Повністю змінений соціальний ландшафт, саме це я прагнув зобразити у своїй книжці: розмова із Флоріаном Іллієсом
У своїй книжці «Любов у часи ненависті» Флоріан Іллієс оживляє 1930-ті роки в усіх їхніх гранях та суперечностях, розповідаючи про найвеличніші історії кохання в історії культури. У розмові, якою ділимось в матеріалі, автор розповідає про виклики та привабливість ідеї закарбувати ціле десятиліття в літературній формі.
__________________________________________________________________________________________________________________________
Флоріан Іллієс — німецький журналіст, історик мистецтва, артменеджер і письменник. З січня 2019 року — керівний директор у видавництві Rowohlt Verlag. Працював культурним редактором у провідних німецьких газетах і журналах, також є співзасновником журналу Monopol, присвяченого мистецтву, літературі й сучасному стилю життя. Відомий своїм умінням поєднувати глибоку ерудицію з легкою іронією. Саме ця риса зробила його книжки, зокрема «1913. Літо століття», справжнім культурним феноменом у Німеччині і далеко за її межами.
__________________________________________________________________________________________________________________________
Книжка починається навесні 1929 року і триває до 1939-го — ціле десятиліття. У виданні «1913» Ви зосередилися на одному році. Тепер беретеся за десятиліття, яке стало одним із найвпливовіших у нашій новітній історії. Як Ви прийшли до цієї теми? Що спонукало обрати саме цю епоху як матеріал?
Флоріан Іллієс: Довгий час мене зачаровували бурхливі 1920-ті, а також книжки й дискусії довкола 1930-х. Двадцяті роки були здебільшого про стиль життя, про той самий знаменитий «танок на краю вулкана». Ми маємо дуже барвистий образ того часу. Тридцяті ж, навпаки, сприймаються майже як чорно-біле кіно. Ми знаємо всі факти, усі звірства нацистів, жахливі закони, які вони ухвалили. Книжки й суспільні дискусії зосереджувалися на великих питаннях — провині та відповідальності.
Проте щоразу, занурюючись у щоденники й листи тих років, я запитував себе: чи справді ми усвідомлюємо, якими були 1930-ті, особливо в буденному житті? Як люди насправді жили за тієї диктатури? Як тоді взагалі вдавалося виживати? Мені здавалося, що наше історичне уявлення — це лише одна з можливих версій того, що можна сказати про ті роки. Гадаю, усім нам це знайомо із власних родин. Ми чуємо від дідусів і бабусь чи прадідусів історії про 1930-ті, які дивовижно неповні. Є цілі періоди, про які мовчать. Ми не знаємо напевно, що там відбувалося. Це мовчання, народжене соромом чи провиною, через яке справжня пульсація тих жахливих десяти років залишається невідчутною. І це мене неймовірно заворожувало й цікавило.
Я довго шукав підхід, який у підсумку й відобразився в назві: Любов. Любов у часи ненависті. Я підійшов до цього періоду через два найфундаментальніші почуття, які кожен із нас носить у собі сьогодні і які мали люди того часу (навіть якщо вони були героями): тугу й страх. Страх — бо це було життя під свастикою, екзистенційна загроза для єврейських громадян і для всіх інших, постійна небезпека. І все ж люди продовжували кохати. Вони закохувалися, відчували розпач і страх, але прагнули кращого майбутнього. І саме через ці дві перспективи — емоційні ландшафти туги та страху — я спробував створити іншу розповідь про це десятиліття.
__________________________________________________________________________________________________________________________
Чи не хотіли б Ви розповісти, як обирали своїх протагоністів? Можливо, хто з них є для Вас найважливішим і чому ми зустрічаємо в книжці саме цих людей?
Флоріан Іллієс: Уявіть, що ви прийшли на велику звану вечерю. У залі повно людей, усі знаменитості. Тут Гайнц Рюманн, Ганс Альберс і Марлен Дітріх. Поруч Томас Манн, Клаус Манн та Гайнріх Манн. Макс Бекманн та Ґотфрід Бенн — трохи далі. За іншим столом у глибині — сюрреалісти, серед них Далі. А в самому кутку цілуються Анаїс Нін та Генрі Міллер, поки якийсь юнак танцює на столах після того, як його туди запросив Ґустаф Ґрюндґенс. Ви спостерігаєте все це й дивуєтеся: що тут взагалі відбувається?
Під час письма я усвідомив, що є постаті, які вислизають від тебе. Томас Манн — це людина, яка реалізує себе у власних романах, але майже не підпускає до себе близько. Натомість його син Клаус раптом став мені значно ближчим на цій вечірці. Я читав його щоденники і сторінка за сторінкою все більше захоплювався чіткістю, з якою він ще з 1931 року бачив небезпеку, у яку скочувалася Німеччина. Як він разом із сестрою Ерікою фактично спонукав Томаса Манна до еміграції та зречення режиму, як він впливав на батька, щоб той посів чітку позицію проти Німеччини. Моє рішення зробити Клауса Манна центральним персонажем цієї книжки визріло саме тому, що через його листи та щоденники я зміг встановити з ним дуже особливий зв'язок.
