Радісне свято новосілля в щойно придбаному будинку родини Будденброків. Жовтень,1835 рік

Роман Томаса Манна «Будденброки. Занепад однієї родини» — це легендарна сага, удостоєна Нобелівської премії з літератури, майстерний і філігранно виписаний портрет сім’ї на фоні історичної епохи. Ця фамілія мала втілювати німецькі чесноти, однак вони народилися Будденброками — життя заборгувало їм від початку. Кохання і зради, боротьба і заздрощі, несамовита пристрасть і пекуча ненависть трьох поколінь клану — від владного патріарха Йоганна Будденброка до його онуків, не здатних втриматися від спокуси забороненого плоду, який їм пропонує світ. Публікуємо уривок із роману у матеріалі.

Аж ось на двох великих кришталевих тарелях принесли листковий пудинг — багатошаровий витвір із марципанового тіста, малини, бісквіту і яєчного крему; ту ж хвилю на другому кінці столу блиснуло полум’я: то дітям подали їхні улюблені ласощі — облитий спиртом і підпалений пудинг з родзинками.

— Томасе, синку мій, будь такий ласкавий, — мовив Йоганн Будденброк і дістав з кишені штанів велику в’язку ключів. — У другому льоху праворуч, друга полиця, за червоним бордо дві пляшки... втямив?

Томас, що розумівся на таких дорученнях, вискочив з-за столу і невдовзі вернувся з пляшками, вкритими порохом і павутиною. Тільки-но з тієї непоказної оболонки полилася в чарочки золотаво-жовта, солодка, вистояна мальвазія, як пастор Вундерліх підвівся з місця. За столом запала тиша, і він невимушеним, товариським тоном, який полюбляв навіть у церкві, гладенькими зворотами почав тост. На його блідому обличчі заграла тонка, лукава усмішка. В одній руці він тримав чарку, а другою час від часу робив вишуканий жест, підкреслюючи ним свою мову.

— А тепер, щирі мої приятелі, хай нам буде дозволено вихилити чарочку цього благородного трунку за щасливе життя наших вельмишановних господарів у новій, такій пречудовій оселі! За щастя й здоров’я родини Будденброків, за всіх її членів, і присутніх тут, і відсутніх, віват!

«Відсутніх? — думав консул, схиляючи голову перед простягненими до нього чарками. — Кого старий Вундерліх має на думці? Франкфуртських родичів та ще Дюшанів з Гамбурга чи, може, натякає на щось інше?»

Він устав, щоб цокнутися з батьком, і ласкаво глянув йому у вічі.

Та саме тоді підвівся зі свого місця маклер Гретьєнс, на що йому треба було немало часу; коли ж він нарешті став на рівні ноги, то проголосив деренчливим голосом тост за фірму «Йоганн Будденброк» і за її подальший ріст, поступ і процвітання на славу рідного міста.

Йоганн Будденброк, як голова сім’ї і старший представник торгового дому, склав усім дяку за тепле слово й послав Томаса по третю пляшку мальвазії, бо помилився, гадаючи, що стане двох.

Лебрехт Крегер також узяв слово. Він дозволив собі вільність: лишився сидіти, вирішив, що так його мова справить ще більше враження, і тільки завзято жестикулював головою і руками, коли виголошував тост за господинь дому — мадам Антуанету і пані Елізабет.

Та коли він скінчив, коли пудинг був уже майже доїдений, а мальвазія випита, тоді, відкашлюючись, повільно підвівся Жан-Жак Гофштеде. У всіх за столом вихопилось одностайне «Ах!», а діти з радощів аж заплескали в долоні.

— Так, excusez! Я не міг собі відмовити... — почав він, однією рукою злегенька поторсавши свого гострого носа, а другою витягаючи з кишені аркуш паперу.

В залі запала глибока тиша. Аркуш, якого він тримав тепер у руках, був зворушливо, строкато розмальований, і на одному боці, в овалі з червоних квіточок та золотих закруток, красувався напис. Гофштеде зачитав його:

— «З приводу дружнього запрошення на радісне свято новосілля в щойно придбаному будинку родини Будденброків. Жовтень тисяча вісімсот тридцять п’ятого року».

Тоді перевернув аркуш і почав ледь тремтячим старечим голосом:

Любі друзі! Як сьогодні
В пісні цій забути вас,
Цю оселю — дар Господній
Вам до віку, не на час?!
Другові з волоссям сивим
І дружиноньці його,
Їхнім діточкам щасливим
Вірша присвячу цього.
Люба ваша мені згода:
Ви ж — як ті боги колись,
Мов Венери мила врода
І Вулканів хист зійшлись.
Хай майбутнє зловороже
Вам утіхи не урве.
Кожен день хай щось хороше
Вам приносить і нове.

Гофштеде вклонився, і все товариство бурхливо заплескало в долоні.

— Charmant, Гофштеде! — вигукнув старий Будденброк. — За твоє здоров’я! Ні, таки чудово!

