Любов замість сорому. Розмова про книжку Маріам Найем «Як вдихнути вільно? Посібник з деколонізації» спільно з Марією Фабрічевою, Антоном Дробовичем і Ларисою Денисенко
Деколонізація, що заспокоює нервову систему. Спільно з правозахисницею, письменницею Ларисою Денисенко, істориком, психотерапевткою та авторкою книжки «Як вдихнути вільно? Посібник з деколонізації» обговорили формування стосунків колонізатора та колонії, шляхи особистої деколонізації, обійми, що лікують та як пробудити в собі любов до свого. Найкраще з розмови публікуємо у матеріалі.
_____________________________________________________________________________________________________________
Учасники:
Маріам Найем — культурологиня, дослідниця, авторка книжки «Як вдихнути вільно? Посібник з деколонізації», співзасновниця і співведуча подкастів про деколоніальні практики.
Антон Дробович — історик і керівник Центру прав людини та меморіалізації війни Київської школи економіки
Марія Фабрічева — психотерапевтка, письменниця, авторка книги «Гора з плечей»
Лариса Денисенко — модераторка події, правозахисниця і письменниця.
_____________________________________________________________________________________________________________
Як формуються стосунки колонізатора і колонії в історичному, культурному і психологічному контекстах?
Антон Дробович: Відповідь на це питання міститься в цій книзі, посиланням на конкретний випадок у Київській школі економіки. Один зі студентів запитав видатного американського професора чи буває колоніалізм «хорошим». Відповідь прекрасна, прочитайте її в книзі «Як вдихнути вільно? Посібник з деколонізації». Суть у тому, що термін «колонія» первісно означав поселення. Використовувати це слово в тому значенні, до якого ми звикли, почали греки і римляни. В їх розумінні колонії були їхніми поселеннями. А вже потім у майбутньому додалася зверхність.
Стосунки колоніальних імперій по відношенню до колоній проектуються так само, як в ті давні часи: люди приїхали, привезли свою «класну» культуру, яка вища ніж все інше. Ми розуміємо, що це великий злочин, бо тільки наймудріші люди потім змогли розгледіти за тими мурами справжнім людей та їх культуру.
Марія Фабрічева: Я спробую дати психоаналітичний погляд на ці стосунки. По-перше, мене сильно дратує все що пов'язано з російською імперією та радянським союзом. По-друге я давно вивчаю цю тему і намагаюся збагнути, на що схожа ця взаємодія. Після читання цієї книги в мене якраз закрився гештальт: якщо відокремити історичний контекст і зосередитись на психоаналітичному.
Коли подивитись на росію не як на нащадка імперії, а як на паразита. Мені це дуже схоже на стосунки між Україною і росією. Там, де одна зі сторін виступає паразитом, який тягне ресурси, нав'язує щось своє і при цьому транслює, що без нього не впоратися. Треба скидати сліди цього паразита, які він залишає після себе. Лікуватися самоствердженням і любов'ю, через силу і усвідомлення.
Маріам Найем: Я зрозуміла, що потрібно написати цю книгу, бо мене часто запитували як відійти від російського.
Цікаво, що ми все одно ставимо їх в центр, намагаємося зрозуміти, як відійти від росії, розмовляючи про росію. Я подумала, що тут спрацює варіант, який свого часу спрацював зі мною — відкривати у собі щось нове і більше занурюватися в те, що здається моїм.
Щоб зрозуміти як працюють ці культурні стосунки, я почала більше цікавитись епістемологічним насиллям. Це коли хтось створює корпус знань і після цього нав'язує його, поширює і робить основним. Це те, що робили і продовжують робити усі імперії. Це проблема, бо ми сприймаємо себе через їх візію.
Мені необхідно було показати як працюють ці культурні стосунки, а з іншого боку я не хотіла увесь час говорити про росію. Про неї достатньо вже написано і сказано. Тому тільки в одній главі я навела приклади акцентуючи на тому, ЩО вони говорять про нас. і Звісно ж це абсолютно інший контекст.
Коли і з чого почався ваш особистий шлях деколонізації?
