П'ятниця все одно буде, бо це пазл всього життя, а людина не може пройти життя без випробувань
Дев’ятого лютого в Книгарні Є міста Київ відбулася презентація книжки «Все одно буде п’ятниця. А потім неділя» журналістки та художниці Ольги Бартиш. Разом з авторкою книжки й правозахисницею Ларисою Денисенко говорили про важливість власного коріння, любов до себе й чому «хороша» дитина – не завжди щаслива дитина. Найважливіше з розмови читайте в матеріалі.
В книжці викладена доволі інтимна історія. Чи багато страхів у вас було стосовно її оприлюднення?
Найбільшим страхом було те, що це може зашкодити Умі, що це неетично стосовно дитини. І я довгий час не знала, як з цим впоратися, тому книжка чотири роки відкладалася. Насправді там були різні причини, найголовніші з них — це внутрішній страх і совість. Саме совість довго не давала мені це зробити.
Але був ще один цікавий момент. Думаю, я боялася бути неідеальною. Боялася, що не сподобаюся у цій книжці людям. Мене ж вчили бути хорошою: в неділю до церкви, ходити гарно вбраною, не вискакувати, не викрикувати, не вигукувати, не ржати, лиш «не-не-не». І ти виростаєш хорошою, не розказуєш про болі, пишеш щось гарне, скромно одягаєшся, робиш те, що подобається іншим людям.
І для мене — художниці, яка хотіла робити мистецтво, яке певним чином були б незручним для людей, це був дуже непростий конфлікт.
Насправді мені було страшно, що я виставляю себе настільки оголеною і непокритою, що інші подивляться й подумають «мама на посміховисько».
Ти постійно дослухаєшся до себе?
Так. У мене є саморефлексія і гіперчутливість. Я постійно в контакті зі своїми почуттями, неначе в мене є якісь такі щупальця, якими я намацую простір довкола, з’ясовуючи де і як я маю з ним взаємодіяти. Це водночас і щастя, і біда. Щастя, бо так можна створити багато цікавого. А біда — ти постійно немов оголений нерв. І часто це досить боляче.
Коли ми вдочерили Уму, я довгий час страждала й мучилася, що не маю таких почуттів до цієї дитини, які до рідного сина. Зараз я вже знаю, що не може бути в тебе любові до дитини, якої ти не народила. Бо любов — це час, прив'язаність, спільна історія. Дуже багато різних параметрів відповідають за любов. А я раніше собі думала, що в мене буде, як у кіно.
Чому ти думала, що тобі буде легко впоратися з Умою?
Як кажуть в народі: «Там де двоє, там і троє». Нас було троє. Мама жива-здорова, впоралась. В мене вже є двоє дітей. Я думала собі, невже я не впораюся? Я їх нагодую, помию, дам книжечку читати, телевізор включу, погладжу, косички заплету, платтячко вдягну і все буде, як у людей. Ось така ілюзія, що в мене все буде просто. У когось складно, а я проскочу. Але все пішло якось не так...
Що таке п’ятниця? Я думала, що п’ятницю можна проскочити. Вона як випробування, страждання, біль... У мене такої п’ятниці не буде. Виявляється, так не буває. П'ятниця все одно буде — це пазл всього життя. А людина не може пройти життя без випробувань, страждання і дискомфорту.
Чи підіймали ви з Умою тему її ромського походження?
Ми розказуємо Умі, що вона ромської національності. Стосовно цього між нами жодних таємниць. І якщо вона захоче у старшому віці більше дізнатися про ромські традиції, я піду разом із нею досліджувати й шукати все, що її цікавить.
Я розумію, що це також частина цілої картини. І Ума має це знати. Психологи кажуть, що навіть для покинутих дітей, яких зреклися, дуже важливо знати свій рід, навіть якщо їх колишні родичі це алкоголіки, останні наркомани чи вбивці. Дитині треба знати, бо це краще, ніж бути нічиєю і не мати коріння. Краще коріння гниле, ніж ніякого.
Як ти думаєш, що Ума в тобі відкрила і чого навчила всіх вас?
Вона мене досі вчить найголовнішого — прийняття самої себе. В кожного своя історія. Мій основний розвиток і шлях до самої себе стався завдяки цій дитині. Приймаючи себе, витягуючи з себе оце дике серце і дозволяючи проявлення власної дикості: не бути зручною аби сподобатися іншим, а бути чесною.
Наприклад, зараз в мистецтві я роблю розворот в іншу нішу, те, що я вже роками хочу зробити, але весь час чогось боюся. Мені подобається малювати, але вже не цікаво створювати просто окрасу дому. Я страшенно люблю живопис і квіти, але це вже не чесно, бо я маю інші ідеї і хочу йти далі. І те, що хочу я робити далі — не є загальноприйнятною красою.
Яку найголовнішу пораду ви дали б людям, які планують усиновити чи вдочерити дитину?
Піти до терапевта. Психотерапію ніхто не скасовував і, в першу чергу, важливо розібратися із мотивацією свого бажання всиновити дитину. Пропрацьовуючи подібні питання в психотерапії, здебільшого це зводиться до того, що усиновленням ми рятуємо не дітей, а самих себе. І це класно усвідомити ще на старті. А потім із таким чітким розумінням себе й істинної мотивації, пропрацьованої в терапії, вже маючи на це ресурс, вдаватися до усиновлення. І тоді це буде крута історія.
Про що насправді книжка?
Про шлях і про любов до себе. Ця тема червоною ниткою проходить крізь всю книгу. Я так багато шукала: що це таке і якою є ця «істинна» любов. Що означає приймати себе і своє серце? Я йшла із цими запитами до психотерапевтів, книжок, фільмів і так досліджувала цю тему. І тепер, завдяки Умі, я нарешті прийшла до того, що означає насправді любити себе.