А коли пані Елізабет підняла чарку, щоб цокнутися з поетом, її ніжні щоки ледь почервоніли — вона добре помітила, як Гофштеде на слові «Венера» чемно вклонився в її бік...

***

У великій їдальні саме вставали з-за столу.

— На здоров’я, mesdames et messieurs, смачного вам! У тій кімнаті на курців чекають сигари, а на всіх нас — чашечка кави і, якщо мадам розщедриться, то й лікер... А далі — більярд, звичайно, для всіх, хто бажає. Жане, мабуть, ти проведеш добродіїв до флігеля... Мадам Кеппен, маю честь...

Сите й задоволене товариство рушило назад до кімнати з краєвидами, весело розмовляючи й обмінюючись зауваженнями з приводу чудового обіду. Але спершу консул зібрав усіх охочих до більярда.

— А ви не зіграєте партію, тату?

Ні, Лебрехт Крегер волів лишитися з дамами. А от Юстуc нехай іде, як має бажання... Сенатор Ланггальс, Кеппен, Гретьєнс і доктор Грабов теж приєдналися до нього. Жан-Жак Гофштеде обіцяв прийти пізніше:

— Я буду трохи згодом! Йоганн Будденброк гратиме на флейті, і я неодмінно мушу послухати... Au revoir, messieurs...

Ідучи залою, шестеро добродіїв почули з кімнати перші звуки флейти. Пані Елізабет акомпанувала тестеві на фісгармонії. Легенька, дзвінка, граційна мелодія попливла просторими кімнатами будинку. Консул дослухався до неї, поки можна було щось почути. Він залюбки лишився б у кімнаті з краєвидами, посидів би в кріслі, помріяв під цю музику, дав би волю своїм почуттям... Аби ж не обов’язки господаря дому!

— Принеси кави й сигар до більярдної, — сказав він служниці, що трапилась їм на площадці.

— Авжеж, Ліно, кави, чуєш? Кави! — підхопив пан Кеппен голосом, що, здавалось, виходив з його наїденого живота, і спробував ущипнути дівчину за червону руку. Звук «к» тонув у нього в горлі, ніби він уже ковтав каву і смакував нею.

— Я певен, що мадам Кеппен бачила все крізь засклені двері, — зауважив консул Крегер.

Сенатор Ланггальс спитав:

— То ти поселився нагорі, Будденброку?

Праворуч сходи вели на третій поверх, де були спальні консула та його родини, але й ліворуч від площадки теж тягся ряд кімнат. Чоловіки, попахкуючи сигарами, почали спускатися вниз широкими сходами з білим різьбленим поруччям. На другій площадці консул на мить зупинився.

— На цьому півповерсі є ще три кімнати, — пояснив він. — Маленька їдальня, спальня батьків і одна вільна кімната з вікнами в садок. За коридор тут править вузенька галерея... Але ходімо далі! Ось дивіться, цим переходом заїздять навантажені підводи і потім через двір потрапляють просто на Пекарську.

Широкий лункий перехід був викладений великими чотирикутними кам’яними плитами. Коло подвійних вхідних дверей і з протилежного боку переходу розташувалися конторські приміщення. Кухня, з якої й досі чувся кислий запах цибуляної підливи, і вхід до льохів були ліворуч від сходів. А праворуч, на чималій висоті, ліпилися до стіни химерні, незграбні, але старанно полаковані дерев’яні прибудови для служниць; дістатися до них можна було тільки стрімкими сходами з переходу. Біля тих сходів стояло кілька велетенських старих шаф і різьблена скриня.

Консул з гістьми вийшли у високі засклені двері і, спустившись на кілька східців, таких пласких, що ними можна було їхати підводою, опинилися на подвір’ї. По ліву руку від них була невелика пральня, а просто — гарно спланований, але вже по осінньому сірий і вогкий садочок, що кінчався альтанкою з фасадом у стилі рококо; грядки в ньому були вкриті від морозу солом’яними матами. Консул звернув ліворуч, на стежку між двома стінами, що через друге подвір’я вела до флігеля.

Там слизькі східці спускалися до склепінчастого льоху з глиняною долівкою, що правив за комору; згори звисала линва: нею витягали лантухи з зерном. Та консул повів гостей охайними сходами праворуч, на другий поверх, і розчинив перед ними білі
двері більярдної.

Кімната була велика, гола, майже порожня. Попід стінами стояли тверді стільці. Пан Кеппен знеможено опустився на один із них. — Я найперше трохи відпочину, — заявив він, обтрушуючи дрібні дощові краплі з сурдута. — Хай йому біс, обійти ваш дім — ціла подорож, Будденброку!

Тут, так само, як і в кімнаті з краєвидами, в каміні за латунними ґратками палав вогонь. Крізь троє високих вузеньких вікон видно було червоні мокрі дахи, сірі подвір’я і мури.

— Карамболь, пане сенатор? — спитав консул, знімаючи з рами киї. Тоді обійшов обидва більярдні столи й позатикав лузи. — Хто з нами гратиме? Гретьєнс? Чи ви, докторе? All right. Тоді ви, Гретьєнсе і Юстусе, ставайте до другого столу. Кеппене, тобі також доведеться грати.