Марія Фабрічева: Я народилась в радянському союзі і першим моїм здивуванням було, коли мій доволі спокійний дідусь кинув капцем в телевізор, де показували Брежнева. Я пішла до тата спитати, чого дідусь так нервує. Тато сказав, що дід не дуже любить совок, я була доволі мала і не повязала особу Брежнева і фізичний совок для прибирання. Вже у більш дорослому віці прийшло розуміння того, що в моїй родині не дуже шанували Радянський Союз. Потім я почала дізнаватися більш дорослі та глибші причини. Дізналася, що моя родина дуже постраждала від Радянської влади: були репресовані і розстріляні.
Коли я дослідила свій родовід то зрозуміла, що єврейської крові в нас значно більше, ніж української. Так розпочався шлях пошуку точок гордості за свою родину, приналежність, етнічність. Я по краплям збирала інформацію для того, щоб мати можливість гордо розповідати про свою дуже дивну і специфічну родину. Розповідати з гордістю, повагою, і розумінням причин, чому вони були такими. Адже сьогодні ми маємо великий шанс стати іншими.
Антон Дробович: Я виріс у Києві, на Борщагівці, у родині, м’яко кажучи, далекій від професорських шаф із книжками, в абсолютно пролетарському оточені. Коли ж я вирішив «стати розумним» і почати читати кращі книжки, то, питаючи себе, що є еталоном «розумного» і «класного» — це завжди була Російська імперія. Був реальний період коли всі розумні люди навколо, навіть дисиденти казали, що все дореволюційне — якісне. Тільки через багато років, уже в університеті, до мене дійшло, як працює імперія — і що вона, насправді, нікуди не зникла.
Я почав виступати на конференціях, вигравати конкурси, отримувати запрошення поїхати в Москву, видав свої статті в московских журналах. І тоді стало очевидно: для багатьох людей вертикаль усе ще існує. Імперії і «совка» давно немає, але всі говорять, що там краще, престижніше. Це стало для мене поворотним моментом. Я раптом відчув: кордонів немає, імперії немає, а вертикаль та ієрархія досі існує. І більше того — її підтримують, у неї вкладають мільярди, щоб вона й далі жила. Це було страшне відкриття.
Маріам Найем: Я памятаю, під час навчання велика кількість літератури була чомусь російською мовою. Проблема філософського факультету — немає іншого інструменту заробляння грошей, ніж твоя мова. Коли ти закінчила освіту — вмієш приблизно щось розумне говорити, відчуваєш, що ти знаєш якісь розумні слова. А потім у мене виникло бажання почати вести лекції українською. Але зрозуміла, що у мене немає інструментарію: я німа. Пам'ятаю, що потрібно було сісти і все прочитати англійською. І всі конспекти переробити англійською.
В мене була цікава розмова з викладачем про гегемонію англійської мови в науковій спільноті про те, що нам робити, коли ми визнаємо, що не всі люди знають англійську мову і що вона накладає певні обмеження? В деяких академічних журналах люди, які знають інші мови, пишуть про те, де і які статті вийшли. Так з'являється нова практика і англомовні люди починають дізнаватися про щось в інших країнах іншими мовами. І навіть така цементована субстанція як англійська мова рухається.
З чим у вас асоціюється обкладинка? Яку бачите метафору в ілюстрації?
Марія Фабрічева: Першим, що побачила була клітка. Тоді я замислилася: світло йде з клітки чи людина намагається своїм сяйвом, силою і потенціалом спалити цю клітку? От такі в мене були перші асоціації. Як професійний психотерапевт, вам скажу: перші думки найкращі, бо потім починається раціоналізація, воно вам не треба.
Антон Дробович: Я грішна людина: не сильно вглядаюсь в обкладинки, коли починаю читати книги. Тут є клітка з розсунутими гратками і людина яка махає їй ручкою — все очевидно. Друга моя асоціація – світло нагадує щось із Гаррі Поттера, наче хтось накладає закляття «Експеліармус».
Лариса Денисенко: Для мене, ця ілюстрація про те, що людина в цій клітці була не сама. І коли вона звідти вийшла, вона не забула про тих, хто там ще перебуває.