Цей вечірній прийом спочатку здається вишуканою великою подією, але люди, які справді можуть щось розповісти про ті роки і які стають головними героями моєї книжки, виявилися зовсім не тими, про кого я думав на початку. Як автор, я завжди прагну дивуватися й надихатися. Кожен письменник входить у книжку та епоху з певним сформованим образом, а потім щиро дивується тому, куди його приводять дослідження й сам процес письма. Що з чим у підсумку складається, а що ні — це був тривалий процес, який зайняв півтора року. Стежачи за парами протягом десяти років, я зміг розкрити неймовірно багато про кінець 1920-х та 1930-ті роки в Німеччині й Франції саме через те, як той час віддзеркалювався в їхніх історіях кохання.
__________________________________________________________________________________________________________________________
Розкажіть трохи більше про сам процес написання. Як Ви наближалися до своїх героїв та їхніх історій?
Флоріан Іллієс: Звісно, із прагматичної точки зору було б простіше розповісти всю історію кохання Сартра й Сімони де Бовуар або Брехта одразу аж до 1939 року. Але я швидко зрозумів, що просто не можу цього зробити, адже коли я пишу, то повністю живу в тому часі. Я не можу покинути Берлін і поїхати в еміграцію до Данії лише з однією парою, поки всі інші залишаються там, а персонажі, з якими я працюю, побоюються за своє життя.
Інакше кажучи, мій процес письма був неймовірно неефективним. Спочатку я простежив долі Брехтів, Маннів, Ґотфріда Бенна, Рут Ландсгофф та Жозефіни Бейкер до 1933 року. Потім я пройшов крізь сам 1933 рік разом із кожним із них. Це також змінило мій стиль: про 1933 рік неминуче пишеш інакше, ніж про 1929-й. І лише після цього я провів усі ці пари далі — до 1939 року. Книжка завершується початком війни. Тож це був дуже органічний процес. Подекуди я почувався повністю зануреним у той час. Пандемія цьому навіть сприяла: увесь локдаун я провів у 1929–1939 роках. Якби не доводилося час від часу ходити на тестування від COVID-19, я б почувався так, ніби остаточно перемістився в минуле. Для мене це найголовніше в історичних розповідях — пробудити історичну свідомість. Моєю головною метою було зануритися в самі суперечності тієї ери.
__________________________________________________________________________________________________________________________
У виданні «1913» жінки не відігравали ключової ролі. У цій книжці все інакше: Ви розповідаєте історії багатьох жінок, і вони часто опиняються в центрі подій. Протягом трьох розділів відчувається, як розгортається процес суспільних змін для жінок того періоду. Як відбулася ця трансформація?
Флоріан Іллієс: Якщо читати багато літератури, щоденників та преси того часу, починаєш розуміти, ким були чоловіки на початку, у середині та наприкінці 1920-х років. Це були переважно чоловіки, які повернулися з Першої світової війни. Майже всі вони мали важкі фізичні та ментальні травми, від яких більшість так і не оговталася. Отже, ми маємо покоління чоловіків, які певною мірою були нездатні до активних дій.
Водночас сформувалося покоління жінок, які були змушені брати на себе управління бізнесом і справами і які виявилися до цього цілком здатними. Ми спостерігали сплеск модернізації, соціальну можливість для жінок. Жінки, про яких я пишу, — це перше покоління жінок, які працювали, мали найману працю, а отже й вільні вечори. Уся ця берлінська культура кінця 1920-х мала величезний зв'язок із тим, що самотніх жінок почали обслуговувати в кафе і що жінки виходили ввечері в місто самі або з подругами.
Це справжня соціальна революція, яка віддзеркалилася в цілому новому поколінні художниць, фотографок та письменниць: Ґабріеле Терґіт, Рут Ландсгофф, Ірмґард Койн, Вікі Баум. Це постаті, які рухаються в цьому дивовижному просторі між журналістикою та літературою. Виникає абсолютно новий жанр газет і журналів. Жінки водять автомобілі — це теж дуже важливий елемент емансипації, який згодом з'являється на полотнах Тамари де Лемпицької. Або Еріка Манн, яка вирушає в автомобільні подорожі Європою. Усі вони — протагоністки свого часу, а отже й протагоністки моєї книжки. Це помічаєш дуже швидко: жінки стають суб'єктами дій, а не просто об'єктами. Ґретель Карплюс, яка має близькі стосунки з Вальтером Беньяміном, Ернстом Блохом, а згодом із Теодором Адорно, керує фабрикою шкіряних виробів у Берліні. Це повністю змінений соціальний ландшафт, і саме це я прагнув зобразити у своїй книжці.
__________________________________________________________________________________________________________________________
Джерело: fischerverlage.de
__________________________________________________________________________________________________________________________

.jpg)
