже складне життя. Те саме сталося з Мабі. Доля дітей Бірмінгемів трималася в суворій таємниці.
Цей біполярний розлад міг би бути стабілізований, якби його лікували літієм, який був доступний, коли він захворів. Але Анна Фройд виступила проти цього. Вона заперечувала проти самого лікування, яке могло б врятувати цього чоловіка. Ще гірше, що вже у 1970-х Анна Фройд стала надзвичайно впливовою у американських судах у справах про опіку після розлучень. Вона постійно стверджувала, що після розлучення контакт дітей із батьками, яким не надано опіку, не є доброю ідеєю. І це майже повністю базувалося на її дивній взаємодії з родиною Бірмінгемів.
Цікаво, чи психоаналіз сьогодні якось впливає на медицину або психологію?
Психоаналіз мав тривале і складне «розлучення» з психіатрією та медициною, тож сьогодні він уже не має суттєвого впливу на клінічну практику та психіатрію. Але у 1950–1970-х роках він таки мав вплив. Академічні кафедри психіатрії у Північній Америці, особливо у США, майже всі були під контролем фройдистів.
Коли у 1970–1980-х стало очевидно, що психоаналіз не ефективний навіть для незначних неврозів, надзвичайно затратний і неефективний для серйозних психіатричних хвороб, особливо психозів, і не мав доказової бази, він втратив вплив у психіатрії та медицині.
Проте психоаналіз залишився сильним у академічному середовищі, особливо у Франції, де він переплівся зі структурним соціалізмом, постмодернізмом і теорією літератури. Тож він і досі впливовий.
Як нам у XXI столітті слід оцінювати Фройда?