Марія Кінович (дизайнерка обкладинки): Дуже цікаві ваші інтерпретації, я багато нового дізналась. (сміється) Ідея, насправді, виникла дуже спонтанно: Маріам казала, що пише книгу і хоче щоб я зробила дизайн обкладинки. Вона хотіла щоб там були обійми. Друге, що Маріам дуже любить — синій колір (вона навіть знає точну назву відтінку — ля́піс-лазу́р). Я підготувала три варіанти, але в оригіналах клітки не було. Видавництво й Маріам дали згоду, але мені чогось не вистачало. І от одного дня, коли я дивилася фотографії із поверненням наших військових з полону, то зрозуміла, що воно має виглядати саме так. Це повернення з полону.
Маріам Найем: Ми зараз проживаємо дуже багато жорстокості і мені хотілось, щоб після прочитання книги кожному з нас стало трішки легше. На особистому рівні, на рівні держави, на рівні суспільства. Для того, щоб вижити, ми багато тиснемо на себе і це здається нормальним. Але мені хотілося передати у вербальній формі що є місце, де можна трішки відпочити і видихнути. Я не дуже тактильна людина, коли підходять і обіймають без дозволу — мені стає важко вдихнути вільно. Проте обійми для мене про момент коли тобі важко, ти ділишся з близькою людиною, вона тебе обіймає і ти відчуваєш, що не один. Мені хотілось саме це відчуття передати через книгу.
Коли думала про обкладинку, то абсолютно довіряла Марії. Мені було важливо, щоб коли я дивилася на книжку, то згадувала пісню гурту Radiohead – Let Down, я її дуже люблю. Коли вперше побачила цей скетч, то почула, як з маленьких дзвоників починається ця пісня.
Марія Кінович(дизайнерка обкладинки): Всередині книги є ілюстрації, які Маріам намалювала сама. Мені було дуже важливо, щоб ми зробили щось на обкладинці, що зможе поєднати те, що всередині, з тим, що буде назовні. І для цього я змусила кілька разів Маріам написати її ім'я та назву книги.
Як вдихнути вільно і пробудити любов до свого?
Маріам Найем: В першу чергу треба дати собі час. Я не вірю, що ми можемо рухатись в якомусь напрямку, якщо намагаємось на себе тиснути. Так було із підбором назви для цієї книги, я дуже погано з цим ладнаю. “Як вдихнути вільно” — це стан, коли дуже багато інформації, роботи, е-мейлів, а потім ви виходите на вулицю без навушників і відчуваєте, що навколо вас є простір, повітря, і трохи видихаєте. Для будь-якої роботи над собою і просто, щоб почути себе, потрібен простір.
Марія Фабрічева: Можливо це профдеформація, але багато хто вивчив вже, що дихальні практики працюють. Це перше, що потрібно робити, принаймні, щоб стабілізуватись. Це шлях, модний зараз термін посттравматичне зростання, але це не є ціль. Спочатку потрібно пролікувати травми і навчитися думати, приймати рішення, нести відповідальність, розвивати довіру до себе, до інших, до інституцій і робити це по-новому. Бо у багатьох з нас ще багато шаблонів, які ми сприймаємо як норму. Багато старих захистів, які теж працюють. І тому це складний шлях, але головне, щоб він розпочався.
Антон Дробович: Я звернув увагу, що назва акцентує увагу саме на вдиху, процесі набирання повітря. Всі ці розділи, вони ж, це не просто історії, цитати розумних людей, які досліджували імперії, колонії. Тут є й інстаграм опитування, інтерв'ю з реальними людьми. Все для того, щоб ми розібралися, як це працює і як з цими темами працювали інтелектуальні традиції. Щоб ми мали слова і могли набрати повні груди повітря.
Ми не можемо до кінця вдихнути вільно, тому що нам дуже дорого це коштує. Ця книжка є одним з елементів набирання повітря для того, щоб наш голос прозвучав в потрібний момент і в потрібний час. Це наш голос, наші слова, наші думки, наш біль і він почне змінювати людей.
Як спілкуватися з іноземцями про наш колоніальний досвід?
Маріам Найем: Міжнародна спільнота журналістики веде себе так, наче, якщо ми не використаємо кожен момент розмови під час зустрічі з іноземцем нам не допоможуть і ми помремо. Як на мене, це той тиск, який ви не маєте відчувати. Це не ваша робота. Це робота людей, які займаються дипломатією. Краще розкажіть про те, що вам подобається. У вас точно є улюблений фільм, пісня, гурт. Поділіться з ними як з друзями і відпускайте ситуацію.
_____________________________________________________________________________________________________________