Винар підвівся і, тримаючи дим із сигари в розтуленому роті, прислухався до рвучкого вітру, що свистів між будівлями, порощав дощем у шибки і завивав у комині.

— От чорт! — вилаявся він і видихнув дим. — Як ти гадаєш, Будденброку, зможе «Вулленвевер» увійти до гавані, га? Ох і клятенна ж погода...

Так, чутки з Травемюнде були не вельми втішні: консул Крегер, що натирав крейдою кия, також потвердив це. Бурі по всьому узбережжі. Їй-богу, двадцять четвертого року, коли Санкт-Петербург залляла повінь, було не набагато гірше... Аж ось подали каву.

Вони випили по чашечці й почали грати. Та скоро мова зайшла про митний союз... О, консул Будденброк був палкий прихильник митного союзу!

— Який чудовий задум, панове! — вигукнув він, жваво обернувшись після влучного удару до другого столу, звідки почулися цих двоє слів: «митний союз». — Нам треба при першій же нагоді вступити в нього.

Але пан Кеппен був іншої думки, де там, він аж засопів з обурення.

— А наша самостійність? Наша незалежність? — ображено спитав він і войовниче сперся на кия. — Що з ними буде, га? Думаєте, Гамбург так і вхопиться за цю прусську вигадку? Чи ти хочеш, щоб нас відразу з’їли, Будденброку? Та боронь Боже! Навіщо нам той митний союз, хотів би я знати! Хіба нам без нього зле?..

— Та тобі не зле, Кеппене, твоє вино надходить, — ну й ще, може, російські продукти, про це я не кажу. Але ж більше ми нічого не імпортуємо! А щодо експорту... ну так, якусь дещицю зерна ми вивозимо до Голландії і до Англії, та на цьому й годі! Ой ні, на жаль, нам таки не дуже добре. Далебі, колись тут був більший розмах, ніж тепер... А в митному союзі нам відкриється Мекленбург і Шлезвіг-Гольштинія. Хто зна, може, торгівля на свій ризик...

— Але ж дозвольте, Будденброку, — озвався Гретьєнс; він наліг усім тілом на стіл і пильно цілився, водячи києм по кістлявій руці

— Цей митний союз... нічого не розумію! Адже наша система така проста й практична, хіба ні? Очищення від мита товарів під присягою...

— Чудова давня інституція, — мусив погодитись консул.

— Та ви що, пане консул, як ви можете вважати її чудовою? — аж розсердився сенатор Ланггальс. — Я не купець, але як казати
щиро, та присяга — просто дурниця. Вона стала формальністю, і її навчились дуже хитро обминати. А держава дивиться на все крізь пальці. Як послухаєш, що про це розказують, то аж вуха в’януть. Я певний, що вступ до митного союзу з боку сенату був би...

— Тоді не минути конфлікту! — Пан Кеппен гнівно стукнув києм об підлогу. Він казав «кунфліхт» і тепер уже зовсім забув, що треба стежити за вимовою. — Не минути кунфліхту, щоб я з цього місця не зійшов! Нє, пане консул, красно вам дякую, але ви таке говорите, що най Бог боронить! — І він почав палко розводитись про арбітражні комісії і добробут держави, про вільні міста й присягу...

Хвалити Бога, що нагодився Жан-Жак Гофштеде! Він зайшов під руку з пастором Вундерліхом — двоє щиросердих, бадьорих
старих добродіїв, втілення інших, безтурботних часів.

— Ну, любі мої друзі, — почав він, — я щось маю для вас: веселий жарт, віршик на французький манір... Послухайте!

Він зручно вмостився на стільці навпроти гравців, що, спершись на киї, стояли коло більярдів, витяг з кишені аркуш паперу, поторсав гострого носа довгим вказівним пальцем із перснем-печаткою і веселим, наївно-епічним тоном прочитав:

Саксонський маршал Помпадур пихату
У золотім візку повіз катати.
— Погляньте, — хтось гукнув, — кого народ стріча:
Меч короля і піхви до меча!

Пан Кеппен якусь мить сторопіло дивився на нього, тоді, забувши про кунфліхт і про добробут держави, зареготав разом з усіма, аж луна пішла попід стелею. Пастор Вундерліх відійшов до вікна; з того, як тремтіли його плечі, знати було, що він теж тихенько сміявся.

Вони ще довго сиділи в більярдній, бо виявилося, що Гофштеде мав про запас не один такий жарт. Пан Кеппен розстебнув усі ґудзики на жилеті і був у найкращому гуморі: тут він почувався вільніше, ніж коло столу в їдальні. До кожного удару кия він додавав по-нижньонімецькому якусь кумедну примовку і часом, уже вкотре, блаженно заводив:

Саксонський маршал...

Він гудів його таким низьким басом, що віршик видавався ще смішнішим.

Передзамовити роман Томаса Манна «Будденброки. Занепад однієї родини»